БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
Яцик не витримав такої зради, тому вдарив по гальмах і в'їхав у перший-ліпший правий поворот... «Звідки в кузові могло взятися стільки кісток? – ніяк не міг вдуплити я. – Може, то піонерські табори, сховані в цих лісах, наче мормонські резервації, почали, за совковою звичкою, грати в «зарніцу», що природно переросла в канібальські розборки?»
Близько дев'ятої вечора в центрі міста ми запаркувалися в одному маленькому дворику. Ліхтар вихоплював із темряви тільки старі дерев'яні сходи, що вели кудись нагору. Складалося таке враження, що ними можна вийти прямо на небеса, на високі, темні й стрьомні небеса, такі стрьомні, що на їх кордоні обов'язково мали стояти перекачані, мудакуваті ангели-охо-ронці, які б нізащо не пропустили нагору таких лузерів, як ми... вони б просто викинули нас униз копняком під зад... і ми б скотилися сюди, під колеса Яцикового фургона, переламавши
собі псі реба й порозбивавши скроні... «Не все так просто, чуваки», – скачав би годі над нами Яцик і потягнув би нас усередину читати над нами свої хитрі магічні заклинання.
Навпроти дворика мерехтіла зелено-біло-чер-воним неоном піцерія «Челентано», яку в народі називали простіше – «Член Тані». Можливо, саме через те її уподобали собі місцеві феміністки, що збиралися там довгими літніми вечорами і, певно, виношували й вимріювали якісь підступні плани щодо всієї чоловічої половини населення планети.
—Чуваки, ви це, купіть собі щось попоїсти, – сказав Яцик. Виглядав він втомлено й відсторонено. Потім вийняв із бардачка торбинку, схожу на ту, в яких у середні віки носили монети, й засунув до неї руку. Я вже хотів був відмовитись, гадаючи, що Яцик даватиме нам бабло, проте він так і застиг із торбинкою на руці. Перезирнувшися й знизавши плечима, ми вирішили його не чіпати й пішли з Ікару-сом у «Член Тані». Обслуговувала нас дівчина, на чиєму бейджику й справді було написано «Таня». «Символічно», – подумав я й замовив чотири піци: дві з куркою й ананасом і ще дві грибні. Ікарус тим часом набирав із холодильника бляшанки з пивом. Повернулися до фургона ми хвилин за десять. Яцик так і сидів із торбинкою на руці.
—Яцику, – мовив Ікарус, – ми принесли тобі й Сигналові грибну піцу, падай до нас, будемо вечеряти.
Яцик не реагував...
—Яцику, почав Перекопу пати Ікарус, – це всього-на-нсьоіо грибна піца, і) ній нема м'яса...
—Да-да, – додап навіщось я, – там самі гриби, нони неживі...
Але Яцик тільки махнув на нас вільною рукою, показуючи, щоб йому не заважали. Ми знову перезирнулись, знизали плечима й всі-лися на канапі жерти. А Сигнал визирав на нас з-за свого сидіння й весь час облизувався. Коли ж ми відкрили пиво, він кілька разів навіть обурено гавкнув... Яцик зиркнув на нього, важко зітхнув, процідив собі під носа «Збивсссс-сяяяя...», взяв бульдога під пузо й виліз назовні через водійські дверцята, певно, гадаючи, що тому треба злити. Я зазирнув у торбинку, яку Яцик лишив на сидінні, – там були довжелезні чітки. Стало якось не по собі, адже ми заважали чувакові медитувати, адже ми, курва мать, не дали йому, наче радіоприймачу, спокійно налаштуватися на хвилю, на якій говорив Кришна, розповідаючи про останні події у світі й, звісна річ, про погоду на завтра.
Тим не менше, ми сиділи й продовжували запихатися піцою. Нічого дивного, я не жер уже майже добу. З нас можна було знімати жирну американську рекламу, так ми жерли... хоча ні, мав я ту рекламу... мав глибоко в дупі...
Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:
– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОРМАЛЬНОЇ, – підкреслив він.
Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»
Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми голодними, приреченими баньками й пускав слину. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав великий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.
– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фургона й попрямував до найближчого смітника.
Позбувшись того мотлоху, я вже хотів повертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його ненавидіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтливим голосом.
—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.
—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукнула Кет.
Прозвучало це так, наче наш старий котяра, наприклад, лазив у домашній лабораторії її татка, ядерного фізика, й ненароком розщепив якесь ядро, після чого стався ядерний вибух. Я обвів поглядом темні небеса – ядерного гриба ніде не було видно.
– То що там наш Мяудзедун, золотко? – перепитав я.
– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б
він справді спричинив ядерний вибух...»
—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.
—Ні! – гаркнула Кет. – Ти не розумієш! Мені сказали, щоб за дві години його тут не було!!! – відразу ж по цих словах мій телефон кілька разів писнув і здох, здох так раптово, як здихають від серцевого нападу.
—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?
Мене починало трусити від злості... Я готовий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.
У Яциків фургон я повернувся геть спустошений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.
—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:
—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: може, щось сталося?
—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...
—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з канапи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.
—Мяудзедун, це все він...
—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.
—Він розбив улюблену чашку мами Кет...
—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.
—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за поклоніння звичайній чашці, ви чого?
—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...
—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюблена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?
—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет була безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чашки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вмикати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...
Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.
– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..
Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.
– Це не я! – випалив Ікарус.
Яцик зиркнув на нас із докором і кинув біля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи передніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спробував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.
«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому розповів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два останні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...
