БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
—Банкомат, – сказав він ледь чутно, винувато зиркаючи на Калідора, – це все, бля, банкомат.
—Шо банкомат? – не зрозумів Калідор.
—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу істоту, що перевершувала його за всіми показниками: за силою, за авторитетом, за розумом.
—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляснув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.
Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку наших бабок і почав відраховувати решту суми. Я дивився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Відрахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:
– Ну шо, па дєвочкам?
Під «дєвочками» він мав на увазі старих затасканих блядей з окружної.
Від «дсночск» ми підмовились.
– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.
Нас не треба було довго вмовляти.
Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, нібито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят років. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдягали довжелезні сукні, через які можна було подумати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір повертаєшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізором і тримаючи на колінах свою дружину, ти розумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це залишило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, потім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно створений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.
Я залишився на роздовбаному стадіоні, де конали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, поклавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.
Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пшениця, яку сьогодні зранку скосили великим червоним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструкцію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За правими воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.
Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за команди грають, скільки вони грають і для чого... На металевому табло було написано: хозяєва – гості, але це, за великим рахунком, теж нічого не змінювало. У якій формі господарі, а в якій гості – я не розумів, а спитатися про це було ні в кого, бо, окрім запасних лав, за матчем спостерігало аж чотири людини, одною з яких був я. Три інші – визирали з балконів п'ятиповерхівки, що тягнулася паралельно зі стадіоном. Не питатися ж мені в самих гравців!
Хвилин за десять, коли я почав був засинати під теплим вечірнім сонцем, до бровки газону, ледь не переїхавши кутовий прапорець, зигзагами
нирулик невеличкий автобус, звідки нисииала кума п'яних чуішків, що почали горланити «Чегп-птка-си!!!» їхнє скандуштни підлі гало спочатку в ліс, що починався відразу ж ча дорогою, а потім поверталося на стадіон зі спотвореним, французько-гаркавим звуком «грг». «Непогано було б влаштувати масовий сеанс логопедії, – думав я собі, – розсадити всіх цих даунів по трибунах і поставити перед ними логопеда, який би казав: треба говорити «ри», а не «ги»... давайте спробуємо...» Це принаймні було б куди цікавіше за футбол.
Правду кажучи, поява гаркавих фанів «чегкас» теж мало що дала, оскільки вони відразу ж почвалали кудись у зовсім протилежний бік від трибун, можливо, шукати логопеда, хоч, скорше за все, просто закуплятися бухлом. Не виключено, що після добрячої дози бухла, вони розслаблялися й вимовляли «ри» нормально. Так чи так, вони почвалали і, як зовсім неважко здогадатися, – зникли. Суддя дав свисток. Почалась перерва.
Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйозне захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у великому районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змінивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були друзями й зналися з пелюшок, тож на футбольному
молі розуміли одне одного беї слів. Просто якщо ми щось робили, то справді робили це: якщо ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.
До речі, наша команда була чи не єдиною командою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали завозити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чотирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільними вечорами, а ми грали саме по неділях, забивали в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола стадіону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місцевий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі десяти метрів закладало вуха.
Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за кубковою системою, він мав складатися з двох матчів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому
іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.
Коли ми дісталися на поле, місцепі иже розминалися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зустріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.
Матч почався, я тримав позицію правого глибокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що підійшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми повели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, коли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард таки залишився на землі. До лижника відразу ж підбіг лівий хав – Вован Косий, людина досить прямолінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расистського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямолінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стінку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не лишилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне
