Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
- Так, тодішня влада якусь дала віддушину, й інтелігенція майже миттєво скористалася тим. І все ж я думаю, що з боку медичного начальства, з боку просто впливових осіб Луцька, Волині тиск на Вас був. Я пам’ятаю по собі, як приїжджали друзі з Херсона, з інших областей і казали: “Слухай, навіщо це тобі?” Я думаю, якщо не тиск, то принаймні якісь способи впливу на Євгена Михайловича були.
- Вони були, але на той час досить примітивні, мало сказати - архаїчні, якісь первісні способи впливу. Наприклад, я працював по змінах: перша зміна, друга - як дільничний лікар-психіатр. Чого я працюю в таку зміну, чого я був там, у тому-то місці, не в ту пору? А я помінявся змінами! Не міняйся змінами, чого ти міняєшся? Коли ми під обкомом перший раз поставили пікет, знову запитують, мовляв, чого ти помінявся змінами? Куди йдеш - повідомляй: твоє життя має бути прозоре. То було несерйозно, я вам скажу. Добре-добре, зараз-зараз - і своє робили, тоді це можна було робити. Боюсь, що зараз - ні. Боюсь, що якби мені зараз поставили такі умови, то я робити б цього не зміг.
- У зв’язку з цим прохання пригадати окремі епізоди. Мені розповідав Геннадій Кожевніков, що коли виїжджали в Ковель, то там гаряче було... І, каже, так кидали, що Євген Михайлович як метелик літав.
- Причому з дітьми, тоді 1990 рік був, річниця СРСР. Я був з двома дітьми, дванадцять літ меншому й вісімнадцять років старшому, то нас шпурляли на всі боки. То все були добре вгодовані функціонери різних рангів, котрих я зараз впізнаю в багатьох керівних особах. Вони й залишилися там, навіть підняли свій рейтинг. Розправлялися з нами, як з пташками. Ми були всі худі й замучені, а вони ситі, вгодовані, корпулєнтні, у пижикових шапках. Можливо, це було навіть не настільки важливо...
- Тоді які найважчі моменти, психологічно найважчі, відклалися у пам’яті?
- То були наші координаційні ради.
- Чому?
- Тому що коли зараз збирається партія, вона є почасти структурована. Врешті-решт, я на сьогодні не є членом жодної партії тільки тому, що значною мірою поділяю погляди багатьох партій, бо вони багато в чому ідентичні. Але, з іншого боку, в партію ідуть люди десь більш-менш подібні, котрі підтримують ту чи іншу програму. Народний рух України тоді був громадсько-політичною організацією, яка мала власні засади, власну програму, але об’єднувала дуже різних людей. З одного боку - інтелігенцію, з іншого - людей, освітою яких стали 25 років концтаборів, котрі знали тільки біду та знущання. А ще - це були люди, незадоволені через якісь особисті проблеми, просто бунтарі за натурою і, я не боюсь цього сказати, достатня кількість наших психічно неврівноважених людей. Було дуже важко на координаційній раді узгодити бачення світу і бачення наступних кроків усім нам, різношерстим людям, бо в партії є все-таки партійна дисципліна, де тебе зобов’язують до чогось. А в Русі на той час була, так би мовити, певна, не повна, а певна анархія - таке собі військо запорозьке. І, власне, то було найважче - ми починали ввечері й закінчували пізно вночі. До крику, до втрати голосу ми сперечалися, доводячи правоту один одному, часто не могли дійти згоди. Хто відчайдушніший, сміливіший, а, може, навіть десь і авантюрніший, той починав власну акцію, на власний розсуд, а ми мусили вже постфактум доганяти, підлаштовуватися. І таке було. Ставало гірко, бо дуже важко було надати цивілізованого ходу тому процесові рухівському в нас, на Волині. Адже якщо за взірець брати, скажімо, столичний Рух чи особливо Рух у Галичині, у Львові, яким значною мірою керували професори університету, інститутів, то покажіть мені хоча б одного нашого професора університету, хто би там був, чи інституту будь-якого, який би там був, чи технікуму, хто би там був. Нам закидали: ви такі крикуни, у вас нема інтелігенції, ви тільки те й робите, що кричите. Яїм завжди відповідав: “Приходьте, допомагайте, очолюйте - і менше буде крикунів, а більше таких розсудливих, як ви. Що ж ви хочете із кількох поміркованих людей у Русі? Кілька чоловік не можуть протистояти великій масі, більшості, яка не є поміркованою. Приходьте - і нас буде більше”. Ні, ми не можемо... Тому Рух міг бути у нас таким, яким був. Не раз чуєш: от там у нас, в Галичині, у нас там все гарно, правильно, дивіться, які ми молодці, а ви гам такі-сякі, слабодухі, малосильні, погано організовуєтеся, не можете загітувати. Чого ти кажеш це таким, як я, адже я є серед тих, хто став і ту ідею підтримав, і ризикував, і не кинув. Ти не мені кажи, ти кажи тим байдужим, котрі не прийшли. Чого ти мені про то кажеш, мене звинувачуєш у тому, що я прийшов? А що я зроблю, якщо він не йде після того, як я його переконаю? Одне слово, то було найважче, як на мене. Ну і потім, звичайно, коли приїжджали додому вночі після засідання координаційної ради... Відверто скажу, що я боявся фізичних санкцій. Темрява, село, випадковість - і все, щоб іншим не кортіло.
