Гастарбайтерки - Доляк Наталка (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Я не буду фоткати обличчя, лише цей сегмент, — запевнив.
Закінчивши, приволік класного шкіряного ременя, який коштував для робітниці захмарних грошей, та простягнув його жінці. Та поміняла його на мотузок, яким Йошка показово підв’язав невеличке деревце, що росло в діжці на балконі. Ремінь виявився вдвічі більшим за Ташину талію. Йошка, використовуючи не притаманну йому винахідливість, відрізав садовими ножицями зайвий шмат, пробив спеціальним приладом дві дірочки й, задоволений собою, власноруч вклав паска Таші в лямки джинсів. Жінці здалося, що він надто гаряче дихає в її оголений живіт. Чоловік, зігнувшись, вдавав, що пасок важко пропхати крізь лямочки. «Аби лише не казав, скільки цей ремінь коштує…» — подумала.
— Цей ремінь… — почав Йошка, супроводжуючи Ташу за двері. Але чомусь не продовжив, а змінив тему: — Наступного разу їдемо за «камперами». Чюс[49]! — попрощався й зачинив двері.
Таша знала, що він зараз дивиться у вічко. Тому, аби полоскотати чоловікове его, демонстративно підняла кофтину і, прицмокуючи язиком, роздивлялася подарунок, допоки ліфт не під’їхав до шостого поверху.
Сидячи вдома за чашкою трав’яного чаю, насолоджувалася перспективою отримати круту взувачку. Її думки перебило гудіння мобільного, який був виставлений на віброрежим. Дзвонив Йошка. Несамовито кричав на все горло:
— Куди ти поділа гусячий жир? Гусячий жир, гусячий жир!
Оскільки Наталка не могла зрозуміти, що він хоче, старий тричі повторив словосполучення, думаючи, що жінка не втямить, що таке гуска і що таке жир.
Крізь сльози Йошка пояснив, що на столику в кухні стояла глибоченька мисочка, а в ній — гусячий жир. Він, мовляв, минулої середи смажив гуску, яку в елітному магазинчику купив за скількись там євро. Жир, що стікав, хлюпаючи й булькаючи, з цієї елітної гуски, він, Йошка Шумахер, власноруч збирав у ту глибоченьку мисочку. Вона, та глибоченька мисочка, з Божою допомогою простояла майже тиждень на столі, нікого не чіпала, а тепер пан німець не може її знайти. Єдина, хто могла кудись запроторити гусячий жир, — Таша, яка сьогодні працювала без керівництва, без порад і вказівок. І тепер у нього більше немає гусячого жиру. Жиру! Гусячого! У глибоченькій мисочці. І так по колу зо п’ять разів.
Тим часом, допоки пан Шумахер оповідав сам собі історію гусячого жиру, Наталка вигадувала, що б таке збрехати, аби не довести хазяїна до інфаркту. Адже це вона вилила той клятий жир. Вихлюпнула його в унітаз, змила й забула. Ну, навіщо, скажіть, будь ласка, в помешканні мільйонера знадобилася глибоченька мисочка смердючого жовтого гусячого жиру, якому виповнилося п’ять діб? «Може, він думав натирати ним свої старі кості? — розмірковувала Таша. — То я йому натоплю іншого».
— Я його викинула! — зважилася на зізнання Таша. — Якщо тобі він так потрібний, то я натоплю іншу глибоченьку мисочку.
— Він мені не потрібний ні на біса! — волав Йошка.
Таша зовсім спантеличилася, до того ж її «кампери» почали зникати за щільною димовою завісою гніву Шумахера. Ніхто нічого не казав кілька хвилин. Після трагічної паузи допит продовжився:
— Куди викинула? Навіщо? Яке мала право без дозволу?
— Не можна викидати жир до сміттєвого контейнера. Це заборонено! — відкрив таємницю пан Йошка. — Ти туди його жбурнула? — запитав вкрадливо, а голос помітно тремтів.
— Ні! — бадьоро відповіла Таша.
— Знаю! Я перевіряв, — погодився німець.
«Ого! До смітника лазив. Це круто!»
— Я його вилляла в туалет, — сказала весело й знову подумала про шкіряне взуття.
— Вай-вей! — з напругою заверещав німець.
Таша навіть давала зуб, що він у цей час схопився обома руками за голову, бо чути було, як клацнула слухавка, отже, випала на підлогу.
— Я вилила в унітаз, — повторила Таша, думаючи, що німець щось не розчув або зрозумів неправильно.
— Вай-вей! — повторилося заклинання.
«Що воно, в біса, робиться? — подумки запитала українка. — Може, він з глузду з’їхав? Може, сьогодні в суді постановили, що він не мільйонер?..»
