БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.

—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в на­турі рулиш!!!

—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.

—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.

—Думай, але Тараса Григоровича облиш.

—Але про що мені тоді думати?

—Ну, наприклад, про свободу...

—Чого? – не відразу в'їхав я.

—Про свободу як таку.

—Про свободу в глобальному сенсі чи в яко­мусь більш вузькому?

—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...

—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...

– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...

—Ти ведеш до того, що ми з тобою повні лу-зери, що в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи більш вузьких сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити...

—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.

—Але я знаю, хто знає...

—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.

—Я знаю, хто знає, що робити з нашою сво­бодою.

—Тільки не кажи, що Біл Даун...

—Авжеж ні...

—Тоді хто?

—Телефонна служба довіри... – пояснив я й дістав із задньої кишені джинсів візитівку.

—Це що? – витріщився Ікарус.

—Візитна картка. Тут написано, що Анжелік Ковач... Словом, вона зна, що робити...

—Але ж ми, – пильно глянув на мене мій об-довбаний кумпль, – ми курили дурь із гривні й могли підхопити сифак, а в тебе була візитна картка, в тебе був цей папірець...

—Так, – згодився я, – але без цього папірця ми б не дізналися, що робити з нею.

—З ким? – випав з контексту Ікарус.

—Зі свободою з нашою.

—Добре, твоя взяла, – сказав він, – але про­поную компромісний варіант: ти зараз запам'я­товуєш номер, потім ми скурюємо рештки дурі в цій твоїй візитівці, а тоді дзвонимо...

І тут з'ясувалося, що я не можу запам'ятати більше п'яти цифр, тому візитівку я віддавати відмовився. Ікарус занервував, та доколі швидко

знайшов вихід із ситуації. Зійшлися на тому, що він запам'ятовує п'ять перших, а я – п'ять дру­гих... На тому й порішили, але я дечого не вра­хував.

Покуривши вдруге, Ікарус тупо заснув, об­нявши шокованого й сонного Мяудзедуна, на­че подушку. Я теж спробував був заснути, але пи­тання, що робити зі свободою, так і не давало мені спокою. Тоді я розбуркав Ікаруса й сказав:

—Чувак, мені потрібні ці довбані п'ять цифр...

—Що? – не зрозумів він.

—П'ять цифр, код від нашої з тобою свободи...

—Давай завтра, – буркнув він.

—Я не хочу прокидатися й розуміти, що я не знаю, як чинити зі своєю свободою.

Ікарус назвав мені якісь п'ять цифр, і я трем­тячими руками забив їх у мобілу. Залишалося тільки сподіватися, що названі вони не від ліхта­ря. Потому я почав згадувати свою п'ятірку – виходило зі скрипом, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що я їх просто вигадую. За склеєни­ми докупи цифрами я й зателефонував. Це нага­дувало спортлото, спортлото з джекпотом, який дорівнював твоїй персональній свободі...

—Ало, – почув я сонний шепіт у слухавці.

—Анжелік, так тебе, здається, звати?

—Так, мене, здається, так і звати.

—То тобі здається чи ти справді Анжелік?

—Я справді Анжелік, а ти знаєш, котра го­дина?

—Знаю, – відповів я, – зараз ніч.

—Ну от, – пояснила вона, – а нормальні лю­ди вночі сплять.

У тому-то й річ, я не зовсім нормальний, ти маєш мене пам'ятати, ми вчора познайомилися, в «Лондоні», пригадуєш?

—Ще б пак, – відповіла вона, – у тебе дуже важкий і нахабний кіт...

—Що?

—Твій кіт усю ніч заважав мені спати й нама­гався лягти мені на груди...

—Авжеж, так...

—Що так?

—Ну, він такий, він любить жіночі груди...

—Гаразд, сподіваюсь, ти не для цього мені дзвониш?

—Не для чого?

—Ну, щоб сказати, що сьогодні твій кіт не мо­же заснути без жіночих грудей?

Я глянув на Мяудзедуна, що мирно спав у Ікаруса на животі.

—Звісно, не для цього. Слухай, у мене про­блема, велика проблема, тому я, власне, і дзво­ню...

—Дай вгадаю. Ти знов потрапив у якийсь ін­ший світ?

—Ні, – заперечив я, – гірше...

