Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Багато депутатів працювали “бригадою” - приходили на шість вечора і до одинадцяти, до о пів на дванадцяту вирішували злободенні державні проблеми. Ніхто, як правило, не поспішав додому, кожен хотів підставити власне плече під оцю загальну справу.
- Рада приймала в той час неординарні рішення. Чи траплялося так, що прокуратура чи хто інший опротестовували їх?
- Перше питання, яке дійсно в середині другої сесії ради в липні 1990 року постало, - це питання про приміщення тоді ще існуючого, а тепер колишнього обкому партії на проспекті Волі, ІЗ. Ми прийняли дійсно історичне рішення про те, що приміщення с державною власністю, що вилучити його у компартії і використати під розміщення Волинського університету, звісно, майбутнього. А це рішення одразу ж опротестував прокурор, він почав доводити, що його збудовано за партійні внески. Але ми шукали в архівах інформацію, готуючись до цієї сесії. Ми знайшли, що приміщення будували ув’язненні, що використовувалася підневільна праця, за яку ніхто не платив.
- І жодні партійні внески не мають стосунку до утримання тюрмаків.
- Було знайдено рахунки про те, скільки переганялося з обласного бюджету на це будівництво. Тобто фактично будівництво обкому здійснювалося за державний кошт. Це була перша юридична справа в Луцьку, у якій орган місцевої влади вступив у певну колізію з нашими правоохоронними органами й тодішньою партійною номенклатурою. Ми доводили, що стоїмо на захисті інтересів держави, що це - державна власність, а не компартійна. Фактично те, що в 1991 році було зроблено при націоналізації майна, підтвердило ту першу думку, яка виникла на сесії Луцької міської ради.
- Повернуся до серпня 1991 року. Очевидно, немало адміністративно-правової роботи тоді довелося вам виконувати при ліквідації КПРС?
- Я пригадую, як наступного дня після проголошення ГКЧП заходжу в кабінет голови і ради, і виконкому Анатолія Андрійовича Похи. До честі його треба сказати, що він однозначно проявив упевненість у тому, що це все-таки путч і що йог буде розгромлено. Хоча в обласній адміністрації ситуація тоді була зовсім інша: там взагалі нікого не можна знайти, і якоїсь підтримки годі було чекати... Пригадую, ми в той самий день провели великий мітинг на Театральному майдані й похід по місту. Ми пройшли від центру і знов повернулися в центр... Йшли тисячі людей з гаслами, що путч не пройде. Це створило відповідний настрій, вселило віру, що все-таки держава мас бути своя.
Тож глибока шана вам, депутати першого демократичного скликання, депутати не за “рознарядкою”, а справжні обранці народу, які вистояли у нелегкі роки боротьби за Незалежність України.
МЕГАФОН БУВ НЕ ТІЛЬКИ РУПОРОМ
Бесіда з депутатом обласної і міської рад
перших скликань Г.Г. Кожевніковим.
- Незабаром святкуватимемо десятиріччя Незалежності. Геннадію Геннадійовичу, Ви за життя дали багато інтерв’ю, і я не знаю, можливо, що хтось і ставив Вам таке запитання. А чому Ви, молода людина, отак різко стали “революціонером”? Тоді ж це було дуже не просто. Я пригадую, як Геннадій Геннадійович, О.Гудима, О.Шумик підпільно приїхали до Каменя-Каширського й грілися у моїй квартирі під холодною грубкою. Це наслідок роздумів молодої людини, яка читає, розмірковує про життя, це вплив сім’ї? От чому саме? Закінчив вуз, можна собі спокійно працювати, здавалося б, навіщо той головний біль? От чому?
- На мою думку, основний поштовх для дій проти системи був у 70- ті роки. Усі ж бачили, що відбувається щось не те, оті заборони... Я пам’ятаю, як нас водили в кінотеатр строєм, у “Промінь” або “Хроніку” чи “Батьківщину”. І там кіножурнали починали крутити. Ми плескали в долоні, коли виступав Леонід Ілліч Брежнєв, “заплескували” його ще тоді. Відповідно починалися пошуки служб, хто перший плескав.
- Хороше заняття...
