Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Я здивовано підвела очі – здалося, що він підслухав мою розмову з Любашею.

– Це доцільно з двох причин, – продовжував лікар, начебто й не помітивши мого здивування. – По-перше, матимете змогу помилуватись на святкове різдвяне дійство (а я впевнений, що такого ви ще не бачили). А по-друге, поштарка з району залишила вам у селі бандерольку з міста. Хтось вирішив привітати вас зі святом. До того ж вас чекає лист, адресований на «Притулок». Проте поштарка суворо попередила, аби віддати виключно до рук «керівництва». А оскільки все керівництво – то ми з вами, і враховуючи, що форпост залишити сьогодні я не в змозі, от і виручайте…

Дмитро Михайлович хитренько дивився на мене – він добре знав, як мені хочеться насправді в село, а пошта – то так, для «замилювання ока», адже і?і? можна забрати будь-коли… Єдине, що мене здивувало – це бандеролька, адже окрім кількох людей ніхто й гадки не мав про моє місцезнаходження.

– А як же недільні візитери? Невже ви не потребуватимете моєі? допомоги тут, у «Притулку»? – а сама ледь не підстрибувала від задоволення і бажання бодай ненадовго дременути!

– З візитерами самі порадимо… Окрім всього я – ваш боржник, – пригадався отой від’і?зд до міста у день осоружних відвідин Хелени. – Мітя вас супроводить, я його вже попередив, – і Дмитро Михайлович, украй задоволений собою, почимчикував до і?дальні, аби роздати наступні настанови бабі Гальці та Анці щодо прийому недільних гостей. А я помчала на всіх парах до свого помешкання збиратися, аби якнайшвидше чкурнути до Оксани.

– Христос народився… – Славімо його… – А чи мож у вашій хижі заколядувати?! І Мітя глибоким грудним голосом заводив колядку:

… Коли ясна звізда В небі засвітила Тоді пречиста Марія Сина породила…

А за ним дзвінким розголоссям дитячоі? доморощеноі? акапели, переодягненоі? до невпізнання, котру ми надибали шляхом і прихопили з собою, переростало у потужний хор:

Як го породила, Так йому співала – Чучай-бело, Сине Божий, Бо я би вже спала…

Оксана стояла на порозі всміхнена і урочиста, придивляючись до дітей, бо ж і і?і? Іванко десь завіявся, переодягнений, з такими жовторотими, як сам, колядниками.

А колядка тим часом лунко розносилась довкола, сягаючи неба, аби там, угорі, і?і? почули, а сусідські хати завмирали в шанобливому слуханні, чекаючи, що от-от та колядка лунатиме й у них на порозі.

Не спи, мамко, не спи Хоч одну годину, Поки я тобі принесу Із раю перину…

«Вінчуємо-вінчуємо, не перестанемо, допоки щось не дістанемо!». І по дерев’яних дошках долівки щедро сипонуло жменями житнього зерна, наче й справді гаразди нового року залежатимуть від завзяття посівальників. А оте перебране бісеня, що, як дві краплі води, схоже на Оксаниного малого, сміючись, простягувало роззявлену торбу, в котрій вже дзенькали грошенята та перекочувались гостинці, наколядовані по сусідах. І Оксана докладала туди яблук і горіхів, і цукерок, і всякоі? всячини, та ще й сипала кожному окремо жменями мідяки по кишенях, бо ж діти старалися, та й окрім всього всі своі? – як не рідня, то сусідські, і негоже відпускати і?х з порожніми руками, знаючи, з яким нетерпінням чекають вони щороку на оті колядки. Вдоволена наколядованим юрба вже тягнулась вервечкою далі, до наступноі? хати. Я невпинно цокала фотоапаратом, який завбачливо повісила на шию, лаштуючись до відвідин і намагаючись не проминути жодноі? важливоі? миті усього дійства. Розпашіла від задоволення господиня гостинно покликала нас до столу.

– йой, як дубрі, Мітю, же сьте прийшли, най Дарина увидить, што то такоє сільські коляди, бо у вароші так не колядувуть, ге?

