БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй терито­рії, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми про­сто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так по­чиналася наша школа виживання...

Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагають­ся заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть почи­наю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима ге­роя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... На­віть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із кис­нем, який я вдихав... Телик ми зі старим прода­ли... Бачите, знову спогади...

Десь у середині другого тайму матчу па П'ятихатках стало нарешті цікавіше. Убік лівих воріт було призначено штрафний. Підбі­гаючи до м'яча, форвард шкопиртнув, вирвав

бутсою великий шмат газону, а потім усе ж та­ки запузирив шкіряну кулю метрі» за 8 над во­ротами. М'яч вилетів за межі стадіону повільно й ліниво, немов жирна качка, – якби це була летюча зірка, я встиг би загадати добру дюжину бажань, – і спокійно зник собі в нетрях кладо­вища. Далі події розгорталися взагалі неперед-бачувано: на стадіоні виявилось тільки два м'я­чі. Отой другий м'яч голкіперу викинули з лави запасних. Він стис м'яча руками, наче переві­ряв кавун на стиглість, і раптом незадоволено похитав головою, мовляв, що за фуфло ви мені підсунули, та самі, бля, грайте таким м'ячем... До нього підбіг арбітр, забрав м'яч і собі стис його руками, після чого теж лишився з незадо-воленою міною. Наступну хвилину між арбіт­ром і голкіпером розгорілася суперечка, пев­но, чуваки ніяк не могли вирішити, кому з них доведеться бігти на кладовище. Урешті-решт, бігти довелося голкіперу. Він перестрибнув че­рез низенький парканчик і заметушився в лабі­ринті надгробків.

– Лівіше-лівіше, – крикнув чолов'яга з балко­на п'ятиповерхівки, – за Софочкою Залєською, яку блискавкою шибонуло.

Голкіперу це, судячи з усього, мало про що го­ворило – він ходив у траві, то дивлячись собі під ноги, немовби боявся розчавити своїми шипова-ними бутсами чийсь череп, то читаючи написи на надгробках. У всякому разі, до футболу він втра­тив будь-який інтерес. За хвилину з лави запасних зірвався якийсь чувак у кепці, певно, тренер, і, розмахуючи руками, закричав: «Та йоб же ж вашу мать, та памагіте ж капітану...» Команда в чер­воно-синій формі неохоче, так, наче їм належало пройтися по мінному полю, потягнулася за ліві во­рота й, немов десант воскреслих небіжчиків, роз­чинилася між надгробками, зринаючи між дерева­ми й високою літньою травою жовтими номерами на своїх спинах...

Чим закінчився цей крейзонутий матч, я так і не дізнався. За секунду на стадіон повернулися гаркаві фанати «чегкас» – як і слід було чекати, з купою бухла, – але відразу ж примовкли, певно, побачивши, як їхня команда нишпорить по кла­довищу. Хтозна, що вони подумали, але кричати своє «чегкаси» відразу ж перестали. А ще за мить на дорозі з'явився зелений фургон із логотипом якоїсь німецької хімчистки на борту. Він кілька разів захрипло посигналив, а потім із нього випа­ли Ікарус і Яцик, який тримав на руках свого ме­дитативного французького бульдога Сигнала.

Яцик був у сірих полотняних штанях, такій са­мій вільній безрукавці й шльопках, що трималися на нозі завдяки кільком шнурівкам. Він погладшав кілограмів на десять. «І це без м'яса!» – подумалось мені. На Сигналові замість нашийника висіли якісь буси. Схоже, Яцик повісив їх на цуцика зов­сім недавно, бо той весь час незадоволено кру­тив головою й намагався встромити передню лапу в проміжок між бусами й своєю зморшкуватою шиєю. Якщо ж говорити про те, чи погладшав Сигнал без м'яса, то тут я нічого не міг сказати, оскільки бачив це маленьке чудовисько вперше.

– Чувак, скільки років... – широко посміх­нувся Яцик і простягнув мені цільну руку. Тим часом Сигнал, продовжуючи висіти на іншій Яциковій руці, трохи заспокоївся й відригнув, пустивши на землю цівку слини.

