Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Мені сподобався М.Семенюк одразу... Ми, молоді і заповзяті, без вагань написали заяву в українську Гельсінську спілку і сказали, що треба діяти радикальними методами. Наші погляди практично збігалися з поглядами Олександра Гудими, хоча він завжди був сам по собі. Михайло Тиский дуже багато зробив, Євген Шимонович...
Товариство Лева було більш культурологічним. Ми їздили в Цумань, Олику. Пригадую, як ми приїхали в Олику і хотіли трішки прибрати у костелі - це ж колегіум колишній, він значиться у каталогах ЮНЕСКО. Теперішній депутат обласної ради, який тоді був секретарем райкому компартії, з групою “сотоваріщей” завадив нам це зробити. А через два тижні понівечили ті фрески, які в ЮНЕСКО так високо оцінювались. Зараз храм реставрують, але якби ж це було в цивілізованій державі, вибачте,та людина у тюрмі сиділа б.
Незабутній перший мітинг у Луцьку. М.Тиский, О.Гудима, М.Морозов та В.Войцехівський підписали заяву про дозвіл. Одразу почався тиск. На мітинг,зрозуміло, дозволу ніхто не давав.
Пам’ятаю, 23 липня 1989 року перед 15 годиною люди почали гуртуватися. Михайло Тиский з групою колег пішов через старий ринок до замкової брами... Там уже зібрався обком компартії зі своїм активом в очікуванні розгортання основних подій. А ми вибрали місце, де колись виступав Пілсудський перед парадом військ у Луцьку. Ми йшли вулицею Костельною тільки вдвох з О.Гудимою, бо М.Семенюка міліція одразу заарештувала на зупинці. Нас якось вони не помітили, знали, що М.Тиский пройшов, а хто такий я - вони ще не знали. Влада перекрила автобусами прохід, у міліції-дерев'яні очі, самі налякані. О.Гудим а дістає партійний квиток (він ще тоді був комуністом) і завдяки йому фактично протаранює заслін. Ми йдемо в напрямку Замкової вежі, всі групуються там, різко повертаємо вліво і встаємо на ґанку - оце ми зайняли позицію. І хоча мітинг тривав недовго, проте це стало першим здобутком демократичної опозиції.
На мітинг приїжджали і львів’яни.
Після мітингу пригоди не закінчилися... Я зустрів львів’ян у центрі міста, і ми таки підняли синьо-жовтий прапор. Пройшли вулицями, починаючи від універмагу і закінчуючи витверезником, звідки вискочила міліція... Нас забрали, древко зламали, щоправда, прапор залишили. Була сутичка і біля Будинку політосвіти (зараз це один із корпусів університету), уже з конкретними погрозами.
- Що означає конкретні?
- Не церемонячись, сказали, що зараз нас заарештують, завезуть у КДБ чи в міліцію, а у них тоді і в міліції був уповноважений Комітету держбезпеки, і сплетуть таким чином “постоли”. “Ви несете бандерівські прапори, вас зараз поб’ють”, - лунало. Ми дискутували, багато людей до мови прилучилося... Потім цей прапор ми підняли на залізничному вокзалі - там було чимало люду, з яким уже годі було воювати. Отак ми й провели львів’ян. Хоч кажуть, що на першому мітингу не було прапора, не вірте: був прапор, тільки трошки пізніше.
- Кілька слів про участь у несанкціонованих мітингах, інших акціях демократичної громади. Який мітинг особливо запам’ятався - перший, другий?
- Мені запам’ятався третій, коли хлопців, які на той час були дружинниками, взяли у свідки - нас судили. І коли почався суд, то вони сплутали мене з Гудимою, а Гудиму - зі мною. На тому суді ми неодноразово мінялися місцями, а свідки “по-партійному” відчайдушно забрехалися - там увесь зал сміявся. Закінчилося все тим, що народ обурився і рвонувся до судді, який тим часом зачинився у кабінеті й викликав наряд міліції. Після того всі пішли до обкому партії, бо зрозуміли, що дзвінок звідти. Врешті хлопці-дружинники зізналися, що їх змусили написати оті заяви в суд, що вони ніколи ні мене, ні Гудими не бачили в очі. Офіційні заяви навіть написали. І все одно суддя “завалив” вирок - штраф і адмінвідповідальність. Тобто свідки зізналися, що це сфальсифіковані заяви, але суддя призначає покарання.
- Кожну людину життя якось включало у вир боротьби, ніхто не відсиджувався, хто себе поважав. А чому Геннадій Геннадійович, Олександр Васильович Гудима і Олексій Павлович Шумик показували паспорти, коли приїхали до мене на квартиру. Була потреба?
