Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (читаем книги онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Довгий час чоловік відмовлявся ділитися таємницею
- Може, ти все ж повідаєш мені, як здійснювалося підняття моаі? - вкотре намагався переконати бургомістра Тур Хейєрдал.
- Це все мана, - авторитетно відказував той.
- Та я вже чув цю історію про мана, аку-аку та інші потойбічні сили… - роздосадувано відмахнувся норвежець.
- Мана - це не потойбічна сила, - обурився абориген, а тоді спокійно розтлумачив: - Коли ми всі гуртом беремося до праці - ось що таке мана… Ти ж бачив, як сто п’ятдесят чоловік тягнули моаі по полі.
Тур Хейєрдал насторожився, а остров’янин тим часом договорив:
- Я знаю, як поставити статую на аху…
Зрештою, норвезькому дослідникові вдалося вмовити аборигена підняти одну зі статуй на аху в Анакенській бухті. За кілька днів бургомістр з кільканадцятьма помічниками взявся до роботи. В результаті чого… усього за три тижні порядний моаі здіймався над аху, повернутий, як і сотню років тому, спиною до затоки.
Встановлення кам’яного велетня відбувалося наступним чином. Передусім фігуру вклали горілиць основою до аху і головою до моря. Затим під кам’яну довбешку починали запихати невеликі круглі камені. При цьому, за допомогою дерев’яних колод, які використовувались у якості важелів, а також вірьовок, просунутих під скульптурою, моаі перевертали на невеликий кут то в один, то в інший бік, аби було легше вмощувати камені під спину титана. Відповідно до того як похила кучугура з каменів росла, голова ідола підіймалась над землею. Ухил кам’яного пагорба щодень збільшувався, відтепер вірьовки застосовували вже не для перевертання ідола, а для його балансування й утримування у стійкому стані на хисткій піраміді, впхнутій під спину моаі.
Зрештою кам’яний колос опинився на велетенській скісній купі каміння, нависаючи над самісіньким аху. Знадобилося лиш невелике зусилля, аби зіштовхнути його вниз. Ковзнувши по каменях, велетень з’їхав долі, кілька разів хитнувся з боку в бік і… намертво вкляк на платформі. Це був перший моаі, встановлений на аху з часів припинення будівництва статуй…
Вільям Маллой, найвідоміший дослідник острова Пасхи, висунув теорію, що моаі переміщалися за допомогою спеціальної конструкції, сформованої з міцних дерев’яних жердин. Передусім два товстих дерев’яних стовпа з’єднувалися у формі перевернутої літери «V». До перемички вірьовками за шию прив’язували моаі, обличчям до землі. Після цього кам’яну скульптуру вкладали на Y-подібні лубки, які захищали передню частину статуї від пошкодження, і тягли до аху, переставляючи V-подбіну опору і раз за разом підганяючи за нею Y-подібні лубки.
Втім, ця концепція має чимало недоліків. По-перше, будівництво такої конструкції вимагало чимало «важкої» деревини - міцних, товстих і довгих стовбурів, - якої на острові завжди було обмаль. По-друге, шия у багатьох моаі є недостатньо товстою, аби витримати стресові навантаження та напруження під час такого транспортування.
Павел Павел, видатний чеський інженер-будівельник, чия робота була пов’язана з переміщенням масивних монолітних блоків на будівництві, придумав доволі неординарний спосіб, яким моаі могли бути доставлені до узбережжя. Його надихнули усні перекази остров’ян, котрі в один голос твердили, що моаі самі йшли до аху. Павел Павел вважав, що у вертикальній позиції моаі є досить стійкими, оскільки завдяки широкій основі та трохи вужчій голові їхній центр мас знаходиться недалеко від землі. Через це, стверджував чех, можна було примусити моаі «йти», спочатку трохи розхитавши його, а потім за допомогою мотузок, обкручених навколо основи, по черзі випихаючи вперед то один, то інший бік статуї. Теорія, без сумніву, дуже цікава, однак вона не дає відповіді на питання: яким чином моаі піднімались на схил та спускались із нього? Крім того, такий спосіб є вельми ризиковим. Якщо раптом під час одного з «кроків» моаі «спіткнеться», навряд чи остров’яни зможуть його втримати, таким чином буде втрачено як саму статую, так і кілька невдах-аборигенів, які її штовхали до аху.
