Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
усмішка на вустах, світле волосся й нарешті – очі. Темні, глибокі, загадкові…
Із пересохлої, стисненої горлянки Антонія Косиби вихопилося незнайоме, і разом з тим дуже рідне ім’я, якого він ніколи не чув, і яке, проте, було йому найдорожчим:
– Беата…
Повторив його здивовано й перелякано, і з якоюсь надією. Відчував, що з ним щось відбувається, що він відкриває щось неймовірно важливе, ще мить – і йому відкриється якась таємниця…
Зіщулився в собі, заціпенів.
І раптом за вікном, у тиші, пролунав різкий, пронизливий пташиний крик. Раз, удруге, утретє…
Антоній Косиба схопився з місця й першої хвилини не міг збагнути, що сталося. Лише згодом зрозумів.
«Це Зоня ріже курку… Білу курку… Північ…»
Знахар швидко наблизився до Марисі. Як він міг залишити її так надовго… Торкнувся руки, щоки, чола… Помацав пульс, прислухався до дихання.
Не було жодних сумнівів: гарячка спала, спала надто швидко. Щоки й долоні були ледь теплими.
«Вона., вона холоне, це кінець», – подумав Антоній.
Не втрачаючи й секунди, він розпалив у печі вогонь, до маленького горщичка сипнув жменю трав. За кілька хвилин відвар для зміцнення серця був готовий. Влив до вуст хворої три ложечки, за годину пульс, здавалося, зміцнів. Знахар повторив дозу.
Минуло чверть години, і Марися розплющила очі. Тоді заплющила їх, а потому знову відкрила. Її вуста безгучно ворухнулися, вона неначе усміхнулася. Погляд був притомним.
Знахар нахилився над нею й прошепотів:
– Голубонько ти моя, щастя моє… Ти мене впізнаєш? Пізнаєш?..
Марисині вуста здригнулися, і хоча слів не було чутно, він зрозумів з поруху губів, що дівчина вимовила ті самі слова, якими завжди зверталася до нього:
– Стриєчку Антонію…
І юна глибоко зітхнула, повіки заплющилися, а груди почали здійматися в розміреному, ритмічному подиху.
Вона заснула.
Знахар упав долілиць і, ридаючи від щастя, повторював:
– Дякую Тобі, Боже… Дякую, Боже…
Уже світало. Мешканці млина прокинулися. Віталіс подався підняти заставки, молодий Василь пішов до стайні, Агата й Ольга метушилися на кухні, а Зоня сиділа на порозі й скубла білу курку.
Розділ XIV
Після двотижневої відсутності в Радолишках повернувся доктор Павлицький, і відразу назавтра його покликали до маєтку в Раєвщизні панів Скірвойнів, де наймитові січкарня поранила руку.
Тоді він і зауважив відсутність хірургічної валізки. Доктор переконував, що тоді, уночі привіз валізку, служниця переконувала, а стара Марцися й узагалі божилася, що не привіз. Будинок обшукали від льоху до горища – усе марно, і Павлицькому довелося їхати, узявши інструменти, які були в нього в кабінеті. Та повертаючись із Раєвщизни, він заїхав до Людвикова, аби розпитати тамтешнього шофера.
Той добре пам’ятав, що пан доктор виніс із хати валізку й поклав до авто, пригадував, що дорогою назад інструментів не виймали ані в містечку, ані в Людвикові, ані на станції. Пригадав також, що коли панича виносили з хати, біля автомобіля крутився знахар.
– Якщо хто й узяв, то це він, – заявив шофер.
– Авжеж, – лікар ляснув себе долонею по лобі. – І як це я відразу про таке не подумав! Звичайно! Усе зрозуміло, адже він казав, що спробував би прооперувати цю дівчину, якби мав такі інструменти. Ну, тепер пташка попалася! А ви
не знаєте, оця Марися, що тоді розбилася з паном інженером, жива чи ні?
Шофер не знав, але в Радолишках про це говорили геть усі, тож доктор Павлицький був щиро здивований, почувши, що дівчина жива і, мабуть, видужає. Одні приписували цю заслугу знахареві із млина, інші – вівчареві з Пічок, та всі із задоволенням, притаманним у таких випадках простим людям, підкреслювали, що таємне знахарське знання допомогло там, де медицина виявилася безсилою.