- Я вам скажу чому. Коли ми формували Рух на Волині, то різне творилося. Наприклад, Михайло Тиский мені давав адреси у Ковелі, щоб я поїхав і зорганізував рух. Я приїжджаю в Ковель, зустрічаюся з людьми, йду по квартирах, а люди бояться. Приходжу, показую паспорт, що це я, що я від Тиского. Ви його знаєте? “Ні, ми нічого не знаємо і нікого не хочемо знати”,- лунало мені у відповідь. Я по Ковелю поблукав, поблукав, потім знайшов свого студентського товариша. Кажу, слухай, які у вас тут події були останнім часом? Розповідає, що “Ковельсільмаш” страйкував. Ми змушені були приїжджати й потроху піднімати людей.
- Із виїздів у райони який особливо пам’ятний?
- Дуже важкий Ковель був, Маневичі... Там практично місцеве населення не виходило, там - старі ветерани, партактив, часто підігрітий спиртним.
У Ковелі я був у самісінькій сум’ятиці... Іншим поталанило, тому що вони билися вкупі, а я бився сам. Розумієте, коли зупинили поїзд за двісті метрів від станції, то одразу хтось повів наших людей (я так думаю, що це було заплановано) поза складами, за якими стояло десь двісті чи триста чоловік, “готових” уже після спиртного. До мене підбігла знайома людина і каже: “Геннадію, тут вони вас чекають”. Чую тріск, рукопашна пішла. А в сумці, яка була на довгому такому ремені, я тримав мегафон. Мене оточують одразу чоловік дев'ять, а я сам, ну й починається рукопашна. Я розкручую ту сумку, адже мегафон був не тільки рупором, а й зброєю демократа, і відбиваю їх. Відганяв від себе доти, поки декілька з наших не прорвалися і не пішли. А там був весь комсомольський актив, партійний актив, міліція переодягнена, навіть найняли глухонімих та напоїли їх. Але потім вони переплутали, хто є хто, і лупили своїх, а коли партійці кричали на них, поливали нецензурною лайкою: наволоч, ми ж вас найняли... А вони луплять наліво і направо - тільки щелепи чавкають. Спочатку побили нас на вокзалі - ми прорвалися, навіть люди з Одеси приїхали на мітинг і приєдналися до нас... Ми пробилися в центр з боєм. Я впіймав полковника транспортної міліції й кажу: йди сюди (там уже я говорив на “ти”), мовляв, дивися, що коїться на вокзалі. Була рукопашна страшна... Мегафон мій за кілька хвилин перетворився на пляцок. У Мелетія Семенюка повибивали все з рук. Нас тиснули дуже сильно, нас брали в кільце, але в останній момент я знайшов своїх товаришів по Ковелю і хлопці вискочили нам на допомогу. Я бачив, як літав Євген Михайлович Шимонович, як метелик літав - так його кидали. Але нічого, вистояли. Врешті працівники міліції, які були переодягнені, нас відтіснили до автостанції, підігнали автобус спеціально для лучан. Є.Поліщук, тодішній керівник Ковеля, запропонував нам усім сісти. Сіли в автобус і у вікна кидали листівки... Міліція всі ті листівки збирала, люди бігали за ними.
- Коли мав бути мітинг, аналогічне діялося в Камені-Каширському. Знаю напевне, що було сформовано бойовий загін райкому партії. Хлопців добре “накачали”, і вони чекали, коли рухівці з Луцька приїдуть. А демократичний “десант ” висадився іншого дня.
- Ми потім це все врахували. Наприклад, їдемо в Іваничі, а пишемо, що в Рожище та Горохів. Бо комуністи організували мобільні загороджувальні загони, стягували їх відразу з декількох районів. Хоч у Ковелі перший раз нелегко велося, уже через місяць ми знову туди приїхали. На стадіоні відбувся мітинг з підняттям синьо-жовтих прапорів. Тоді прийшло двадцять тисяч людей. Це була потуга. Тоді влада відчула, що люди хочуть змін. А в Маневичах, пригадую, Олександру Юрченку міцно дісталося: і сорочку порвали, і побили його. Там теж була жахлива ситуація. Пам’ятаю пані Клімішину з Рожищ, яка кричала, що діє тільки рожищенська конституція, навіть радянської України порвала тоді конституцію. Ми об’їздили всі райони, всі, хіба залишився тільки Шацьк, та й то туди їздив Олександр Гудима. Там гарно молодь з лісового технікуму спрацювала, багато вступило до української Гельсінської спілки, і викладачі також. Практично мив усіх районах мітинги провели.
