Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
- А якщо хтось помітить? - бурчав за спиною Ян, не відстаючи від мене.
- Скажемо, що ми американці, - відрубав я, - і не тямимо ні слова іспанською.
- А якщо не повірять? Або їм просто буде по-барабану?
- Значить, будемо тікати…
Протюпавши якихось двадцять метрів, ми опинилися всередині кратера Рано Рараку. Жерло за розмірами та геометрією напрочуд сильно нагадало мені римський Колізей.
Перед нашими носами розкинулося чистеньке й тихе озеро, правий берег якого густо заріс очеретом (тою самою тоторою, яку ми бачили на Тітікаці). За зеленими очеретяними хащами полого здіймався увись вкритий невисокою травою південний край кратера. Де-не-де клубочились кущі. Через різну висоту стін та крутизну урвищ, зсередини сімсотметрове жерло Рано Рараку скидалося на покладену боком кавову чашку.
Щойно я вступив до цього природного амфітеатру, мені в око впали дві речі. Перше - це пожовтілий від часу кінський череп, що лежав на високому камені точно посередині між виходом з розщелини в стіні вулкана та берегом озера, і друге - незліченна армія моаі, вкопаних у землю на південному схилі кратера. Тут були статуї всіх форм та розмірів, а також на будь-яких стадіях створення: від невиразних облич, що наче примари з фільму жахів лиш проступають між скелями, до цілком завершених (якщо не зважати на відсутність очей) скульптур.
Затим ми обійшли озеро справа і ледве видряпалися на найвищу точку кратера. Перед нами, наче в гнізді з трави і каменів, лежала дюжина незавершених статуй. На півдні зяяла прямовисна стометрова прірва, а далеко внизу біля моря видніла вервечка вухатих велетнів на аху Тонгарікі.
Аху Тонгарікі
Аху Тонгарікі - найбільший аху на острові Пасхи, розташований на березі навпроти кратера Рано Рарарку. Як і всі інші моаі, статуї на аху Тонгарікі були повалені під час міжусобних воєн на Рапа Нуї. У 1960 році аху було ще більш пошкоджено через цунамі, яке наринуло на східне узбережжя острова. Від удару хвилі церемоніальна платформа практично повність зруйнувалася, а повалені статуї занесло на сто п’ятдесят метрів углиб острова. Втім, у 1990-му завдяки зусиллям японських громадських організацій та за активної участі чилійського уряду аху відновили. Нині на ньому підносяться п’ятнадцять моаі, в тому числі 86-тонний велетень, який є найважчим моаі, що будь-коли встановлювався на аху.
Я стояв на самісінькій вершині Рано Рараку, підставивши обличчя й груди невгамовному Борею. Зненацька Ян, який у цей час длубався трохи нижче від мене, нашіптуючи на вуха статуям свої найзаповітніші бажання, подав мені рукою знак. Попервах я нічого не второпав, а тому, набравши повітря в легені, щосили гукнув:
- Що таке, друже? Я тебе не розумію!
- Гля… нокль… на о… ро… - кричав мій напарник, однак вітер підхоплював його слова і відносив їх до центру кратера.
- Що?! Не чую!
- Глянь у… нокль! Там хто… є! На озе… і! - щосили горлав Ян.
Я приклав бінокль до очей і похолов. Напроти входу в кратер стояв чоловік в уніформі кольору хакі, який… глядів у бінокль на мене.
- Рейнджер!!! - зарепетував я, після чого ми з чехом, неначе скошені кулями, попадали в траву.
Я ховався за черевом одного лежачого моаі і спостерігав за діями паркового охоронця, замаскувавши бінокль за підборіддям кам’яного гіганта.
На щастя, ми помітили рейнджера раніше, ніж він нас. Протягом кількох хвилин чоловік уважно обдивлявся по периметру жерло, після чого, задоволений, потюпав геть…
* * *
Решту дня ми провели коло аху Тонгарікі. Майже три години, склавши ноги лотосом, я сидів біля підніжжя велетенської платформи, яка плавно підіймалась у бік моря. Мовчки дивився на статуї. Кам’яні велетні так само мовчки глипали на мене.
