БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

Коли я спрямував свій погляд униз, біля клум­би вже нікого не було...

За які десять секунд ми щодуху дерлися роз­хитаними металевими сходами на горище. Мо­же, збоку ми нагадували двох придуркуватих хо­м'ячків, що гасали іграшковим будиночком, принаймні очі в нас були такі самі скляні, скляні від жаху, але нам було зовсім не до грашок. По­переду мчав Ікарус. В останню мить він схопив за шкірку найдорожче, що в нас було, тобто Мяу-дзедуна, і тепер тягнув його сходами. З горища ми вибралися на дах, де, пригинаючись і манев­руючи між антенами, дісталися до буди, яка ве­ла до сусіднього під'їзду. Мерщій спустившись на останній поверх, ми розлякали якихось мало­літок, що курили драп, слухаючи на переносно­му магнітофоні емінема, й викликали ліфт. Той підіймався нестерпно довго... Малолітки мовчки переводили погляд з нашого Мяудзедуна на Іка-руса, далі на мене, а потім одне на одного, ще да­лі – на свою дурь, і, певно, думали: гарна дурь, туди його.

А коли засцяна кабіна ліфта нарешті звалила приїхати на наш поверх, Ікарус несподівано сказав:

– На, – і вручив мені Мяудзедуна, – двері потримай.

Я взяв Мяудзедуна під пахву й заблокував две­рі. Ікарус тим часом підійшов до малоліток.

– Чуваки... – мовив він.

Чуваки якось враз відсахнулися, а певно, най­більш продвинутий із них сказав:

– Спокійно! Ви бачите те саме, що й я? Усі ствердно закивали.

—Тоді нам нічого боятися, – продовжив най­більш продвинутий, – бо це наш колективний глюк, нас просто глючить усіх разом і ми бачимо один і той самий глюк, адже це...

—Чуваки, – урвав його Ікарус, – чуваки, го­ніть дурь...

—Ви теж це чули? – спитав найбільш до­свідчений.

Чуваки мовчки закивали головами.

—Пацани, та він же смішний, – спробував був зареготати досвідчений, але якось відразу втух, по­мітивши, що нікому не смішно.

—Чого ви? – не зрозумів він. – Це ж глюк!

—Да-да, – ствердно закивав Ікарус, – я глюк, а тепер гоніть дурь!

Немовби для більшої переконливості, що він глюк, Ікарус підійшов до найбільш досвідчено­го й узяв його за барки. Той якусь мить повагав­ся, а далі все-таки дістав із кишені короб.

Потім ми спускалися вниз, а малолітки, певно, думали: та ну її к бісу, цю дурь, якщо після неї так глючить, що глюк, наш колективний глюк, прихо­дить і забирає нашу колективну дурь, на яку ми всі скидалися. І лише найдосвідченіший, мабуть, на­магався переконати їх, що все не так уже й погано, що глюк був не такий уже й агресивний, адже за­брав саму тільки дурь, а магнітофон із емінемом принаймні залишив. І що можна спробувати поку­рити ще, тоді глюк напевне повернеться й дурь можна буде випросити назад, а якщо він не пого­диться, то виміняти, виміняти, скажімо, на магні­тофон із емінемом.

На першому поверсі Ікарус раптом спинився, поклав у задню кишеню джинсів короб і вийняв звідти ніж для заточування олівців.

—А це що за фігня? – спитав я.

—Ніж, – пояснив він, – китайський ніж.

—Та бачу, що китайський, але що ти збира­єшся ним робити?

—Як що? – здивувався він. – Оборонятися, а якщо знадобиться, то й нападати.

Я спробував уявити, як Ікарус обороняється китайським ножем для заточування олівців від п'ятьох чуваків із бейсбольними битками – ви­йшло доволі погано. Потім я спробував уявити, як мій кумпль із цим-таки китайським ножем на­падає на тих-таки п'ятьох чуваків, – але в мене взагалі нічого не вийшло.

—Знаєш, – сказав я, – по-моєму, єдине, що можна зробити цим ножем, то харакірі, як ки­тайці.

—Китайці не роблять харакірі, – заперечив Ікарус.

