Брати грому - Андрусяк Михайло (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Неподалік діють пропагандивні курси, які провадить наш старий знайомий провідник Тур. Дійшла вістка про старшинську школу в Космачі. УПА розбудовується якісно і кількісно, готова до герцю з наїзником.
У Жаб’ї урядують мадяри, що зажили собі слави здирників і мародерів. Тому повстанці з ними особливо не панькаються. В Голови, Красноїлля, Космач мадярські вояки навіть носа не показують. У серпні сотня Недобитого звела переможний бій з німецькою прикордонною заставою на Листуні біля Буркута. Ворога розбили, захопили багато зброї і набоїв, але загинуло троє стрільців, серед них і Антон Фокшей з Косова. Героїв хоронили дуже врочисто в Красноїллі, панахиду відправляв отець Марусяк.
Наприкінці березня сорок четвертого великий німецький відділ особливого призначення намагався верхами перейти на Мадярщину. Хлопці-підпільники направили німецьких вояків на стрімкий перевал через полонину Марішеску. Снігова лавина навічно похоронила добірних солдатів. Опісля німці ще довго безрезультатно шукали горами зниклий відділ. В Красноїллі квартирував провід, діяли майстерні, пекарні, сушарні… Для повстанців шилися однострої, заготовлювалися бандажні матеріали, мазі, пікся хліб, сушилися сухарі, фрукти… У Головах лікували поранених повстанців. У невеликих шпиталиках порядкували доктор Стефурак з дружиною, Поліщук з сестричкою Надею, Дмитро Фокшей із донькою Надійкою… Вишкіл стрільців не припинявся ні на день.
Наступила осінь 1944 року. Побіля Косова точилися бої мадярів з Червоною армією, на лінії Коломия, Делятин, Ворохта — затято захищалися німці.
Осередок пропаганди працював у звичному ритмі, редакція видавала газету. Все частіше совітські «кукурудзяники» скидали над Карпатами парашутистів. Пов-станські відділи виловлювали десантників, то були здебільшого хлопці зі Східної України, і припроваджували до табору. Більшість із десантованих вливалася в лави УПА. Невдовзі створився великий відділ зі східняків, який було переправлено на Велику Україну для боротьби з більшовиками.
Наприкінці вересня наша редакція переїхала до хати Вовка в Красноїллі. Одного дня принесли пакет з дописами. Я впізнала почерк професора Когута, який співпрацював з нашою газетою під псевдо Берест. Загинув сорок п’ятого в Яворові під час більшовицької облави. Славний був чоловік. Пані Когутова довший час керувала в Косові хором. Мабуть, за любов до співів її засудили на двадцять п’ять років. Відбувала в мордовських концтаборах.
У жовтні ми з Мариною попросилися до теренової праці. Марину скерували на Буковину, де вона швидко загинула. Я потрапила до Кутського району організаційним провідником. На терені зустріла свою провідницю Ліду Сальваровську, її молодшу сестру, а мою подругу, Зенку, Марусю Джуранюк. Ми організували по селах гуртки дівчат, де навчали їх доглядати за пораненими, історії України, пояснювали мету нашої боротьби. Сільські люди ставилися до нас дуже прихильно, ділилися одежею, їжею…
Моя родина — тато, мама, брати Богдан і Володимир — замешкала в Бабині в зимарці під Сокільським. Тато ткав полотно, мама кравцювала, заробляли собі на прожиток. Бідували, бо горяни були бідні. Станичний Ріжна Малого Бомба не дав моїй родині загинути з голоду, передаючи то жменю борошна, то кукурудзи чи повидла…
Горами розпочалися більшовицькі облави. Посеред білої днини з Кут чи Косова на село налітає загін москалів. П’яні солдати заляжуть на котромусь горбі і стріляють з кулеметів і автоматів по всьому живому, що рухається селом. Не щадять ні дітей, ні старих людей… Настріляються досхочу, натероризують село і щезають до заходу сонця. А в селі плачі і сльози — хоронять вбитих. Поступово люди навчилися хоронитись від червоних песиголовців — на всіх підходах до села виставляли варту з калаталами, трубами, щоби повідомляла про нашестя більшовиків. Завважить хтось брудно-зелений енкаведистський шнурок зі сторони Хоминського чи Тюдова і трубить щосили, сигнал біди підхоплюють інші. Вже його чутно в Бабині, Ріжні Малому, Ріжні Великому, а там ще далі. Села завмирають. Чисто тобі Батиєві часи…
Зима, окрім більшовицьких вбивць, принесла в гори ще одне лихо — тиф. Страшна хвороба косила малих і старих, селян і повстанців… Часто-густо люди вмирали, бо не було жодної медичної допомоги. Хворих повстанців розмістили в криївках в урочищі «Баба» над Кутами, в густо нашпигованому німецькими мінами лісі. Москалі туди боялися потикатись. Хворих поїли варом із сушениць, кому трохи відпускало, доглядав за тяжчими.