Невтомний Ян тинявся околицями, то визбируючи якісь камінці для своєї колекції камінців з усього світу, то намагаючись ще раз залізти у море й скупатися (безуспішно).
За весь цей час в околицях аху не з’явилося жодної людини: мандрівника чи корінного остров’янина. Ми були самі, лиш вітер свистів у проймах між п’ятнадцятьма високими ідолами, заповнюючи долину віковічними океанськими голосами.
Зрештою Янові набридло намотувати круги навколо кам’яних гігантів. Він причвалав до мене, всівся поряд і, немов похваляючись, розклав у ряд назбирані камінці.
- Гарні, чи не так? - спитав мій товариш. - Ось цей і оцей я заберу з собою у Швецію.
Я з розумінням кивнув. Як на мене, то збирати камінці на острові Пасхи таки краще, чим протирати штани, з дня у день горблячись за комп’ютером чи збовтувати повітря язиком, стоячи за кафедрою в університеті… Хіба ні?
- Візьми ще оцього, - я тицьнув пальцем у темно-сірий загострений шматок вулканічної магми з іскристими вкрапленнями кварцу. - Якщо його намочити, він гарно вилискуватиме. Можна поставити у склянку з водою. Ну… і хай стоїть… просто стоїть…
Чех взяв мінерал до рук і уважно приглядівся до нього. Кристали кварцу стріляли різноколірними іскрами на сонці.
- Добре, візьму ще й цього, - пробубнів мій напарник і сховав камінець до кишені.
Вітер заштовхав хмари за горизонт. Високо-високо над головами титанів проступило бліде кружальце місяця. Ми ще довго отак сиділи і замислено вирячувалися вдаль, заворожені величчю грандіозного аху, насолоджуючись кожною секундою, що пролітала повз нас у вічність. «Життя - чудова штука», - зненацька подумав я, після чого прийняв остаточне й безповоротне рішення. Я сповна усвідомив, що не хочу, не буду і не збираюсь повертатись до глевкої рутини і буденного життя, в якому мені часто-густо доводилося робити те, чого я зовсім не хотів робити, в якому я нерідко покірно схиляв голову, мовчки сприймаючи глум та зневагу людей, від яких залежало моє «прекрасне» майбутнє, в якому я щодня зав’язував класичний віндзор[39] з таким виглядом, ніби затягую довкола шиї самозатяжний зашморг під шибеницею, словом, робив багато чого не тому, що хотів це робити, а тому, що мене до цього примушували. Те, що ти досягаєш значних успіхів у якійсь справі, зовсім не означає, що це справа твого життя… Я не міг зазирнути у майбутнє й дізнатися, що мене чекає попереду, проте мене це більше не лякало. Я розумів, що стою на початку довгого шляху, не маючи навіть розмитого уявлення, куди він мене приведе вкінці. Втім, я був готовий пройти той шлях до кінця, чого б воно не вартувало. А ще я достеменно знав, я відчував, що це єдиний правильний шлях. І мені абсолютно байдуже, навіть якщо всі шість мільярдів населення землі зі мною не погоджуватимуться.
В авіації є таке поняття як «точка неповернення». У певний момент під час розгону літак досягає точки на злітній смузі, після якої (навіть у випадку аварійної ситуації) він уже не встигне загальмувати до кінця посадкового полотна. Це означає одне: пройшовши точку неповернення, авіалайнер повинен злітати і набирати висоту, незважаючи ні на що. Навіть якщо відмовлять обидва двигуни, літак мусить спочатку здійнятись у повітря і лиш потім, планеруючи, намагатися зайти на посадку.
Оті кілька годин наодинці зі статуями на аху Тонгарікі стали для мене визначальними. То була моя точка неповернення. Особливий момент, коли розумієш: щоб не трапилося, назад вороття немає. Це наче маленька смерть, після якої особливо гостро відчуваєш смак життя.
За нашими спинами неквапом опускалося сонце. Воно пірнало точнісінько у кратер Рано Рараку, кидаючи на аху Тонагрікі останні навскісні промені. Я навмисне затягував час, не маючи ні найменшого бажання залазити на «дирчик» і рушати до Ханга Роа.
Я не хотів повертати назад. Я взагалі нічого не хотів.
Я перебував на вістрі життя…