Втім, якщо Павел Павел мав слушність, то при будівництві статуй відпадала необхідність піднімати статуї вертикально, оскільки вони «приходили» на аху стійма.
Чарльз Лав провів кілька експериментів з переміщення кам’яних титанів острова Пасхи. Спочатку він спробував усі інші, наявні на той час теорії, однак майже щоразу зазнавав невдачі. Опісля він запропонував свій власний спосіб, який, як на мене, на сьогодні є найбільш дієвим і реалістичним. Суть його полягає в тому, що моаі кріпиться спиною до дерев’яного настилу, затим такий поміст з кам’яним монстром вмощується на масив гарно обчищених круглих полін, що правлять за котки. За допомогою вірьовок настил зі статуєю тягнуть у потрібному напрямку, постійно підкладаючи під нього нові поліна. Використовуючи цей метод, Чарльз Лав спромігся протягти шестиметрового моаі на відстань п’ятсот метрів усього за дві хвилини. Даний спосіб також чудово пояснює факт знищення лісів на Рапа Нуї, оскільки для пересування однієї статуї необхідно зрубати щонайменше 15-20 дорослих дерев.
Джоан Ван Тілбург. Запропонований нею метод поєднував ідеї Тура Хейєрдала та Чарльза Лава. Моаі спочатку вкладаєть долілиць чи навзнак на платформу з колод, після чого вся конструкція ставиться на дерев’яні котки.
Був ще один веселий хлопець, якого звали Ерік фон Данікен. Надивившись на піраміди в Єгипі, на лінії з плато Наска у Перу, а потім і на статуї на острові Пасхи, він рішуче заявив, що такі складні інженерні конструкції могли бути створені лише представниками позаземних цивілізацій. «Люди, які могли виконувати такі досконалі інженерні роботи, мусили володіти ультрамодерними засобами праці, - пише вельмишановний фон Данікен. - Тому неважко здогадатися, що колись давно невелика група супер-розвинутих позаземних істот приземлилася на Рапа Нуї. Найбільш імовірно, що їхній корабель зазнав катастрофи над островом… Для того, аби залишити про себе пам’ять остров’янам, а може, з метою привернути увагу своїх друзів, які, безперечно, поквапилися порятувати потерпілих, космічні прибульці почали клепати колосальні статуї з вулканічного каменю. Частину статуй вони встигли розмістити на помостах вздовж берега острова, аби їх було видно здалеку[42]. І тут, як кажуть, без коментарів…
Теорії пересування моаі
«There is solution - they are going to disappear some day…» [43]
«There is no solution - they are going to disappear some day» - це напис, який висить при виході з музею патера Себастьяна Енглерта.
Острів Пасхи з його потужними кратерами та полчищем гордовитих кам’яних велетнів - наче музей під відкритим небом, присвячений одній із найзагадковіших цивілізацій древнього світу. Втім, з того самого моменту, коли моаі було висічено зі стін Рано Рараку і поставлено на аху, вони опинилися під нищівним впливом недоброзичливого навколишнього середовища. Часті дощі, сильний поривчастий вітер, ущерть насичений солоними морськими бризками, густий мох та лишайник, бур’яни, які проростають у тріщинах на тілах статуй, непомітно, але неухильно розбивають моаі на шматки. В другій половині ХХ століття після навали на острів туристів над кам’яними колосами нависла ще більша загроза. Не розуміючи вразливості древніх скульптур, люди постійно норовлять залізти на них або хоча б доторкнутися до таємничого каменя, який сотні років тому з таким завзяттям обробляли таємничі рапануйські деміурги. Кожен такий доторк - навіть найменший, найслабкіший - залишає по собі слід. Сотні і тисячі їх перетворюють моаі на безформну брилу.
Отож, нині немає жодного сумніву в тому, що під дією всіх цих чинників одного дня загадкові велетні щезнуть, обернувшись знову на безбарвні шматки вулканічної породи. І що найгірше - цьому ніяк не зарадити…
