Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Як засвідчив відомий поет і талановитий бард Олег Покальчук, за рейтингом Конгресу Сполучених Штатів Америки газета “Народна трибуна” входила у десятку найкращих газет України.
МОЖЛИВО, БУЛИ МИ РОМАНТИЧНИМИ
Бесіда з адвокатом О.В.Максимовичем, заступником голови Луцької міської ради першого демократичного скликання.
- Олеже Володимировичу, Ви брали найдіяльнішу участь у раді, міській раді першого демократичного скликання. Проблем, очевидно, не бракувало?
Я не сказав би, що рада була демократичною. Це частина її демократична, як на той час говорили. Тоді нараховувалося 120 депутатів до міської ради. А демократичний прошарок, чи назвемо це групою, - у межах сорока. Але цінність у тому, що тих сорок своєю активність і енергією, наступальною позицією задавали тон. А інші були або налякані, або не знали, що робити. Тому що частина, і це не секрет, прийшла у депутатський корпус міської ради за рознарядкою. Це ж вибори 1990 року, “рознарядку” давали партійні органи, кому висунутися. Прийшли директори шкіл, були військові комісари, представники вищої школи, були з міського комсомолу, обкому комсомолу. До їхньої честі більшість із них все-таки зрозуміли ті процеси і, якщо не підтримали, то принаймні дотримувалися нейтралітету. Хоча й були люди, які боролися до кінця. Вони залишилися прихильниками старого режиму, тих методів, стояли за відновлення ролі компартії. Вони залишились дітьми свого часу, їх уже не переробиш.
- Минув десяток років, є певна часова висота, уже можна спокійніше аналізувати події. Які найважчі були моменти па початку? Що для Вас було найскладнішим?
- Треба зізнатися, що, на відміну від інших осіб, які проходили певну школу, наприклад комсомолу, потім десь радянського будівництва, різні курси, стажування, я і мої колеги, причому не тільки в Луцьку, не мали досвіду роботи у владних структурах. Тобто, на перший погляд, стратегія начебто правильна, а тактики роботи не було. І часом йшли напролом. Нам бракувало кабінетного вміння, яке виробляється за час чиновницької діяльності: як проштовхнути те чи інше рішення, як його провести з легшими затратами - оцього в мене не було. Навіть у підготовці цих рішень, під час їхнього опрацювання на різних комісіях, у роботі з виконавчою структурою теж були проблеми. Я фактично почав з того, що сів і перечитав рішення виконавчого комітету за останні півроку. І тоді зорієнтувався, що ж мені робити як заступнику голови Ради. Мером був Антон Кривицький, якому не можна закинути у некомпетентності. Він чинив так, як сьогодні чинить наша центральна влада стосовно опозиції: опозиції нібито нема. Так само й тоді. Антон Федорович був прихильником того, щоб ніхто йому просто не заважав. Він не давав жодних доручень, які мав би виконувати заступник голови. Тих доручень просто не було. Ти собі живи, ось тобі кабінет, ось тобі крісло. Секретар потрібен? Нема питань, ось тобі секретар. Працюй! Він розумів, що якщо давати доручення, то я почну активно входити в цей процес, який відбувається. Нас хотіли штовхнути повністю на політичну стежку. От ви займайтеся перейменуванням вулиць... Нас там не штовхали, але були б раді, якби ми займалися лише ліквідацією піонерських організацій, комсомолу, різних пам’ятників, аби не лізли в економічні процеси, які тоді відбувалися.
- А час був особливий.
- Так. Це вже потім з'явилися податкові, різні контролюючі органи. Той самий контроль, який очолили теж наші ж демократи. Основну увагу звертали не туди, де потрібно, не на основи економіки, а на те, хто там і кому туфлі продав, скільки пар, де розподілили, і з цього в час жорсткого дефіциту робився бум. Через кілька місяців я зрозумів це і почав вимагати участі в усіх засіданнях виконкому, вручення мені відповідних пакетів документів, які готуються. Я став вникати у все це, що, звичайно, не всім подобалося: чому це ми ліземо у святая святих. Мені бракувало вміння працювати з людьми, з керівниками. Це теж приходить з часом.
Я досі пам’ятаю, як один луцький керівник сказав мені: ну, збереш ти людей, прийдуть керівники, похитають головами, потім вийдуть і будуть робити своє. Тобто каже, що треба мати важелі впливу на них, а тоді ті важелі вже почали втрачатися, тому що Ради ще не були таким органом влади, яким вони є зараз. Викликає Максимович, ну і що? Реальної влади, як такої, не було в Максимовича. Що зробити? Керівник розумів, що коли викличе обком компартії, то знімуть з посади. Правоохоронні органи можуть його притягнути за якесь зловживання чи ще щось. Тобто Рада тоді реальної влади не мала. Водночас мав бути вплив на керівників. Погодьтеся, що тоді було актуальним все. Сто літрів бензину ставало проблемою. Чи навіть для якоїсь сім’ї, яка прийшла на прийом і допомоги просить: ми знаємо, що треба допомогти навіть тими самими шкарпетками для дітей, адже пам’ятаємо, якими були магазини і що було на базах.
