Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Невдовзі мадяри розпустили українську повітову управу й поставили своїх урядовців. Не було жодних арештів, якихось утисків. Отець Могильняк став головою делегатури Українського Комітету. Я залишилася в нього секретаркою-машиністкою.
Відчувалося, що в Косові і поза ним керує і дає лад усьому якась невидима сила. Тверда воля і міцна рука були присутні скрізь. До Комітету все частіше заходили впевнені й скромні хлопці: Микола Сорук — високий симпатичний гуцул з Гриняви, як пізніше виявилося — провідник ОУН, Івась Шкондеюк — сотенний УПА, загинув сорок четвертого року в Яворові… Всіх зараз і не згадаю.
З початком 1942 року до Косова прийшли ще одні «визволителі» — німці. Головою делегатури став уже на той час професор Когут. Я продовжувала працювати, оскільки вся наша родина жила на мою зарплатню. Батькові килими, які він ткав усе своє життя, стали нікому не потрібними. Моїм завданням було виписувати для населення виказки-аусвайси. Завдяки Ліді Сальваровській, старшій сестрі моєї подруги Зенки, я стала симпатиком ОУН. Якось серед літа в хаті Ґенці Каплич зібралися згадана вже Ліда, Нуся Павлик, Анна Андрусяк, Наталка Коник. Я була наймолодшою в тій дівочій підпільній компанії. Прийшлий Іван Фокшей коротко розповів нам про боротьбу ОУН з німецьким окупантом, роль в ній жіночої сітки Організації, наголошував на необхідності суворої конспірації.
Працюючи в Комітеті, я виписувала потрібним людям виказки, після роботи тихцем друкувала підпільні листівки. Небавом у нас розпочався ідеологічний вишкіл. Проводила його подруга Мотря — Артемізія Галицька. З Мотрею ми зустрілися аж 1965-го в Караганді, де працювали разом чотири роки. Артемізія — дочка священика Георгія з Розтік Вижницького району. Будучи на посту провідника Буковини, Мотря сорок п’ятого року натрапила на енкаведистську засідку. Після короткого бою вистрелила собі в скроню, але куля якимось дивом вийшла над чолом. Від важкої рани надовго втратила зір. Незрячу провідницю судили й відправили до інвалідської колонії в Караганді. Поступово до невільниці зір повернувся. Після звільнення в п’ятдесят восьмому Мотрю направили на поселення в Дудінку. Там вийшла заміж за товариша по неволі Василя Одинця. Уродженець Київщини, він свого часу із Зеленого Клину перебрався до Китаю, а вже звідти — в Карпати. Воював з німцями, мадярами, москалями аж до арешту в 1948 році. Отримав двадцять п’ять років більшовицьких концтаборів. Помер сімдесят третього в Караганді. Дружина пережила чоловіка на два роки і теж знайшла вічний спочинок в казахстанській землі.
Для вишколу ми збиралися з якогось невинного приводу щоразу в іншому місці. Після ідеологічного дівчата пройшли санітарний вишкіл. Додому частенько приходила пізно, чим не вельми був задоволений мій тато. А якось вночі він застав свою доню в кімнатині за друкуванням листівок. Спокійно запропонував перейти до покою, звідти менше буде чути стукіт на вулицю. Добрий мій, розумний таточко! Я друкую, а він стереже на вулиці, аби якесь лихе вухо не почуло.
1 листопада 1943 року ми з дівчатами стали членами ОУН. Присягу складали в хаті Наталки Коник на пістолет, який виблискував в полум’ї тріскітливої свічки. З хати виходили дорослими і окриленими. На дорозі завважила озброєних стійкових Петра Гринюка, Романа
Вінтоняка, ще кількох статурних хлопців.
Головою Українського Комітету став директор школи Михайло Наняк. Відправив мене на навчання до Львова, а звідти через Комітет мене скерували до учительської семінарії в Бучачі. Через два тижні прийшов наказ повертатися до Косова. Близився фронт, не до науки було.
Наприкінці грудня в Косові на віллі «Ядвіґа» зорганізувався юнацький вишкільний табір. До нього скеровували хлопців і дівчат з усієї Станіславщини. Потрапили туди і ми з Іриною Юсипчук. Вишколювали юнацтво прибулі зі Львова інструктори. Наприкінці зими табір розпустили: близився фронт.
