БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

До травматологічного корпусу я дістався доволі швидко, бо непогано знав цю будівлю, навіть при­гадував, де чорний вхід. Свого часу я провідував тут свого колишнього тренера з атлетики, якому роз­чавило ступню двопудовою гирею. Мудак був ІДО той, тому весь наш спортзал тягнув на сірниках, хто піде до нього наступного разу. Короткий сір­ник діставався мені аж тричі. І кожного разу, засо­вуючи під ліжко пакет з кефіром та печивом, тре­нер сумно дивився мені в очі, зітхав і казав: «ех, рєбьята, пропадьоте ви без мєнья», а потім всо­те починав розповідати, як у 78-му плавав сто­метрівку за збірну Радянського Союзу на якійсь універсіаді.

На щастя, чорний хід виявився відчиненим, ліворуч від нього відразу ж починалися сходи. Я підіймався на четвертий поверх, намагаючись

ступати своїми левісами якомога тихіше. У якусь мить мені навіть почало здаватися, що я збираю­ся когось убити, а не шукаю тут телефонну служ­бу довіри. Перш ніж увійти на четвертий поверх, я навіщось поправив у себе за поясом банан і сту­пив на кепсько освітлений чотирикутник із кіль­кома стільцями й телефоном на стінці. Тут почи­нався коридор, перед входом у який сиділо тіло в білому халаті, поклавши голову на тумбочку.

Я ще навіть не встиг зробити жодного кроку, як тіло підвело свою голову й глянуло на мене ка­ламутним поглядом.

—Ти хто? – спитало мене тіло, що виявилося підстаркуватою санітаркою. Навіть за три метри, що розділяли нас, на мене війнуло рідним запахом перегару, і я, розуміючи, що не все так погано, почав перебирати в голові всі можливі варіанти відповіді. Санітарку тим часом накрила потужна гикавка. Тоді вона дістала з-під тумбочки почату пляшку пива й зробила кілька великих ковтків. Ги­кавка не припинялася.

—До кого? – продовжила вона допит, ги­каючи так голосно, що коридором ішла луна.

Я мовчав.

– Ну, чого витріщився? День рождєнія в ме­не сьодні... – тут санітарка гикнула так сильно,що мені би від такого гику, певно, розірвалоголову.

Я стояв і думав про те, що зараз майже чет­верта година ночі, а от у неї, виявляється, день народження... Цікаво, він затягнувся ще з учора чи тільки почався? Судячи з усього, і перше, і друге.

Але саме той гик мене й урятував – під час нього санітарці, схоже, здалося, що я щось від­повів, тому вона похитала своєю якимось дивом уцілілою головою й скрушно прошепотіла:

– Ох уже мені ці влюбльонні...

Потому вона дістала з тумбочки білий халат, кімнатні капці й простягнула все це добро мені.

—Навіщо? – не зрозумів я.

—Так положено. Щоб мікробів не було. Ти хоч знаєш, скіі...ік...іки на тобі мікробів?

Я не знав.

– Обув біля мене залишиш, – додала вона,гикнувши.

Я накинув на плечі халат, правою ногою стяг­нув із себе лівий левіс, лівою правий, а потім за­ліз у кімнатні капці з ведмедиками. Вони були десь тридцять шостого розміру, тому половина моєї ступні залишалася на підлозі. Я хотів був спитатися, чи в неї часом нема чогось іншого, проте помітив, що санітарка вже мирно дрімала на своїй тумбочці.

Якщо ти хочеш щось викреслити зі свого життя, то його, це щось, треба викреслювати пініями саме таких коридорів, порожніх, на­півтемних коридорів, із сірими дверима з но­мерами палат.

У цій лікарні було стільки темних коридорів, і ісреплетених у химерні лабіринти, аж мені здава­лося, що люди потрапляють сюди не для того, аби їх лікували від хвороб, а для того, аби просто ховатися тут від смерті. Я уявляв собі стареньку її чорному плащі, що зацьковано й розгублено

динилася навсібіч, наче дев'яностолітня колгосп­ниця, що приїхала з села до міста в першу-ліпшу найдешевшу аптеку й загубилася в підземці... І от вона дивилася й думала: чого я навіть у дитинстві забирала життя в цих ублюдків, чого я не могла бодай пару місяців походити на курси скаутів... тоді б мене принаймні привчили брати з собою крейду, аби ставити позначки на стінах коридорів і на дверях палат... А що робити тепер? Де вихід із цього грьобаного госпіталю?

