Гастарбайтерки - Доляк Наталка (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Бердичів — етнічна мала батьківщина, — вимовив без акценту. — Мамине прізвище Шумкер. — Пан Йошка стрепенувся й відразу пояснив: — Так на український манер звучить Шумахер.
— Так-так! — погодилася Таша. А подумки додала: «Це на єврейський манер».
До війни молода пані Шумкер із усією родиною виїхала в Америку. Були тоді такі звички — тікати в Сполучені Штати… Там познайомилася з гарним хлопом, німцем за національністю, та, підкоряючись хвилям кохання, попливла з ним до Німеччини. Не брасом чи кролем, звичайно, а теплоходом чи пароплавом — про це вже достеменно пан Йошка й не знав. У Німеччині коханий ураз передумав вести панночку Шумкер до вівтаря і зник у невідомому напрямку. Найімовірніше, подався в Баварію. За півроку, як годиться, в пані Шумкер народився син Йошка. Жоден німець так ніколи з його мамою й не одружився, аби не каламутити арійську кров. Ставши повнолітнім, син переробив собі прізвище на Шумахер, бо журналістові-початківцю Йошці треба було «звучати». От він і зазвучав.
Чоловік щовівторка презентував Таші чергову претендентку на його руку й серце. Підстаркуватий німець мав підозри, що красуні можуть керуватися суто корисливими мотивами.
— Молода, гарна, якщо вірити написаному — працьовита… Занадто багато позитивного. Може, вона хоче лиш мої мільйони?.. — ділився сумнівами з українкою.
— А ти написав про мільйони? — запитала здивовано Таша.
Підсвідомо зауважила, що ніякого багатства у Шумахера немає. Він сам дурив дівок, як, власне, й вони його, пишучи про своє кохання та про те, що, побачивши його фото, зрозуміли, що це саме той чоловік… ну і подібні співи.
— Звичайно. Я цього не соромлюсь. Хоч у нас і не заведено хизуватись заробленим, але ж… — що «але ж», віртуальний жених не повідомив.
Йому кортіло почути думку Таші щодо того, чи може ця білявка мати корисливі наміри, чи все ж таки її зачепив своїм крилом Амур.
— Здається, вона надто юна. Скільки їй? — Таша була категорична в оцінках.
— Вісімнадцять, — відповів Йошка й, зітхнувши, видалив анкету претендентки зі свого акаунта[47].
Відпрацювавши в Йошки вісімнадцять місяців, Таша завоювала неабияку довіру німецького мільйонера. І тепер гер Шумахер не лише розумів натяки українки, а й прислухався до них. Тож і цього разу запитання Наталки про вік обраниці прозвучало як вирок. Німець підкорився, розпрощався з білявкою й відразу по тому впився поглядом у перегляд інших, мовчанням даючи зрозуміти, що Таша вільна й може йти далі прибирати.
В оселі цього пана українка проводила шість годин, тобто гнула спину весь день, рясно переплітаючи фізичні навантаження з розумовою діяльністю. Подеколи Йошка залишав Ташу на «екстра»-годину. За зайвий час справно розраховувався, але присвячував його не роботі, не балачкам, а відпочинку. В такі дні дивним чином під халатом матеріалізувалися сорочка і краватка-метелик. Гер Шумахер сам куховарив, щедро накривав на стіл у кухні й пригощав зморену робітницю делікатесами. Таша почувалася незручно, було не до снаги перебувати поруч із таким делікатним паном, який, накладаючи їй у тарілку спаржі, повідомляв, що це дуже дорога страва, й називав конкретну цифру. Наливався келих вина: «Сотня за пляшку»; подавалася засмажена свинина: «Спеціальна вирізка — за п’ятдесят»; доходила справа до десерту: «Їж — це дуже витончено. У ресторані за таке беруть до двадцяти євро».
Таші застрягали в горлі ті пригощання, понад усе кортіло дременути з квартири, бігти аж до зупинки, перевести дух і заволати: «А йди ти, мільйонере, до дупи!» Частенько посиденьки завершувалися пропозицією гера Шумахера покататися на його «мерседесі», але Таша відмовлялася. Не бажала ще півгодини слухати, скільки коштує його лайба[48], що він вклав у тюнінг і скільки ще вкладе.
