Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Всі клунки і клуночки були ретельно розкладені попід ялинкою і очікували своі?х господарів. Ті, що дрібніші, вмістились у плетений кошик, в якому донедавна накопичувались загорнуті в понадписувані папірці забаганки. Наразі збережені аркушики з іменами, що свідчили про приналежність замовникам, стирчали врізнобіч, повстромлювані попід барвисті стрічечки, якими були обв’язані дарунки.
Сутеніло, коли, приготувавши святковий стіл, баба Галька з Анцьою відпросились додому – у Святвечір годиться бути в родині, і лікар не заперечував. Я разом із кількома жіночками, чистенько вбраними і зачесаними, готовими до розпоряджень, взялася клопотати про те, аби ніхто з притульчан не зостався обділеним увагою в Боже свято. Ми відвідали «янгольський», і я власноруч порозносила по палатах таці з бобальками та іншими різдвяними стравами. Мешканці «реабілітаційного» зібралися звичною громадою в і?дальні.
Бракувало лишень Івана, що замешкався в майстерні, звідки майже не виходив, нічого нікому не пояснюючи, впродовж кількох днів. І ось коли нарешті урочистий і трохи розгублений від тієі? урочистості тесля з’явився на порозі, всі завмерли.
На витягнутих перед собою міцних руках, він тримав дивовижний витвір: на дерев’яному постаменті майстерно виточені ягнята мирно спочивали у різьбяному стійлі, і одне з них, припавши колінцем на солому, довірливо притулилось до мініатюрних, що нагадують казкову люльку ясел, заколисуючи теплом молочного подиху маленького Ісусика. На тоненькому, мов павутинка, дротику, над колискою гойдалася невагома зірка, вітаючи Сина Божого і нагадуючи йому, звідки проліг його шлях до Землі…
– Ось… Христос рождається, – все, що спромігся сказати Іван, бо його дужі вправні руки не– сподівано стали тремтіти, наче саме у цю мить той дивовижний Бетлегем набув істинноі? ваги і вартісності, і майстер лишень зараз відчув справжню відповідальність за відродження у новому образі Ісуса, що довірився рукам простого теслі. Іван клопітливо вмостив свій виріб біля ялинки і відійшов убік, милуючись творінням.
Ошелешена громада не могла відвести погляду від зірки, котра, немов виткана із загадкових, не існуючих у світі струменів, що легенько і?і? розколисували, зігрівала присутніх дивовижним світінням.
– Славімо його…
– Заради цього мені варто було жити, – пояснив Іван, збентежений загальним захопленням.
– Заради цього, Іване, варто жити всім нам, – сказала я, ледь стримуючи сльози.
Дмитро Михайлович, уважно придивляючись до бездоганного витвору теслі, обвів усіх поглядом і впевнено резюмував:
– Нашого Івана очікує велике майбутнє…
Власне, жодного сумніву щодо цього висновку бути вже не могло…
А опісля всі пожвавились – розпочалося розбирання подарунків. Кожен по-своєму радів. Жінки в основному замовляли обновки, хто коралі, хто нову хустку, і мене це безмежно тішило, адже донедавна окрім того, аби уникнути контакту зі світом, вони нічим не переймалися. Мітя захоплено гортав річну підбірку наукових часописів. Янко, мов малий дітвак, тішився новесенькому нікельованому плеєру з навушниками («… не все ж мені стару Михайлину слухати…»), Василь-чоботар, керуючись у замовленні практичністю, зосереджено розглядав нові котушки для швацького верстату, і, впевнившись у цупкості ниток, обережно загортав і?х назад у папір, аби не розгубити…
Дмитро Михайлович та Макс, стоячи осторонь і спостерігаючи непідробну щирість дійства, тихенько посміхалися, сповнені радості за усвідомлення вдалості задуму. І тільки тоді, коли кошик був уже майже порожнім, я наважилась підійти ближче. На дні лежав ніким не рушений згорток, і, судячи по всьому, він належав мені. Я обернулася до Макса, і він схвально хитнув головою – ну звісно, мені!