- Ну й спілкування з простим людом. Багато я їздив по області, розмовляв з простими людьми. Ще перед армією чимало дізнався про національно-визвольну боротьбу. Я спілкувався з тими, хто воював в УПА, хто вже був у концтаборах при радянській системі. Слухав "Голос Америки”, “Свободу”... Хоч їх і глушили, проте постійно відшуковував кращі місця й встановлював там антени. Мимоволі напрошувався висновок, що така система не повинна далі існувати. Плюс перебування в збройних силах радянської армії, коли я потрапив в Угорщину. Там побачив зовсім інших людей, зовсім інше життя. Угорці, хоч і були в таборі соціалізму, проте почувалися розкутіше: у них діяли відкриті кордони. Ми з ними вели цікаві дискусії. Крім того, якраз тоді розгортала діяльність польська “Солідарність”, йшли переговори, круглий стіл... Мені просто поталанило, що я потрапив у Мадярщину, де міг отримати детальнішу інформацію. Ми дивились радянське державне телебачення, яке запевняло, що це контрреволюція і таке інше. Але в нас були хлопці із Закарпаття, які знали мадярську мову, тож ми вмикали й інші мадярські канали. Потім нам забороняли це робити, але було пізно, ми вже того наслухались і побачили на власні очі. А з незалежного каналу ми дізналися, що це нормальна профспілка, що комуністи Польщі “заїлися”, що народ хоче змін, народ хоче реформ. Крім того, у них були відкриті кордони, поляки були практично в кожному маленькому населеному пункті, торгували, як ми зараз, по світу, по всіх усюдах діяли польські базари. Ми навіть мали можливість спілкуватися з тими самими поляками. Пригадую, як приїхали ми в Будапешт після військового навчання - нас нагородили поїздкою в столицю Угорщини. У старій частині міста ми пішли в кінотеатр подивитися якесь кіно. Підходить до мене чоловік і запитує щось польською мовою. Я спромігся на дві-три фрази польською, а тоді сказав декілька слів українською. А він до мене чисто українською мовою звернувся, і ми як розговорилися...
- Звідки ви? - запитує.
- З Волині, - відповідаю йому.
- Земляче, я там партизанив у 50-х роках. Розумієте?
- А що ж у вас трапилось? Розкажіть...
А він на те:
- Це наші браття-українці, переважно ті, що на узбережжі, бунт підняли, комуні так дали.
Прийшовши додому після армії, я вже не мовчав, хоч мене часто на роботі попереджали, що мене посадять і за анекдоти, і за правду в очі.
Потім розпочався рух у Прибалтиці, я їздив у Прибалтику, спостерігав... А тоді вже Україна...
- Отже, Прибалтика. Який це рік?
- Це 1985-1986 роки, Естонія і Литва. Спілкувався з людьми, у мене там є багато приятелів, не тільки серед корінного населення, алей наших людей, розсіяних по білому світу. До сьогодні в Таллінні живе мій однокласник Сергій, щоправда, не знаю, чи отримав громадянство. Як тільки все заворушилося, я в першу чергу туди поїхав. Події в Прибалтиці відрізнялися від наших: вони почалися раніше, там за цим усім пішла влада, а у нас не пішла.
Потім навчання. Оскільки кафедру у Луцьку закрили, то змушений був закінчувати Харківський політехнічний. Ми там роботу провели дуже капітальну, КДБ нами постійно цікавилося. Спочатку Гельсінська група, потім Гельсінська спілка, Рух за перебудову, Товариство української мови, український культурологічний клуб... Перший репортаж після Чорнобиля - по телебаченню показували й говорили, що це буржуазні провокатори, а люди вийшли за правду виступити.
- У Луцьку інтелігенти спочатку обурювалися на кухні, згодом люди почали шукати єднання, спілкування, організаційного оформлення.
- Усі ми в Луцьку ловили будь-яку інформацію в офіційній пресі. Перша публікація була проти Гельсінської спілки. Почали шукати цих людей. Потім друга публікація про Товариство української мови, Левчука Григорія Антоновича - усі ми його знаємо. Оце я й вийшов на нього. Потім почали шукати контакти з молоддю,вдалося налагодити зв’язок з Товариством Лева. Після створення української Гельсінської спілки на Волині - у 1989 році її заснували Дмитро Себій, Мелетій Семенюк -вийшов на Мелетія Семенюка.