Яцик незадоволено похитав головою, вийняв із задньої кишені серветку й витер Сигналові йо­го слиняве французьке хавало. Сигнал з огидою скривився.

– Заходь, почувайся, як удома. Коротше, сі­дай, де захочеш... А я поки віднесу Сигнала зли­ти, і відразу ж поїдемо...

Куди ми відразу ж маємо їхати, я не встиг поці­кавитись, бо Яцик із Сигналом попрямував до лі­сосмуги. Ікарус залишився курити назовні, а я од­ним кроком подолав дві сходинки й опинився всередині Яцикового вонмобіля. Тут було на диво просторо. Спочатку мені навіть здалося, що все­редині значно більше місця, аніж у себе може вмі­стити такий вонмобіль. Праворуч від мене було водійське місце, в один ряд із яким, лишаючи не­величкий прохід, містилося два пасажирських си­діння. Ліворуч, під протилежною глухою стіною, у самому кінці вонмобіля було двох'ярусне ліж­ко – такі, якщо вірити фільмам, бувають на під­водних човнах. Під ближньою стіною стояла ста­ра обшарпана канапа, над якою було зашторе-не вікно, навпроти канапи – шафка й столик, а на ньому радіоприймач на зразок того, що його Ікарус намагався послухати в помаранчевих без­рукавок. Посередині лишався прохід, завширшки з метр, а в стелі зяяв доволі великий люк із зелено­го скла. Усе було по-кришнаїтському аскетично.

Коли я впав па одне і передніх сидінь, Яцик саме відчинив водійські дверцята й закинув на во­дійське крісло Сигнала. Потім він заліз до маши­ни сам, Сигнала переклав ближче до мене, а той продовжував сумирно лежати, швидко й уривча­сто втягуючи повітря своїм плескатим писком. Собайло було ліниве. Я посмикав його за вухо, він якось презирливо на мене глянув, проте не біль­ше. Я посмикав його вдруге, тоді Сигнал, кумед­но, наче мініатюрна порода тюленів, перебираю­чи передніми лаписьками, відповз трохи вбік і пе­ретягнув за собою все своє тіло.

—Він у тебе що, забув, як ходити? – жартома спитав я в Яцика.

—Ні, – відказав той невесело, – в нього зад­ні лапи паралізовані, – і повернув ключ.

Я чогось дуже знітився, а Яцик тим часом завів вонмобіль, зробив велике коло й виїхав на роз­довбану дорогу. Краєм ока я помітив, як фани «чегкас» сумно й мовчки розсідалися по засраних птахами бетонних трибунах.

Умостившись на передньому сидінні Яцико­вого фургона, що нагадував окрему планету, чию траєкторію ти міг задавати сам, натискаючи педа­лі газу, гальма й повертаючи баранку, я чомусь уперше за останні кілька років відчув реальний екзистенційний страх. Його реальність підкріп­лювалась ще й фізичними відчуттями... Були якийсь холод у шлунку й слабкість у ногах, певно, через те, що я мало не спав, до того ж іще й Міла зі своїм «хочеш»...

Наша зелена планета, на борту якої був лого­тип спонсора, тобто хімчистки, мчала вперед, гордо й упевнено несучи до призахідного сонця все своє крейзонуте населення: кришнаїта Яци-ка, Ікаруса, паралізованого французького буль­дога Сигнала й мене, скутого непритаманним мені страхом... І якщо тверезо мислити, все на­селення нашої планети було приречене на ви­мирання... Бодай уже тому, що серед нас не було жодної жінки... Тоді я попрохав у Ікаруса один снаряд горілки, з тих, що ми дістали в мажорів, і великими ковтками почав пити. Яцик кілька разів глянув на мене з презирством, а я лише розвів руками, мовляв, чувак, старенький, ме­ні зараз інакше не можна, тут одне з двох: або п'єш, або в тебе починається капітальний зсув по фазі... Якогось третього варіанта просто не існувало, принаймні кришнаїтом я себе точно не уявляв...