Обережно надірвавши блискучу обгортку і добравшись до вмістимого, я завмерла. Мені просто забракло повітря, слів, емоцій – всього того, що переповнена почуттями людина намагається не розплюскати, аби не втратити, і натомість обходиться красномовним мовчанням. Оте мовчання буває часом стократ змістовно насиченішим за найпомпезнішу, пересипану вишуканими слівцями тираду чи патетичну оду…
З безмежною вдячністю притиснула я до грудей дарунок – у складках паперу лежали дві зі смаком обрамовані старенькі світлини – вицвілі від старості, не бездоганноі? якості і навіть трохи пожовклі, бо ж фотограф-аматор не надто ретельно зважав на консистенцію реактивів, і де-не-де навіть із надломленими зубчиками на крайках… На мене дивилися мама з татом, молоді ще, веселі й безтурботні, не підозрюючи, що незабаром з’явлюся у них я, а наразі знаходячись у якомусь студентському будзагоні, чи на інститутській практиці (вже не дізнатися, та й немає сенсу)… Це були моі? найулюбленіші світлини з усього сімейного альбому, який поступово набухаючи у товщину, поповнювався впродовж років іншими, сучаснішими, кольоровими, проте жодна з них не викликала в мене таких емоцій, як ці рідні моєму серцю фото. І тепер ці дві світлини, перемістившись з запилюженого старенького альбому в охайні, підібрані до ладу, трохи ніби затерті, але насправді новісінькі рамки, наповнювали моє серце теплом, наче знали, як мені насправді і?х бракувало…
Окрім світлин у пакуночку ще знайшовся мій улюблений старий фотоапарат «Зеніт» – татова спадщина. Проте виглядав він зовсім інакше, аніж запилюжившись без вжитку вдома на полиці. Всі нікельовані деталі блищали бездоганним глянцем, а в додаток до нього докладалося кілька новесеньких плівок. Макс добре знав, що фотографувати на плівку – пріоритет досвідчених професіоналів, і розумів моє захоплення подарунком. Недаремно перед тим як вкинути до загального кошика свій папірець з бажанням, я написала на ньому те сокровенне, чого мені хотілося понад усе на світі. Дитинства…
Макс залишився в «Притулку» ночувати. Я не очікувала, що він здатен проміняти наші розкішні міські апартаменти з прозорим балдахіном на півкімнати, що завжди дратував мене кітчевістю та крикливою прецезійністю, на просте ліжко з металевими бильцями, з високо збитими по-сільськи подушками та периною, яка щоразу від ваги зрадливо сковзає на підлогу. Макс виглядав доволі кумедно серед всіх отих домашніх, необхідних у польових умовах речей, що ототожнювались наразі з моі?м побутом, проте не дратували його, а навпаки – викликали цікавість. Особливо рукомийник, приліплений до стіни (такий самий був у помешканні у Дмитра Михайловича, лишень з нього чомусь постійно цяпкала вода). Він тішився кожній дрібничці, що мимоволі згадувалась казка про Білосніжку, котра випадково заблукала у лісі, відбившись необачно від розкоші та гламуру, і натрапила на помешкання сімох гномів, котрі, вочевидь, усвідомлюючи власні фізичні хиби, переконали себе у перевагах жити чоловічою комуною, відмовившись від спілкування з жіночою половиною людства, аби не травмувати зайвий раз спаплюжену фізичними вадами гідність… У всій тій казковій історіі?, яка з погляду лікарів-сексопатологів виглядала б як типове збочення (ще б пак – семеро мужичків на кількох квадратних метрах спільноі? житловоі? площі – це гірше за найрозпусніший гуртожитський клондайк), мені був до вподоби єдиний епізод, коли зманіжена розкошами панночка непідробно дивувалася кожному дріб’язку, намагаючись роз– гадати його призначення.
Отак і Макс, не приховуючи подиву, межуючого навіть із захопленням («… як все продумано, виявляється, і водночас просто!..»), вовтузився біля речей, до котрих я давно звикла – легко і без зайвих потуг, так само, як відвикла миттєво від атрибутів цивілізаціі?, позбавившись залежності від них, гнітючішоі? за наркотичну чи алкогольну, бо ж від останніх часом виліковуються, а цієі? спекатися майже неможливо. Та наразі видавалось неможливим застосувати навіть мобільний телефон, що дотепер валявся розряджений і забутий десь на дні наплічника (то ж треба, таки згадала про нього!!!), хіба для того, аби лущити горіхи, адже він доволі міцний – з коштовного твердого сплаву. Щоправда, повилітали б намистинки, якими інкрустована панель, проте й це не засмутило би… Бо ж навіть якби мобільний зв’язок існував, то, щоразу беручи отой ювелірний витвір до рук, дарований Максом на котрісь іменини на очах у перекошених заздрощами дружин-цуциків, я відразу підраховувала би, що на ті витрачені марно гроші можна придбати для «Притулку»: закупити, приміром, труби і провести газ, якщо не сюди, то принаймні у село, бо ж позаторік дотягли від райцентру до сусіднього, більшого та перспективнішого села, і закинули – забракло коштів. Чи придбати Пішті-бачію омріяну фуру і коня, аби йому легше працювалося… І коли починаєш оте усвідомлювати, стає якось соромно і ніяково за всі безглузді цяцьки, що насправді не мають жодноі? цінності…