- І все ж вдавалося немало робити.
- Я не доказав про того керівника. А він мені говорив, що тільки з часом я зрозумію, що таке людський фактор, фактор особистого знайомства з керівником, коли ти можеш підняти трубку і кажеш там, пане Василю чи Василю Петровичу, мені треба крана або бульдозера, асфальтоукладача, щоб закидати певну ямку - і через годину робітники прийдуть, закидають, а випишуть ту роботу на зовсім інший об’єкт, але вони це зроблять. Дуже правильно мене навчив...
- Не секрет, що інколи старі керівники розпорядження нової демократичної влади саботували...
- Так, були й такі ситуації. На початку 1990 року проводилось на Пляшовій, на козацьких могилах, свято з нагоди річниці битви козаків. Туди приїхали понад десять тисяч людей. На місто лягла певна ноша: треба було забезпечити харчування, створити умови для людей. Пригадую, була розмова з генералом Юдіним про те, щоб він виділив декілька військових кухонь, намети і таке інше. Юдін до цього поставився дуже стримано. Згодом десь “вхопило” генерала Юдіна, він через помічників відіслав до якогось полковника, полковник ще до когось, той мав зателефонувати. Одне слово, зробили так, щоб завдання зірвати. А, пригадую, був такий Пукер, він очолював військову торгівлю луцького гарнізону. Я звернувся до нього і попередив, що Юдін розпорядження саботував, і попросив забезпечити його виконання. Потім співпрацівники Пукера відверто мені кажуть, що, якби ми не знали, наскільки серйозно ви почали братися за наші військові торги, за наші склади, за наше матеріально-технічне забезпечення, то ми цього теж ніколи не зробили б. Комісії, які працювали, не могли всього охопити. Сьогодні люди, які працюють у перевіряючих органах,- це вже фахівці, а тоді ж були просто ентузіасти. Уявіть, як сьогодні ентузіасту перевіряти систему контролю чи систему розподілу матеріальних благ у військторзі, де сидять люди, які вже десятиліття в цій системі й розуміють, що таке фонди, що таке наряди, що таке специфікація і таке інше.
- Кого Ви могли б назвали з депутатів, які найдіяльніше допомагали?
Хотів би виділити депутата Сергія Лугового. Його округом був район, де наш військовий аеродром. І там виникла проблема забруднення води, бо вона містила в собі нафтопродукти. Цю інформацію повідомили людям. Люди почали шукати джерело забруднення. Пошук привів нас на військовий аеродром. Справді бійцівську позицію зайняв Сергій Луговий у стосунках з командуванням військової частини. Викликали перевірки з Києва, працювали комісії. І все-таки врешті-решт примусили найти автономне джерело водопостачання в тому регіоні. Не знаю як зараз. Принаймні тоді питання води було вирішено. А у той час заявити, що військова частина зіпсувала питну воду - це треба було мати сміливість: підрив, як казали в комуністичні часи, зв’язку армії і народу. Найкращої оцінки заслуговують інші депутати, як-от Віталій Федосюк. Він настільки вникав у всі питання, які розглядалися, ішов, де треба, і міг захистити демократію і чоботом, як кажуть. Йшов 1990 рік. Заблокували приміщення обкому. Тоді компартійний апарат скликав всю свою рать, включаючи первинні партійні організації, на штурм привів “омон”. Не хто інший, як наші депутатці на чолі з Віталієм Федосюком біля дверей фактично грудьми захищали ту позицію. Може, сьогодні видається, навіщо це було робили? Нехай би собі сиділи. Але в той час треба було показати ставлення людей до цієї структури. Якщо ми в маленькому Луцьку (щодо всієї України) здобули перемогу над структурою компартійною, то в людей вселялася віра, що можна дійсно перемогти цю гідру в цілому, перемогти її і в державі. Тоді, на щастя, ми вистояли і продемонстрували, що проти народу дуже важко воювати, навіть такій наддержавній структурі, якою була комуністична партія. Цікаво, що депутатами 90-х років були люди, я маю на увазі демократичного порядку депутати, які прийшли туди не заради кар’єри, не заради отримання вигоди, квартири, а прийшли, аби змінити життя... Можливо, десь вони були романтиками чи максималістами. Навіть свою міліцію ми починали готувати. Це зараз уже запроваджується місцева міліція, а ми це робили в 1990 році. І робили не тому, що не було коштів на міліцію - з іншої причини. Місцевий бюджет не буде утримувати міліцію, яка йому не підпорядкована. А тоді ми це хотіли зробити, бо треба було мати власну силову структуру, бо місцеве самоврядування виявлялося незахищеним. Фактично органи внутрішніх справ тоді виконували волю партійних босів.