У Комітеті метушня. Наняк велів готувати до спалювання документи. Кілька днів у печах горіли папери, а до гір долинав гул канонади. Німці щезали, як весняний сніг з крутосхилів. Повітовий провідник Курява давав настанови стосовно майбутньої підпільної діяльності. Всі, хто вже скуштував більшовицького «раю», виїжджали на Захід. Поїхав і мій вуйко Микола. Татко бідкався, що цього разу Сибіру не минути.
23 березня возом приїхав припоручник від провідника Куряви і вручив записку з наказом вивезти всю підпільну канцелярію, а це — і друкарська машинка, і ротаційний цикльостиль, і папір… Ми повантажили все і подалися в гори. Подружжя Наняків також вмостилося на міцному возі. Звістка, що до Косова в’їхали совітські танки, застала нас в Яворові. Звідти віз погуркотів на Жаб’є.
У гірському містечку підпільників розподілили по квартирах. Мені з Наталкою Пилип’юк випало жити в Краснику у Дмитра Ганчука. Подруга моя мала псевдо Марина, народилася на Східній Україні, де свого часу одружився і осів її батько — колишній січовий стрілець. Рятуючись від німців, Наталка в сорок третьому році прибилася до рідного татового села Рожнева. Двадцятирічна дівчина була начитана, розумна і життєрадісна, ще й підпільницею виявилася неабиякою. До нашого господаря часто навідувався Дмитро Білінчук, який ще з сорокового «опришкував» з десятьма хлопцями в горах. Заливав сала за шкуру і німцям, і мадярам. З буйним опришківським ватагом частенько бесідували провідник Курява і місцевий підпільник Федусь Уршеджук, приносили йому літературу, листівки… Незабаром Білінчук став командиром в УПА і очолив повстанську сотню.
У хлібосільній хаті вуйка Ганчука ми з Мариною прожили до половини травня. Кмітливий гуцул мав заховану в пасіці велику бібліотеку. Самоук, він чудово орієнтувався в нашій історії, літературі, надзвичайно грамотно і дотепно аналізував події в світі. Від спілкування з немолодим господарем я діставала велике задоволення, бо сама дуже любила читати. Але прийшов час розставатися, і Швидкий — Федусь Уршеджук повів нас на присілок Волову.
Високо вгорі під полониною в рубленій хатині ми застали нашого майбутнього провідника Тура, його помічника буковинця Богдана. На лаві і столі виблискувала друкарська техніка, чекаючи наших рук. Нам з Мариною пояснили, що праця чекає в окружному осередку пропаганди, друкуватимемо літературу, випускатимемо газету «Повстанець Гуцульщини».
Розпочалися підпільницькі будні. В хаті попискувало лампове радіо. З олівцем у руці ми слухали різномовні передачі, занотовували основні події. Мені дісталися польські програми. Газета наша мала великий заголовок «Повстанець Гуцульщини». Під ним вказувалось, що це орган Організації Українських Націоналістів, Окружного Осередку Пропаганди Коломийщини, далі стояло число. Газета мала вісім сторінок. Першу сторінку займала передовиця, яку редагував провідник-буковинець, мав десь тридцять п’ять років і вищу освіту. Восени сорок четвертого року наш провідник тимчасово заступав окружного провідника Сталя і допустив розстріл Службою безпеки в Красноїллі учительки Костюкової, дружини командира з Буковини Перебийноса і Романа Присяжнюка з Косова. Цей поступок трактувався як перевищення влади, провідника засудили організаційним судом до розстрілу. Сьогодні ми вже знаємо, що в Службі безпеки вершив свої темні справи зрадник, а гинули чесні, невинні люди…
У газеті завжди були звернення до населення, до стрільців УПА, нариси, оповідання, вірші. Останню сторінку займали новини звідусіль. Газета виходила щотижня без затримок. Підпільники розносили її по всьому обширному терені.
До хатини-редакції часто навідувалися високопоставлені командири УПА і провідники ОУН. Командир загону Козак жваво цікавився пропагандивною роботою осередку, давав матеріали до газети. Відзначався надзвичайною скромністю, приходив без належного командирові його рангу почету, а лише з мовчазним ад’ютантом. Так і загинули обидва в бою з енкаведистами. Окружний провідник Сталь нерідко з’являвся посеред ночі. Сідав в кутку на лавицю і диктував мені матеріали. Я дивувалася обширності його знань і володінню мовою, йому б професорувати… Диктуючи, відкине набік голову, про щось задумається і задрімає. Сиджу мишкою, дихнути не смію, щоб не розбудити втомленого провідника.