—Яка різниця, роблять вони харакірі чи ні... Я просто хочу сказати, що з цим ножем нам нічо­го не світить.

—Ти що, – спитав раптом Ікарус, і недобрі вогники зблиснули в його очах, – сумніваєшся в моїх силах?

Я дуже добре знав, що означають ці вогники й чого саме можна після них чекати. Точніше, я знав, що після них не варто чекати нічого доброго.

– У твоїх силах, чувак, я не сумніваюсь, на­томість дуже упереджено ставлюся до китайців,а особливо до їхньої легкої промисловості... –парирував я.

По цих словах Ікарус штовхнув двері ногою й вийшов назовні, а мені не залишалось нічого ін­шого, як піти за ним. Слава всім святим, там було порожньо, тож ані оборонятися, ані нападати ні на кого не довелося. Я полегшено зітхнув і вже збирався чкурнути за будинок, подалі звідси, ку­дись у покинуті гаражі, проте в останню мить по­мітив, що Ікарус іде вбік чероккі, який самотньо загруз одним із задніх коліс у адвентистській клум­бі. Навіть Мяудзедун у мене під пахвою і той нер­вово зайорзав. Чим ближче Ікарус був до чероккі, тим швидші ставали його кроки, й урешті-решт мій навіжений кумпль просто побіг, а перед самим джипом упав на коліна й широко замахнувся ки­тайським ножем для олівців. Наступної миті він вдарив ним у колесо, щось лунко дзвякнуло й від­летіло в клумбу.

– Ненавиджу китайці», – прошипів Ікарус,а чероккі, немовби погоджуючись із ним, розітнув

темряву й нічну тишу настирним свинським куві­канням сигналізації.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що через це кувікання могла прокинутись адвентистка тьотя Таня, яка миттю б зорганізувала проти нас, потенційних кривдників своєї адвентист-ської клумби, страшний і кривавий хрестовий похід. Ікарус винувато зиркнув у мій бік, так, немовби виправдовувався, але потім його очі знову зблиснули злим вогником, і я зрозумів, що чероккі приречений.

Справді, Ікарус вирвав із землі одну з цеглин, якими було обкладено адвентистську клумбу, й, замахнувшися нею над головою, зі свистом опустив її на лобове скло. Тієї ж миті у вікні тьоті Тані спалахнуло світло, а на сходах між сьомим і восьмим поверхом замерехтіли тіні, що швидко спускалися вниз...

«Отче наш, що є на небесах, зроби так, щоб тьотя Таня адвентистка подумала, що пацани з чероккі навмисне наїхали на її адвентистську клумбу, а ті, в свою чергу, що тьотя Таня розби­ла їм за це скло», – тікаючи в напрямку закину­тих гаражів, молилися ми з Ікарусом і Мяудзе-дуном, якщо останній, звісно, знав, як це – молитися.

– Чуєш, – сказав я, – от що б було, якби Тарас Григорович Шевченко народився не тоді, коли він народився, а в 1983-му... – дурьспрапді була гарна, а після гарної дурі я завше починав молоти різну хєрню. Ікаруса ж навпаки пробивало на умняк, і він ставав мовчазним і депресивно-похмурим...

Словом, мені дурь розв'язувала язик, а йому на­впаки – зав'язувала.

Видершись на третій поверх недобудованого під час совка паркінга, оминувши всі діри в бетон­ній підлозі, провалившись у які, можна було про­летіти метрів п'ятнадцять і сказати життю «астала-віста», ми знайшли невеличку кімнатку з кількома старими шинами й мовчки повсідалися на них. І тут Ікарус дістав трофейну дурь. Але проблема полягала в тому, що в жодного з нас не було цига­рок, які можна було б використати як гільзи... Па­перу в нас теж не було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено по­чав ладнати косячину з купюри.

—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скіль­ки на цій гривні бацил?

—Чого? – витріщився Ікарус.

—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!

—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.

Робити було нічого.

– Так от, – продовжив я думку, – якби Та­рас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будин­ку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й роз­пусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і при­гнічують і так пригнічені верстви – наприклад,

податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, ша­новні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всеви­шній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, за­вадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й пое­тичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...