Фарс-мажор - Стельмах Дмитро (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
– Я вірив у мудрість українського народу, – сказав Назар. – А з «Макдональдсами» вже час кінчати.
– За допомогою мачете?
– За допомогою пікетів. Ми люди ненасильницьких політичних акцій. Не треба боятися людей у вишиванках і камуфляжі.
Назар є Назар. Вічний революціонер. Прометей. Герой нашого часу.
3 жовтня, неділя
Зайшли Емік з Назаром, запросили поїхати на Майдан, там сьогодні представники різних політичних формувань оприлюднюватимуть свої погляди на майбутній устрій України.
Ми проходили повз зал ігрових автоматів «Метро-джекпот».
– Еміку, давай зіграємо, у мене таке відчуття, що нам сьогодні пощастить, – запропонував Назар.
Емік відказав, що азартні ігри – це єдиний гріх, якого у нього ще не було.
Емік взагалі чомусь завжди міцно чіпляється за свої гроші. Звідки це в нього?
От і Майдан. В очах рябіло від людей у різноколірних шаликах, прапорів, плакатів, усюди лунали гучні промови і була якась атмосфера наелектризованості. Всі одне одному щось із надривом доводили, ніхто нікого не слухав, як у великій італійській родині.
Назар розпашівся, очі горіли його знаменитим зловісним вогнем. У такому оточенні Назар завжди почувається як риба У воді.
– Ну все, Назаре, – сказав Емік, – настав твій зоряний час. Тільки кольчугу не забудь надіти. Сьогодні тут гаряче буде. А я збоку подивлюся на цей балаган. Чого це мене хтось за горло має хапати своїми гаслами й обіцянками? Так смішно все це виглядає. Ну просто дешевий вертеп, провінційна оперетка. Мені, чесно кажучи, тут тільки на гарних жінок приємно дивитись.
– Послухай, шановний, аби я був тобою, – почав було Назар, – я не став би так паплюжити нашу славну новітню історію.
– Ти ніколи не будеш мною, а це все – справжнісінький фарс.
– Це народження нової нації, нового суспільства, це очікування на нашого українського Вашингтона, який таки прийде незабаром, повір моєму політичному чуттю. Подивись навкруг – оце наші майданні командори, що виборюють і мою і твою свободу. А ти говориш як байдужий до долі України ситий мажор, що сидить у мерседесі і курить сигари по п'ятдесят доларів за штуку. А коли нас багато разом, то, знаєш, що може бути?
– А разом це може бути фарс-мажор, хлопці, – розрядив я назріваючий конфлікт. – Ну що, на трьох, як завжди? За нас, таких турбулентних парубків! За високу поезію, національну ідею та українську жінку!
– Давайте по гамбургеру в «Макдональдсі» візьмемо на закуску, – запропонував Емік.
– Від Вудстока до «Макдональдса» – один крок, – вирік Назар. – Ну що тобі в цій гидотній харчевні подобається? її всі антиглобалісти в усьому світі трощать. А тобі б лише американське, га? Американська музика, американські джинси, американське їдло. Байдуже яке, аби американське, так? Воно тобі нада?
– Там чисто і світло, як казав старик Хем. І громадський туалет на рівні, безкоштовний, і з папером у потрібному місці.
– Ну так хай би краще і спеціалізувався твій «Макдональдс» тільки на своїх громадських туалетах, якщо це в нього так гарно виходить. Із великим логотипом – «Мс'ОО». А з громадським харчуванням ми в своїй країні вже якось самі впораємося, – підсумував Назар.
Купили гамбургери, прийняли на свіжому повітрі по сотці перцівки, закусили. І настрій значно поліпшився, і на душі потеплішало, і розбіжності у поглядах на життя стали меншими.
Перцівка і гамбургер. Хіба це не є символом єднання культурних традицій двох великих народів?
Отак можна все владнати, коли є на те бажання і лій у голові. Виважено і коректно.