Він був такий нудний і настирний, що Таша слізно жаліла його дружину, яка витримала цього балакуна цілих п’ятнадцять років. Він показував українці фотографії своєї богині. Бріта Шумахер — професійна балерина з іменем, знаним у Німеччині, віддавалася танцю на всі сто. Як там вони разом нажили величезні статки — історія замовчує: чи гер Шумкер витяг із панчіх своєї матусі, а чи танцівниця заробила ногами… А Таша схилялася до думки, що мільйони належали родині Шумкерів, ще тих, котрі тікали з Бердичева в Америку. Балерина, зі слів німця, присмокталася до його грошей під час спільного проживання. Бріта не хотіла народжувати, а може, й не могла, балерини — вони такі. У сімейства Шумахерів був власний маєток. Зараз там живе розлучена фрау Шумахер зі своїми чотирма породистими кіньми. Йошка зі скупою сльозою на одному оці (з другого клята волога ніяк не хотіла сочитися, хоч як він тер кліпавку) розповідав, що його обвели круг пальця, як хлопчика. Дружина відсудила всю нерухомість, і зараз він вимушений пересиджувати у цьому Богом забутому місці. Уже чотири роки подружжя судиться-пересуджується, Йошка не втрачає надії, що скоро сам опиниться біля породистих рисаків, а підступна дружина буде ридати у цій квартирці, споглядаючи хитання чужих човнів на озері.
Якось Таша, прийшовши на роботу, не застала пана Шумахера вдома. Її здивуванню не було меж. Спочатку кричала: «Агов, я вже прийшла!», не сходячи з місця. Тоді наважилася пройтися квартирою. Зазирнувши в кожну кімнату, упевнилася, що помешкання порожнє. Із заціпеніння її вивів телефонний дзвінок на мобільний. Дзвонив, як можна було здогадатися, Йошка.
— Мене терміново викликали до суду! — кричав у слухавку. — Ти сама впораєшся?
Звичайно, вона впорається, ще й краще. Ніхто не заважатиме, нарешті зробить усе як слід…
Пригнавши додому через три години, Йошка почав вишукувати, що українка вже встигла накоїти. А в тому, що прибиральниця втне щось не так, як треба, Йошка ні секунди не сумнівався. Наскрізь просяк упевненістю, що без його уважного керівництва у хаті за цей короткий час стався побутовий колапс. Таша з гордістю відчинила комору, де чи не вперше було наведено лад. Тепер ніщо не падало на голову, щойно двері відчиняться.
— Добре! — схвалив хазяїн.
Жінка повела його до «кабінету». У кімнату знадвору падало денне світло, штори були гарненько задрапіровані обабіч вікна, речі для знедолених зникли. Краватки, паперові кулі, шкарпетки познаходили свої місця, коробки з технікою вишикувалися побіля комп’ютерного столу.
— Добре!» — й тут похвалив Йошка.
Він промовляв це слово ще з десяток разів. Навіть оголосив, що відтепер можна залишати Ташу на самоті, без керівництва. І це на другому році роботи!
Задоволена Наталка взувалася в коридорі, стоячи на одному коліні. Йошка височів над нею, щось теревенячи про взуття фірми «Кампер», якого в нього було безліч.
— Сто п’ятдесят євро… — казав, а Таша швидко зашнуровувала стерті кросівки, які сьогодні вдягла замість своїх улюблених зручних, але теж уже прадавніх черевичків. — Я тобі куплю… — раптом виголосив, і Наталя здригнулася. — Поїдемо наступного вівторка до крамниці — приміряєш.
Взуття було неперевершене, шкіряне зі спеціальною ортопедичною устілкою. «Бігати Берліном у таких — саме задоволення, — думала Наталя раніше, коли чистила хазяїнове. — От би мені таке… Але ж дороге, зараза!»
— Купиш? — перепитала, встаючи.
Вона рефлекторно задерла светра, аби підтягнути джинси, що з’їхали з талії.
— Що це? — здивовано запитав Йошка, тицьнувши Наталці мало не в пупа.
«Боже! — засоромилася жінка й обсмикнула светра. — Там же в мене мотузок». Наталка підперезувала штани біленьким мотузочком, шкодувала грошей на пасок, а ці кляті штани все спадали. Купила їх на барахолці за копійки. Чи то вона схудла, чи джинси з лайкрою розтяглися, біс його зна. Але факт залишився фактом — штани сповзали, з цим потрібно було щось робити. Недовго думаючи, Таша використала мотузок. Думала — тимчасово, але ця тимчасовість розтяглася чи не на півроку.
Німець довго сміявся, тоді прибіг до українки з камерою й попросив сфотографувати. Для нього така побутова справа виявилася проявом неабиякої фантазії.