— Не можна в унітаз! — волав Йошка. — Не можна… Це ще гірше, ніж до контейнера. Це штраф… Це біда.
«Та в чому ж біда?» — не розуміла Наталка, яка спочатку подумала, а тоді й озвучила своє питання.
— У тому, дурна українко, що жир застигне в холодній воді унітаза й заб’є мені вивідну систему. У мене вже раз таке було. — І старий заревів як бик.
«Гіркий досвід!» — усміхнулася Таша й виголосила останню фразу, яка призвела до щасливої розв’язки цієї німецької трагедії:
— Я змила гарячою водою!
На тому кінці бездротового зв’язку, на околиці Північно-Західного Берліна, довго не могли второпати, як це можна до такого допетрати — змивати жир гарячою водою в унітаз. Тоді, трохи попрацювавши звивинами мозку, почали отямлюватися.
— Гарячою? — запитав Йошка підозріло. — А унітаз не тріснув?
— Подивись, — запропонувала Таша, з сумом дивлячись на свій чай, який підступно охолов за час перепалки.
Допоки Йошка бігав перевіряти цілісність унітазу, а можливо, й запихав руки, прощупуючи зсередини, Таша, заплющивши очі, чекала.
— Все гут! Добре! Молодець, — проголосила слухавка й запікала відбоєм.
Середи
Принцеса Габріела фон Кратенбургтреттен мешкала в Шарлоттенбурзі, що розкинувся у Західному Берліні. Район старовинний, можна навіть сказати старий, якщо зважати на середній вік його жителів. Тут не побачиш новобудов, кранів, важкої техніки на дорогах. Місцину не зачепили руйнування — архітектурні споруди збереглися з довоєнних часів. Щільно оповиті плющем і декоративним виноградом три-чотириповерхові цегляні будиночки, доладно викладена бруківка, вузенькі тротуари, відносна тиша, віддаленість від перекритих корками транспортних розв’язок… Наталка стишувала ходу, коли опинялася на потрібній вулиці, бо клацання її підборів відлунювало і шарлоттенбурзькі спантеличені бабусі виставляли сиві голови у відчинені вікна. Для них це був неабиякий шум.
Таша, пам’ятаючи настанови Надії про неординарність особи королівської крові, до якої мандрувала тоді вперше, уявляла струнку дівчину з діадемою в білявому волоссі. Стрівшись уперше з принцесою, потрапила у незручне становище.
— Привіт! — сказала вона дебелій рудій бабі, яка відчинила двері. Увійшовши до квартири, позіхнула й запитала: — Хазяйки немає? — простягла руку для знайомства. — Таша!
— Габріела! — вимовила німкеня басом.
Таші підкосилися ноги, й вона присіла на барний стільчик, який сиротливо стояв у коридорі. Всередині замлоїло.
Принцеса виглядала, м’яко кажучи, неординарно. При зрості два метри (плюс-мінус кілька сантиметрів) мала обвислу дупу, що радше була схожа на драглі, груди передової доярки часів розвиненого соціалізму, як їх зображували свого часу агітаційні плакати на всій одній шостій частині суші. На додачу до цих принад принцеса могла похвалитися ще й чималою кирпою, густо оздобленою насичено-цегляного кольору ластовинням.
Дама, вітаючись, повільно закачувала рукави, й Таші відкрилися сильні, м’язисті руки аристократки, вкриті світло-рудим пушком. Якби не він, Таша могла би припустити, що свою густу гриву принцеса робить помаранчевою за допомогою фарби.
Коли Таша змогла встати зі стільця, принцеса-тітка показала їй поле діяльності, обережно крокуючи ступнями сорок другого розміру по вкритій сухим відмерлим листям підлозі. У центральній кімнаті двері на терасу були відчинені, й вітер заносив знадвору все, що йому вдавалося підхопити. Квартирою хаотично були розставлені недомальовані й закінчені полотна, мольберти; розкидані пожмакані тюбики з-під масляних фарб. У Габріели було лише дві кімнати й кухня. Та навіть цей мінімум вжахнув прибиральницю. «Матір Божа! Це ж чого Принцеса так лайном обросла?»
Ораторські здібності не входили до чеснот принцеси Габріели. Починаючи говорити, вона рясно червоніла, вуха робилися яскраво-рожевими, просвічували навпроти тьмяного сонячного світла, яке пробивалося крізь запилюжені шибки. Таша, тамуючи регіт, серйозно вислуховувала накази хазяйки. Та просила нічого не чіпати, не вчиняти кардинальних дій, лише зробити легке прибирання й попрасувати заготовлену білизну. Прибиральницьке свавілля дозволялося лише у ванній кімнаті й на кухні.