– Прошу за стіл…

Я лишень зараз помітила, яка Оксана гарна, адже тоді, коли ми познайомились, вона похапцем відірвавшись від роботи не встигла навіть як слід зачесатись і привести себе до ладу. А тепер, причепурившись до свята, вона виглядала свіжо, мов мальви, висаджені попід і?і? вікнами, що рясно квітнуть у кінці літа, і я не могла відвести від неі? погляду. Виразність карих ледь розкосих очей підкреслювалась вигнутою шнурівочкою чорних, як смола, брів, а пишне волосся, заховане тоді під хустку, спадало по плечах, мов у незаміжньоі? молодиці, котра хоче приворожити всіх легінів у околиці. І і?й це таки вдалося – може, не всіх, але одного приворожила до віку – свого чоловіка Василя, що не зводив з неі? очей, прикипаючи поглядом, мов до ікони. Я бачила його вперше, адже того разу йому було не до знайомства, коли через знавіснілого бичка він не встиг навіть зі мною як слід привітатись. А тепер, познайомившись ближче та перехопивши мій захоплений погляд на дружину, він позиркував то на мене, то на Оксану і, відверто пишаючись, приговорював:

– Но видите, яку жону парадну маву? У вароши таких ниє… Цвіте ге ружа… Даром же у селі біля худоби тота краса гине…

Мені пригадалися чомусь слова Дмитра Михайловича про недовговічність гірськоі? вроди, і я подумала, що саме Оксанина краса буде вічною, адже вона підкріплена мудрістю, терпінням і щирістю, що надає навіть грубуватим суворим рисам сільських облич витонченого благородства. Принаймні, якби мене запитали через сто років: «Якими в твоі?й уяві змальовуються справжні гуцулки?», я би, не роздумовуючи, відповіла: «Такими, як Оксана…»

– Що, Оксаночко, нового у селі, як зиму зимуєте? – мені хотілося дізнатися, чим наповнюються монотонні сільські будні, що надає сили цим людям виживати, любити, радіти, бути, врешті-решт, щасливими… Вона могла б стати моєю приятелькою, якби ми мали змогу бачитися частіше, проте я добре розуміла, що сільським жінкам не до приятельства за прірвою роботи, яку і?м доводиться виконувати щодня…

– Що туй, Дариночко, може бути нового?.. Не годнісьме тепла дочекати, – щебетала, розливаючи у склянки узвар і по-змовницьки підморгуючи, – а може, краплю чогось міцнішого?

Я зиркнула на Мітю, знаючи, що у його присутності не можна, але він миттєво розрядив ситуацію:

– Ви собі перехиліть по погарчику, аби Василеві підтримати товариство, а я своє уже випив, – і вже за мить на столі червоніла карафка густого, як кров, вина.

– Ану лем опробіруйте [59], нигдасьте [60] такого доброго не пили… То ге нектар… Сам робивім, – Василь розливав терпку рідину, пишаючись продуктом власного виробництва.

– його не мож пити погарами [61], лем язик мачати, смакувучи. Виноград у нас родить скупо, та й пізно – самі розумієте, же клімат суворий. Айбо што з того, же дрібний, кидь вун солодкий, ге мед…

І ми підносили перед собою оті маленькі, мов іграшкові, чарочки, милуючись пурпуровим відблиском, ніби виконували священне обрядове дійство:

– Христос народився!!! – Славімо його…

… Сиділи довго і гомоніли про все на світі… Приходили родичі, так само колядуючи, сідали до столу, невдовзі йшли і на зміну і?м приходили інші. Дім гудів, наче вулик. Обговорювали за столом новини, яких за останній час було чимало, і я, намагаючись збагнути про що йдеться, зацікавлено прислухалася і дедалі більше дивувалася.

З’ясувалося, що напередодні, наче грім серед ясного неба, навідалася до села комісія, ко– тра підписала акт про проведення газопроводу, що вкрай здивувало горян. Звісно, оте нікому не снилося, адже торік у сусідньому селі трубу заглушили, давши тим самим зрозуміти, що розраховувати на Божу ласку чи районний бюджет марно. Дивувалися всі.

– Я так собі думаю, – глибокодумно говорив розчервонілий від вина Василь, – же той газ тягнутимуть навесні не для нас, сірих, а для того крутія, що викупив наші сотки… І то є логічно: кидь вун викупив землю, то захоче собі тамки віллу вгатити. А як на віллі без газу животіти? Нияк!!! От і випозірує [62], же кожний переслідує у життю лем персональний інтерес. Айбо дубрі, же і нам з того хосен буде, бо наші хижі попри путь проходять прямо до його соток, і коби не вун, то не відіти нам газу до кунця жівота…