Емік усміхався гарненьким жіночкам, Назар придбав собі книжку вибраних творів Симона Петлюри, а я просто спостерігав за виром гучного політичного життя навколо нас.
Прапорці, бандани, барабани. Я знову спіймав себе на думці про те, як мені все це байдуже. Бо це не має ніякого стосунку до літератури.
Та все ж не втримався і придбав полив'яного куманця на згадку про наші відвидини Майдану у цей незабутній для України час. Назар розчулився, обійняв мене і сказав, що я справжній, кревний українець.
Я зачудовано милувався новими біотуалетами, що рясніли просто на тротуарах. А оце вже справжня батьківська турбота влади міста про своїх жителів. Не треба, як завжди, бігати до Українського дому. Зайшов. Просто чудово! Не соромно перед іноземцями.
Кожен отримав щось для себе. Хіба погано?
4 жовтня, понеділок
Як заполітизувалася Україна після мого повернення з відрядження! Усюди понаставляли якихось рундуків з рекламною літературою кандидатів у Президенти на виборах. Усюди метушаться якісь типи і когось рекламують, обіцяючи золоті гори. А я тут при чому? Мене політика ніколи не цікавила. Усе це відволікає від творчості. Та все ж узяв газету «Правда Лівобережжя». Привабило фото і гасло веселого кандидата Леоніда Черновецького з короваєм в руках: «Україна буде схожа на мене: успішною, багатою і красивою».
Може, і справді ми діждалися свого Вашингтона?
5 жовтня, вівторок
Щось давно ніяких відомостей від Зірки. Невже вона про мене забула, отримавши вірші, писані струнами мого серця? Невже їй тільки одного цього було треба? А подзвонити просто так, поцікавитись, як у мене із здоров'ям? А може, я тяжко захворів і мені невідкладна допомога потрібна?
І Мотря давно не дзвонила. Невже їй нема чого запитати у рідного батька? Хіба їй уже все в цьому житті зрозуміло? А як же мудрі батьківські настанови, дорожні мапи, духовні орієнтири? Адже ніяка подруга не зможе так спрямувати юну душу, як турботливе слово з рідного дому.
6 жовтня, середа
Зайшов Емік із «Польотом над гніздом зозулі» Кена Кізі. Спитав, чи нормальна книжка. Він не читав. Йому Янка порадила. Сказала, що для старого хіпі не знати Кізі – це все одно що не знати Тімоті Лірі. Що їй через неуцтво чоловіка соромно сусідам у вічі дивитися. Навіть Назар такого не зрозуміє. Назар любить, щоб ти був ким хочеш, але був ним до кінця.
Я сказав, що книжка нормальна, але написана ненормальним і про ненормальних. Але читати Кізі – то гарний смак. Без нього ніяка інтелектуальна розмова в гарному товаристві не клеїться. Бонтон в бомонді, так би мовити.
Емік сказав, що хотів мені свій новий вірш прочитати. Рімейк своєї знаменитої юнацької «Балади про свіжі помідори». Сказав, що на нього його надихнула моя інтимна лірика і все те, що я порадив йому з перлин світової літератури.
– Знову в стилі українського національного дзен-буддизму? – з острахом спитав я.
– Ні, в стилі українського пост-постромантизму. Це моє прощання з двадцятим століттям і з часом моїх юнацьких страждань. Тільки ти мене зможеш адекватно зрозуміти.
– Бачу, друже, що ти знову на бойовому посту. Не зрадив принципам. Це визначена громадянська позиція в наш непростий час. Так і треба справжньому есквайру. Назар тобою пишатиметься.
Господи, невже всі, хто читає мою інтимну лірику, надихаються на власне віршування? Не знаю, радіти з цього чи ні. А от майстер-клас в Острозі провести дійсно треба. І Еміка туди запросити, як вільного слухача. Сподіваюся, він там поводитиметься пристойно, як і належить серйозному есквайру з Ірпеня.