—І ти хочеш про це поговорити?

—Звісно хочу, але давай без цих американ­ських задрочок...

—Яких?

—Ну, без «хочеш поговорити»...

—Гаразд, то що за проблема?

—Я не знаю, що робити зі своєю свободою...

—Свободою в якому сенсі?

—У прямому...

—Розумієш, – пояснила вона, – свобода, як на мене, може бути різна... Тобі просто мо­жуть сказати «свабодєн» – і це теж якоюсь мі­рою свобода. А ще... якось у дитинстві я загуби­лася в зоопарку. Чим не свобода? Але що роби­ти, я теж не знала...

—Так, мені сьогодні казали «свабодєн», тричі, здається, – погодився я, – але в зоопарку я не гу­бився, я загубився в... словом, у світі я загубився...

—А світ – це великий-превеликий зоопарк, – буркнув Ікарус, що на якийсь біс прокинувся...

—І що? – спиталася Анжелік.

—І ось тепер я абсолютно вільний і не розу­мію, що мені з цим робити...

У слухавці запала тиша.

– Знаєш, – сказала потому Анжелік, і в їїінтонації не було нічого, що б нагадувало пси­холога з телефонної служби довіри, там буласама втома й сум, – якщо ти зараз справді аб­солютно вільний, приїдь, будь ласочка, до ме­не... Я в лікарні...

Потому вона назвала номер лікарні, корпус і палату. Цифр було рівно п'ять... І щойно вона договорила, у слухавці залунали короткі гудки. Я почав був набирати її ще раз, але металевий го­лос відповів: «На вашем счіту нєдастатачна дє-пєг, штоби савєршать званкі. СВАБОДЄН...»

—Ікарус, мені треба в лікарню, – добре за­пам'ятавши п'ять цифр, сказав я.

—На біса? – аж прочумався той.

—Все для того ж...

—Аналізи на сифак? – геть офігів Ікарус...

—Ні, – сказав спокійно я, – гам можна ді­знатися, що робити зі свободою... бо телефонна служба довіри зараз у лікарні...

—Якого вона там робить?

—Не знаю, – знизав плечима я, – я не встиг спитати... А коли подзвонив удруге, мені сказа­ли, що я СВАБОДЄН...

—Чувак, – поставив діагноз Ікарус, – тобі однозначно не можна стільки курити.

Але мені було все одно: я був чотири рази СВАБОДЄН і один раз абсолютно-глобально вільний. Ікарус залишився в гаражі куняти з Мяудзедуном, якому сьогодні довелося спати на чоловічому торсі, а не на жіночих грудях, а я пішов до лікарні, пообіцявши повернутися вранці.

По дорозі навіть забіг до нічного маркету, з по­легшенням зрозумів, що там не розігрують ніякої червоної ямахи, тож на радощах купив цілий кі­лограм бананів. Була третя ночі, й сонна касирка із сек'юриті, цілком справедливо, глянула на ме­не, як на ідіота. Бо на фіга не-ідіотові може знадо­битися кілограм бананів о третій ночі? Але пояс­нювати, що я несу ці банани телефонній службі довіри в лікарню, аби дізнатися, що робити зі сво­бодою, я не став.

А коли врешті-решт дійшов до лікарні, то об­ламався. О пів на четверту ночі вхідна брама – чо­тири метри заввишки, звісна річ, зачинена, та й у самій лікарні світилось лише кілька вікон. Про­те здаватися ніхто не збирався. Я спробував був лізти, тримаючи банани в руці, але в мене ні чорта

не вийшло. Тоді я не придумав нічого кращого, як перекинути їх на інший бік, немон морський піхотинець торбу з гранатами, тушонкою й фес­ками своєї дівчини в спідній білизні. Банани впа­ли на газон із глухим звуком, і їх відразу ж накрило з автоматичної поливальниці. Я був упевнений, що в мене все вийде, бо без бананів справді було значно легше лізти. Опинившись на верхівці пар­кану, я трохи повагався, але все-таки зістрибнув униз і раптом відчув, що під моєю лівою ногою щось розпачливо чвакнуло... Словом, з п'яти ба­нанів уцілів тільки один. Я підняв його, відірвав під розчавленої гілки й засунув за пояс джинсів, наче кольт сорок п'ятого калібру.