БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
Ми їхали невідомо куди, питатися про мету нашої подорожі чомусь не було жодного бажання. І чим більше я пив, тим сильнішим ставало відчуття, що, куди б ми не приїхали, на нас чекатиме сама лиш порожнеча, така порожня, що в ній не буде ані повітря, ані неба, ані тим паче повітря, змішаного з небом. Та найгіршим здавалося те, що з цієї ситуації я не бачив жодного інакшого виходу, як їхати, просто їхати й не зупинятись... Бо кожна зупинка могла мати дуже хєрові, може, навіть катастрофічні для нас усіх (принаймні для мене особисто) наслідки... Спинитися в цій лісосмузі, пройтися травою й зрозуміти, що дерева – то насправді не дерева, а довбані фанерні декорації,
які здаються деревами, коли ти пролітаєш повз них на швидкості за сотню... А якщо підійти до них й ударити ногою, вони впадуть назад, у порожнечу, і за ними вже нічого не буде... І коли ти це збагнеш, роздуплишся, вкуриш, якщо тебе все-таки втаємничать у всі ці фішки і ти нарешті знатимеш, що десь є дерева, за якими вже нічого нема, ти просто волітимеш біля них не спинятися, ти топтатимеш педаль газу й дивитимешся тільки вперед, ти все своє життя тікатимеш від цього...
– Це добрий ліс, – сказав навіщось Яцик ,немовби читав мої стрьомні думки.
Якщо існують «добрі» ліси, то, за логікою, на противагу їм, мають існувати ще й «злі», – розмірковував я. Проте мені страх як хотілося вірити Яцикові: якщо він так говорить, значить ліс справді добрий, значить він це знає, значить він переконався в цьому...
– А ти впевнений, – спитав я, – що в ньому нема порожнечі?
Яцик якось із недовірою зиркнув на мене, схоже, він не чекав почути чогось подібного від чува-ка, який п'є горілку прямо з пляшки.
—Ніякої порожнечі, – заперечив Яцик, – там піонерські табори, багато піонерських таборів...
—Значить, порожнеча за ними...
—Ні, не сказав би...
—Ну, тоді в головах...
—Що в головах?
—Порожнеча.
—У чиїх?
—Тих, хто там живе... Як же ти не розумієш? Мас ж кома десь бути...
—Ні, – сказав пін, посміхаючись, – у тих головах – одне лайно, у кого менше, у кого більше... А лайно й порожнеча – речі абсолютно різні. Гадаю, ти ж не станеш заперечувати...
Кришнаїтська логіка потроху починала мені подобатись.
—До речі, а що таке, по-твоєму, порожнеча? – спитав він.
—Ну, – знизав я плечима й іще раз сьорбнув горілки, – порожнеча, це коли порожньо...
—Напрочуд точне визначення, – здивовано відзначив він, – не чекав від тебе таке почути, думав, що ти почнеш розсусолювати...
—Що розсусолювати?
—Порожнечу...
«От мудак крейзонутий, – подумав я про себе, – не чекав такого від мене почути... За кого він себе вважає? Теж мені, Біл Даун знайшовся...»
– Загалом, – сказав він, – поняття порожнечі для мене відносне, бо... як би це тобі пояснити... бо Кришна всеосяжний і, варто тільки захотіти, він заповнить увесь твій вакуум...
Я ніяк не відреагував на цей маразм, тому Яцик, немов на підтвердження всеосяжності Кришни, дістав із бардачка касету й сунув її в магнітолу. Полинула медитативна кришнаїтська музика. Вона виходила з динаміків якимись несподіваними ривками, так, наче її хтось прокручував на м'ясорубці.
І тут мене вкотре накрило: я чогось уявив одну зі своїх шкільних музичок, що крутила своїми дистрофічними руками м'ясорубку, наче шарманку, а звідти долинали ці кришнаїтські мотиви. Вона, наша музичка, була стара діва й підірвана істеричка. Коли ми кепсько поводилися або не могли взяти якоїсь ноти, вона зривалася на свої дистрофічні ніжки, хапала стілець і щосили хєрачила ним об піаніно... Піаніно жалібно стогнало, наче велика коричнева корова, а вчителька кричала: «Хами, якщо я зараз зламаю піаніно, то в цьому будете винні ви, а нове купуватимуть ваші батьки... хами, хами, хами!» Тутя переставав розуміти – чи це ми хами в кубі, чи наші батьки... Але питати я не наважувався, бо тоді б вона знову била піаніно й справді могла його покалічити... Схоже, вона любила музику якоюсь своєю, особливою, мазохістською любов'ю. Так чи так, а школярі й, судячи з усього, чоловіки теж її, тобто нашу стару депресивно-істерично-клімаксичну музичку, не любили. А одного разу, сталося це, правда, не на нашому уроці, вона таки справді зламала піаніно, пробила металевою ніжкою стільця в ньому офігенну дірку... Перед цим я десь вичитав, що в багатих арабських країнах є така живодерська розвага – кожен охочий може за кілька штук баксів вистрілити в корову з гранатомета. Так от, коли покалічене піаніно тягли коридором бухі вантажники, воно справді нагадувало мені корову, по якій стріляли з гранатомета. Щоправда, події лягли в зовсім інше річище, аніж сподівалася наша музичка. її вигнали з роботи, й ремонт піаніно оплачувала саме вона, а не наші батьки, хами, хами, хами...
