БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
– Тесе... Ти чого?
Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила...
Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними
очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.
—Що? – питаю я.
—П-п-придбавши п'ять тюбиків, – затинаючись, пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха...
І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, що виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.
Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет...
На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під'їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши таке, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Власне, Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чу-ваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а ясна річ, у переносному, хоча, якби міль трахнула його натурально–я так підозрюю, що йому б теж не було до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім'я. Одним словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі
від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водилися, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому він був нормальною твариною.
Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з'їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміхаючись, – якщо в нас закінчаться бабки або станеться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця...
—Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?
—Такі, великі, як кури... – відповідав він.
—Нічого не вийде, – хитав головою я, – розумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?
Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.
Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з'їсти
не міг, бо любив робити Кет приємні несподіванки, а якби я з'їв її ананаси, несподіванка була б неприємною... їсти зубну пасту було небезпечно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж, якщо я її з'їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі лякала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов півлітровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хитав головою й дивився на них.
—Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.
—А що таке? – знизав я плечима.
—Бля, якісь у них підозрілі погляди... – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.
—Слухай, вони дохлі.
—От я й кажу, здохли, сволочі, а тепер ще й пасуть...
—У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись...
—Як знаєш, як знаєш... – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона...
Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо риби... Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, удитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє
немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.
Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. Потім я миттю провалився в сон...
І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака
й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спланує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!
Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу ангела... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійшини якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгірським рухом кидас и мій бік наплічника. Той падає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –
я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики кидай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонулася? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, гаразд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озвучити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кричить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, починають розстрілювати з кулемета...