Усі теренові працівники одягалися в місцеву ношу, щоби не виділятись і не впадати в око москалям. Перед облавами, щоб не наражати на небезпеку людей, ми перебиралися подалі в гори, куди боягузи-енкаведисти не дуже радо піднімалися. Облавники ідуть низом дорогою, а ми верхом, піднімуться москалі на один горб, а ми — на інший. Люди нам в усьому допомагали, а їх спрямовували в протилежний бік. Зрадників на той час в гірських селах ще не було.
Різдво сорок п’ятого підпільники вирішили відколядувати в Ріжні Великому. Але в село нагрянули енкаведисти і нам довелося спішно переходити на Яворів. Хмара, Зенка, Діброва, Залізняк, Чабан і я перебираємося з горба на горб. Дівчата з’їжджають глибоким снігом, притримуючи під колінами свої запаски, а під горб — напригінці бігом. Напередодні мене трясла трохи гарячка, а після чергового горба звалила остаточно. Зомлілу мене друзі принесли до поодинокої хатини під горою, а самі подалися далі, бо в спину дихали більшовики. Господиня хутенько висадила мене на піч, господар ліг на лавицю, їхня донька витяглася на іншій. Господиня ще встигла покропити в хаті чимось смердючим, як у сінях вже гупали чоботиськами захекані москалі. Господиня з порогу замахала на облавників руками. «Тиф, тиф!..» Повискакували, мов ошпарені, довго лаялися люто на обійсті, стріляли для чогось в небо з автоматів, перевернули в коморі, стодолі, стайні все догори дриґом і забралися. Майже три тижні пролежала на печі між життям і смертю. Видряпалась якось з Божою поміччю. Господарі зраділи неймовірно, поїли мене, бідолашні, варом, молоком… Ще ослаблу, але живу друзі вивезли мене старою шкапиною в безпечніше місце. На прощання щиро подякувала добрим людям. Хвороба висушила мене на скіпку, зсутулила, сильно допікав кашель.
Одного вечора підпільна потреба пригнала нас із Зенкою до старенької хатини в Яворові. Після вечері господиня вклала Зенку спати на лавицю, а мені безапеляційно велить залазити в напалену піч, висипавши на черінь вузлик збіжжя. Я не довго давала себе вмовляти, бо дуже змерзла і кашляла кров’ю. Жінка вкутала мене попід руки з усіх боків, лише голова стриміла з печі, і поклала поруч горнятко з узваром. Каже, що мушу лежати так доранку, поки піч не вистигне. Спочатку мені було добре, аж поки не почало мене викручувати, кожну кісточку ламало. Прошу зі сльозами, аби мене випустили, проте жінка була невблаганна. З того часу я змогла випростатись, менше кашляла. Через кілька днів ще одна зичлива господиня висадила мене на піч, напоїла гарячим молоком з часником. Чи то народний лік такий помічний, а чи добре, щире ставлення простих селянок, але більше я не хворіла. Як я вам вдячна, дорогі мої гуцулочки. Настраждалися ми, повстанці, але й ви з нами набідувалися. Ніколи не випустили з хати, не нагодувавши і не обігрівши. Шана і дяка вам довічні!
З лютого сорок п’ятого Карпатами лютували енкаведистські «чорна рубаха» і «червона мітла». Розстрільною від села до села, полями, лісами йшли вгодовані, добре озброєні й обмундировані червонопогонні солдати, стріляючи по всьому, що рухалось, хапаючи всіх без розбору. Більшовицька навала не оминула й повстанського табору на «Бабі» над Кутами. Знайшовся підлий зрадник, провів ворогів розмінованою стежкою до партизанського становища. Здебільшого хворі й поранені повстанці відбивалися мужньо, але сили були надто вже нерівні. Багато хлопців полягло. Москалі забрали тяжко поранену Хмару, яка невдовзі померла, Оксану Лаврук з простріленою ногою, ще кількох поранених повстанців.
Перші люті більшовицькі облави я перебула в Бабині в зимарці, де перебивалася вся наша родина. Ніхто нас тоді не видав більшовикам. У тій зимарці мої батьки перебули аж до весни 1946-го, поки оунівський провід не велів батькові повернутися до Косова і зголоситися в НКВД. Наказ проводу тато виконав. Пройшов допити, тортури, але твердив, що покидав Косів заради заробітку на протримання сім’ї. Повірили — не повірили, але випустили. У жовтні сорок сьомого батьків вивезли на Сибір.