- Тим більше, що існуючі структури не вважали аморальними такі дії, і це широко практикувалося не тільки на Волині.
- Я маю документи. Після того як нас побили в Ковелі й на автобусі відправили додому, ми написали заяву в прокуратуру. Але нам пояснили, що... такого не було, що нам це мало не здалося. Фарисейство, лицемірство влади, фактично воно знане, воно є, було і залишається, напевне.
- Ви багато їздили по районах. Іставлення влади - це ще не всі проблеми...
Поїздки в Ратне, Стару Вижівку, Рожище, Ківерці, Іваничі - то все було. І, я вам скажу, якось воно проходило мирно і не було тривожно. Може, тривога з’являлася десь трохи за те, щоб ті виступи, які лунали на стадіонах чи на площах, на вулицях області, набирали цивілізованого вигляду, щоб власноручно не дати нашим супротивникам зброю, щоб не тицяли пальцями: ось, дивіться, не треба нам про них говорити, прислухайтеся, що вони мелють там. То вже потім постала газета “Народна трибуна” - перша наша рідна газета, бо до “Народної трибуни” нашою газетою були мітинги. Нині мітинги виглядають фарсом, а тоді вони були єдиною пресою. Зараз друкуй, що хочеш, а тоді, ви ж знаєте, як то було... Ось такі трудні моменти...
- Євгена Михайловича добре знаю як лідера демблоку обласної ради. В обласній раді були порядні, симпатичні і водночас гарячі голови. І коли якась ідея пробивалася, гарячкуючи, окремі депутати навіть налаштовували проти себе, так би мовити, середній клас, сіяли сумніви. Виступає Євген Михайлович і спокійно, логічно розкладає все по поличках. Те, що не зовсім сприймалося п’ять хвилин тому, з’ясовується, нормальна ідея, і нема в ній нічого поганого проти людей, проти держави. Які ситуації відклалися в нам’яті: важкі, складні чи кумедні? Що лишилося в споминах лідера демократичного блоку обласної Ради?
- Демократичний блок довелося очолити мені, мабуть, з тієї причини, що я дійсно був десь достатньо поміркований. Бо одні були занадто гарячі, а інші, так би мовити, - пасивні. А для того, щоб віднаходити компроміси, треба, думаю, з одного боку, бути досить активним, а з іншого-достатньо поміркованим. Нас було 36 чоловік, всього демократичного блоку, то з 120 - близько третини. Причому голоси “хиталися” від 20 до 36, хто як у яких питаннях підтримав чи не підтримав.
Що означає очолювати демблок? Зрозуміло, не було “одноначалья”, політичної дисципліни, потрібно було збиратися, радитися, часом переконувати нібито у речах само собою зрозумілих. Там, де одні второпають що й до чого, до іншого не доходить, чого то так, переконуєш у самоочевидних речах для того, щоб була якась спільна думка з тих питань, з яких потрібно виступати. Наш демократичний блок найбільш охочий був до тих тем, які особливо дратували депутатську більшість. А це - ставлення до самостійності, до незалежності, до символіки, до різних подій у тодішньому Радянському Союзі. І то було найбільш насущним. Одночасно то є тематика не стільки обласної ради, скільки Верховної. З іншого боку, то є позиція, а власну позицію щодо цих питань мав право висловлювати будь-який чоловік, не тільки депутат Верховної Ради, а й депутат будь-якого рівня... Проте коли ми починали теребити ті питання, дражливі такі, особливо питання національної символіки, нам дуже легко шили, що ми, мовляв, цікавимося лише одним, що сваримося лише за колір прапорів, а життя людей нас менш усього цікавить.