Я не був дев'яностолітньою колгоспницею, а тим паче смертю, проте навіть не припускав, що в цій лікарні стільки коридорів. Адже палата мого тренера була відразу біля сходів. Думаю, лі­карі спеціально помістили його саме туди, інак­ше б наші перекачані пацики ніколи б його не знайшли. І кому б він тоді розповідав про сто­метрівку на універсіаді в 78-му? І от я сунув цими коридорами, у своїх трофейних кімнатних кап­цях тридцять шостого розміру, і шукав номер потрібної палати, навіть не уявляючи, що роби­тиму потім, коли її знайду. «Якщо в цих коридо­рах водяться тверезі санітари, – думалось ме­ні, – якщо вони не вимерли, як динозаври, чи не полетіли у вирій, як теплолюбиві птахи, вони обов'язково подумають, що я дебіл, який утік із відділку для імбецилів і тепер вештається по­верхами. Тоді вони вдягнуть на мене гамівну со­рочку й... прощавай, абсолютна свободо, хай на­віть я не знаю, що з нею робити».

«Хоча ні, не все так погано, – виправдовував­ся я, – вони ж можуть сприйняти мене за лікаря,

я ж у білому халаті врешті-решт». Проте ці кап­ці, ці блядські капці тридцять шостого розміру з ведмедиками, все одно мене видадуть! «Това­ришу, – скажуть санітари, – на вас капці три­дцять шостого розміру, до того ж із ведмедика­ми, маємо підозру, що ви імбецил, а ще від вас штиняє канабісом...» Якусь мить я навіть зби­рався їх зняти, але потім зрозумів, що, штиняю-чи канабісом у самих шкарпетках, виглядатиму не менш підозріло.

Я зовсім був зневірився, але нумерація палат раптом налагодилася. «Можливо, за мене почав молитися сам Біл Даун», – подумав я й почав під­свічувати собі запальничкою, бо забрів у зовсім темний закуток. Як не дивно, відсутність світла діяла на мене заспокійливо, принаймні в темряві буде не так легко помітити, що я в довбаних кап-і іях із ведмедиками. Не знаю чому, але вони мене просто вбивали. Присвітивши на двері останньої и цьому коридорі палати, я зрозумів, що та, яку н шукаю, має бути відразу ж за поворотом. Зро­бивши кілька кроків, я опинився в новому кори­дорі, який закінчувався великим, майже на всю стіну, вікном. У його сірій квадратурі хтось сидів, і'ож я не придумав нічого кращого, як дмухну­ти на свою запальничку й піти до цієї самотньої постаті.

– Привіт, – прошепотіла вона голосом біляв-ки з телефонної служби довіри, коли я нерішуче спинився за кілька метрів, бо хтозна, а раптом це ще одна вгашена санітарка, – знаєш, а в тебе ібіса кумедні капці...

—Ти що, як кішка, вміст бачити в темря­ві? – здивувався я.

—Ні, вони тут одні на всіх відвідувачів... – пояснила Анжелік.

Це трохи вибило мене з колії, але я все ж та­ки згадав, чого прийшов, і спитав: -Ну?

—Що ну?

—Ти ж обіцяла розказати, що робити зі свобо­дою...

—Підійди ближче, – попрохала вона.

Я підійшов до неї майже впритул і, зазирнув­ши їй в очі, спитав, згораючи від нетерплячки:

—То що мені в біса з нею робити?

—Ось що, – сказала вона, притягла мене до себе за дуркуватий білий халат і жадібно, але водночас запаморочливо-ніжно, припала своїми вустами до моїх пошерхлих і пропахлих канабісом губ.

Гадаю, не варто розповідати, як довго й нудно я шукав вихід із цього химерного лабіринту. Я, на­че привид, тинявся коридорами й нарешті геть ви­падково дістався рятівної прикордонної тумбочки. Там я обережно взув свої левіси, зняв халат, а капці поставив біля санітарки. Та звела на мене свої ка­ламутні очі й укотре спитала:

—Ти хто?

—З днем народження! – відповів я, дістав з-за пояса банан і добродушно простягнув їй.

—Будь людиною, у вас там що, самі гестапів­ці? – каже Ікарус геть ошелешеному оператору

мобільної компанії, послугами якої ми користу­валися, аж доки в нас не скінчилось бабло й нам не сказали СВАБОДЄН, – у мене тачка заглухла в полі, в тачці вагітна дружина, до пологового ЗО кілометрів, на рахунку нулі, січеш?! Ти хочеш взяти на себе такий гріх? Чуєш, я тебе з-під зем­лі дістану, якщо моя дружина народить посеред поля...

—Гаразд-гаразд, – белькоче оператор у шо-ці, – давайте я викличу вам швидку...