А потім прийшла вона, практикантка, не богиня, але щось у ній таке було, що я майже закохався... Доки піаніно ремонтували, вона грала нам на флейті, а потім наша коричнева корова все-таки повернулася з госпіталю... Я ходив на всі уроки, пацани, схоже, теж запали на нашу практикантку, принаймні, коли ми співали «катюшу» чи ще яке гівно, ніхто не втавляв своє: йо, камон, аллє генде ін ді люфт або джага-джага... Це про щось таки свідчило... І ось одного разу сталася фігня... Ми мучили пісню про трі бєлих каня... І щось у нас не виходило... «Це тому, – сказала наша практикантка, загадково посміхаючись, – що у вас неправильно поставлене дихання. Зараз ми все виправим...» І от вона підходила до кожного учня, клала йому долоню на прес і просила заспівати куплет... Ая взагалі не вмію співати, я просто відкривав рота, імітував, прикидався, тільки заради того, щоб бачити її...
Аж ось тепер співати про канєй треба було тоді, коли вона стоїть і тримає руку на моєму пресі, і в очі мені дивиться... Коротше, після другого рядка пісні про канєй, у мене встав... Не знаю, чи помітила вона, але чуваки, які сиділи поряд, аж під парти зарились... «Працювати й працювати», – сказала мені практикантка, маючи на увазі невідомо що...
Що саме мав на увазі Яцик, коли увімкнув цю касету, я так само не зрозумів, і в мою голову поповзло безліч думок, так, наче в мозку утворилась чорна космічна діра, яка їх засмоктувала. «Цікаво, – подумав я, – що буде, коли Яцик
усе-гаки усвідомить, що порожнеча і:, що житій часом підкидає тобі такий вакуум, в якому, наче в глибокій воді, не зможе вижити жодна риба, навіть така хитра, як Кришна, – її просто розчавить на молекули, а всі її думки – на фрагменти, такі дрібні й гарячі, що вона сама не зможе нічого збагнути?..»
Я знову й знову поринав у спогади, потрапляв у полон нав'язливих, зовсім непотрібних думок... Я боявся, що вони починають жити мною...
Реальність повернула мене до себе скавулінням Сигнала і якимось стрьомним трупним смородом. Кілька секунд я навіть боявся розплющувати очі, бо подумав, що з Сигналом сталося щось зле, можливо, почали розкладатися його паралізовані задні лапи... Адже я ще погано в'їхав у їхню з Яциком релігію й на той час не мав жодного уявлення, чи дає Кришна, скажімо, якісь гарантії, що в тебе не почнуть розкладатися паралізовані лапи...
Сигнал скавулів усе наполегливіше, але в тому скавулінні було щось радісне. «Можливо, – думалось мені, – він радів, що їх, тобто лапи, більше не доведеться тягати за собою». Словом, мене накривали якісь зовсім депресивні й похмурі думки.
– Сигнале, заткайся, доки я тебе сам не заткав, – буркнув нарешті Яцик зовсім не по-криш-наїтському.
Трупний сморід ставав дедалі нестерпніший, і я все-таки розплющив очі, готовий побачити найжахливіше.
Попереду нас перла вантажівка, і трою заси-нана чиїмись кістками, – нидоншце, що не кажіть, не дуже приємне. Яцик белькотів собі під носа прокляття, адже перед ним їхав цілий кузов того, на чому ще зовсім недавно трималося М'ЯСО, а він до того ж ніяк не міг перелаштуватися в середній ряд, аби це колишнє М'ЯСО обігнати. На додаток до всього, із сусіднього сидіння на кузов кісток, сповненими собачого фанатизму очима, дивився Сигнал, радісно скавулячи й швидко втягуючи смердюче повітря своїм плескатим, наче в боксера-профі, носом.