Незалежно від роздратування, яке ці повідомлення викликали в доктора, вони переконали його в слушності підозр. Адже він тоді оглядав цю дівчину й констатував безсумнівний перелом основи черепа. Навіть якби він був хірургом, то не взявся би за таку складну операцію, уважаючи її безглуздою. Звісно, він не виключав якоїсь неймовірної можливості, за якої (один шанс із тисячі!) операція могла виявитися вдалою. Натомість Павлицький абсолютно відкидав імовірність, за якої без трепанації й усунення уламків кістки поранена могла прожити бодай кілька годин. Тим більше доктор не уявляв, як можна було провести вдалу операцію без якісних хірургічних інструментів.
Тобто усе вказувало, що саме його інструменти вкрав знахар Антоній Косиба.
Такі самі аргументи він і висунув наступного ранку в поліційному відділку сержантові Зьомеку, вимагаючи розпочати слідство, провести обшук і заарештувати знахаря, звинувативши останнього в крадіжці та незаконній лікарській практиці.
Сержант Зьомек уважно вислухав звинувачення й відповів:
– Я зобов’язаний записати до протоколу ваше звернення. Гадаю, ви праві, я й сам так думаю. Украсти валізку з інструментами міг тільки Косиба. Звісно, у нього немає права на лікарську практику, і за це його слід притягнути до відповідальності. Та якщо ви самі кажете, що без ваших інструментів він би тут нічого не вдіяв, а з їхньою допомогою
врятував людське життя, урятував, хоча йому й не можна цього робити, то чи ви через це хочете знищити людину?..
Лікар насупився.
– Пане коменданте! Я не знаю, чи ви як працівник поліції покликані засуджувати за злочини. Як громадянин я знаю, що це належить до компетенції суду. Ми не можемо встановити, діяв злочинець із добрими, а чи з негідними намірами. Тому, подаючи заяву, я маю право сподіватися, що ви розпочнете відповідну процедуру. Я вимагаю проведення обшуку й арешту злодія.
Поліцейський кивнув головою.
– Гаразд, пане докторе, я зроблю те, що велить мій службовий обов’язок.
– Оскільки я постраждалий, то чи можу я бути присутнім при обшуку?
– Звичайно, – сухо відказав Зьомек.
– А коли ви збираєтеся це зробити?
Зьомек глянув на годинника.
– Негайно. Не хочу, щоб мене хтось звинуватив у зволіканні.
– Зараз я йду на обід, – зауважив лікар. – Може, поїдемо до млина за якісь дві години?
– Е, ні, пане докторе. Обшук відбудеться зараз. Якщо ви хочете бути присутнім…
– Нічого не поробиш, поїду з вами.
Зьомек викликав одного зі своїх підлеглих і наказав йому знайти бричку.
У млині не сподівалися приїзду гостей. Життя тут минало давнім звичаєм, із тією хіба різницею, що Антоній Косиба майже зовсім не ставав до млинарської роботи і хворих приймав менше, ніж раніше, та й цих оглядав на подвір’ї, а в дощові дні в сінях, не пускаючи їх до хати.
У хаті на чисто посланому ліжку лежала Марися. Дівчина несподівано швидко видужувала. Життєздатність молодого організму робила своє. Рана після операції гоїлася добре, покращувався апетит. Колишні знахареві побоювання, що внаслідок нещасного випадку можуть постраждати деякі функції, виявилися, на щастя, безпідставними. Марися вільно ворушила руками й ногами. Мабуть, мозок не зазнав відчутного пошкодження, бо і зір, і слух були бездоганними, а говорила вона, як і раніше, своїм дзвінким голосом, проводячи за розмовами зі своїм рятівником цілі години.
Першим запитанням, щойно дівчина опритомніла, було: що сталося з Лешеком? Почувши, що він не зазнав жодних небезпечних травм, і що батьки вивезли його лікуватися за кордон, Марися полегшено зітхнула.
– Хоч би він одужав!
Вона зовсім не пам’ятала, як усе сталося. Не помітила, що на дорозі лежала колода. Пригадувала лише, що вони їхали досить швидко, і вона раптом вилетіла в повітря. І все. Не відчувала ані болю, ані потому лихоманки. Отямившись, здивувалася, що опинилася в незнайомій хаті, а не на мотоциклі серед кущів. Марися не усвідомлювала, що замалим не потрапила на той світ. Антоній Косиба й словом не згадував про свою трагічну боротьбу за її життя, не пояснив, яких серйозних і тяжких травм вона зазнала.
– У тебе, голубко, на потилиці зламалася одна кісточка, тому довелося зробити тобі таку незручну пов’язку. А головою не крути, Боже збав, намагайся не рухатися, бо всі зусилля нанівець підуть.
