Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вона пообіцяла, що слухатиметься, проте назавтра почала допитуватися, чи швидко зможе встати.
– Якийсь час доведеться полежати, – ухильно відповів знахар. Він знав, що це триватиме два місяці, та не хотів її засмучувати. Отож, коли Марися бідкалася, що втратить роботу в пані Шкопкової, якщо далі лежатиме, коли намагалася встати, Антоній твердо сказав:
– Не спокушай Долю! Дякуй Богові, що жива залишилася. А мене слухайся, бо нещастя накличеш.
– Гаразд, гаразд, любий стриєчку Антонію, – усміхнулася дівчина. – Не гнівайся!
– Та хіба ж я гніваюся! – заперечив знахар. – Хіба ж я можу на тебе гніватися, сонечко ти моє!
– Стільки тобі клопотів завдала…
– Та які там клопоти! – обурився Антоній. – Та ж для мене це щонайбільша радість. А щодо тієї пані Шкопкової, то ти й не думай туди повертатися.
– Як це?
– А нащо тобі воно, голубонько? От, видужаєш, і тут у мене залишишся…
Посміхнувся й додав:
– Якщо захочеш.
Антоній не вважав клопотами всі зусилля по догляду за Марисею, бо й сам щиро так думав. А зусиль доводилося докладати чимало. Щодня він брав її на руки, переносив на своє ліжко в ніші, а її постіль старанно перестеляв, щодня рушником, змоченим теплою водою, витирав їй обличчя й руки, а тоді з ложечки годував її наче немовля.
Для інших маніпуляцій коло хворої він кликав котрусь із жінок, найчастіше малу Наталку, яка Марисю просто обожнювала, проте й сам мусив допомагати, бо в жодної жінки не ставало сил підняти Марисю. Спершу дівчина дуже соромилася його присутності, та невдовзі вже вважала «стриєчка Антонія» своїм опікуном, майже батьком.
Вона щиро розповідала йому про все, не порушуючи, проте, однієї теми. Дівчина помітила, що від будь-якої згадки про молодого Чинського обличчя знахаря хмурнішало. Марися здогадувалася, що він уважає Лешека винуватцем катастрофи та ще й дізнався про їхні самотні прогулянки лісом, чого її благодійник не міг пробачити молодому інженерові. Якби ж то вона могла сказати відверто:
«Не звинувачуй його, стриєчку, бо Лешек людина чесна, він кохає мене й ожениться зі мною».
Та сказати цього Марися не мала права. Треба було чекати на звістку від нареченого. І тому час від часу дівчина запитувала, чи немає для неї листа.
Знахар здогадувався, про якого саме листа йдеться, і щоразу похмуро й коротко відказував:
– Немає.
Але промовляв це таким тоном, наче збирався додати:
– І не буде.
Сам він був упевнений, настільки впевнений, наскільки Марися була переконана в іншому.
«Збаламутив жевжик легковажний дівчину, – думав знахар, – мало на той світ не відправив, покалічив її, а тепер за кордоном іншу знайде. Жодного слівця до неї не написав».
І Косибині думки, здавалося, були слушними. Від того фатального дня минули вже два тижні, а листа не приходило, ніхто навіть не приїхав за дорученням Чинського довідатися про Марисине здоров’я.
Проте Марися не втрачала надії й усе чекала. Щоразу, коли вона чула, що до млина наближається не звичайний селянський віз, а бричка, серце дівчини калатало дужче.
– А що, коли це бричка з Людвикова.
Так було й того дня. Та це була не бричка з Людвикова, а позичена поліцейським відділком у гміні. У бричці сидів сержант Зьомек, ще один поліцейський і доктор Павлицький.
Знахар саме годував Марисю і, кинувши погляд у вікно, знову занурив ложку в тарілці, аж тут двері відчинилися.
– Добридень, – з порога привітався сержант. – Ми до вас у справі, пане Косибо. Як панна Марися почувається?
– Спасибі, пане сержанте. Мені вже краще, – весело озвалася дівчина.
– То й слава Богу.
– Дозвольте, панове, – похмуро мовив знахар, – пообідати хворій.
– Що ж, нехай, ми зачекаємо, – погодився Зьомек і сів на лаві.
Доктор Павлицький підійшов до ліжка й мовчки спостерігав за Марисею.
– Лихоманки немає? – запитав він нарешті.
– Була, але минула, – відповів Косиба.
– А ноги й руки слухаються? Ніде немає ознак паралічу?
– Що ви, пане докторе, – весело вигукнула Марися. – Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.
Лікар сухо засміявся.
– Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…
Знахар перебив його.
– Я готовий. Чого вам треба?
Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.
– Пане Косибо, – озвався сержант. – Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?
Знахар утупився в долівку.
– А коли й так, то що?
– Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?
– Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.
– Це неправда, – утрутився доктор Павлицький. – Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.
Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.
– Зовсім ні, – заперечив Антоній. – Жодної небезпеки не було.
Лікар аж почервонів від обурення.
– Як це?! А що ви тоді самі казали?
– Нічого я не казав.
– Це брехня!
Знахар мовчав.
– Годі про це, – утрутився сержант. – Так чи сяк, пане Косибо, ви за це відповідаєте. Хоча мушу вам пояснити, що відповідальність за це передбачена невелика, бо немає потерпілого. Не лише немає того, хто постраждав би від ваших дій, а взагалі є особа, якій це врятувало життя. Та важливіше інше: за допомогою яких знарядь ви зробили операцію?
– А хіба не однаково?
– Ні. Бо пан Павлицький звинувачує вас у привласненні його інструментів.
– Не в привласненні, а в крадіжці, – підкреслив лікар.
– У крадіжці, – повторив сержант. – Ви зізнаєтеся, пане Косибо?
Знахар потупився й мовчав.
– Пане коменданте, – вигукнув лікар. – Розпочинайте обшук. Валізка напевне десь тут, або ж її заховали в господарських прибудовах.
– Перепрошую, пане докторе, – заперечив поліцейський, – але прошу вас не командувати, що я маю робити. Це моя справа.
Він помовчав і знову звернувся до знахаря:
– То ви зізнаєтеся?
Повагавшись, Антоній ствердно кивнув.
– Так.
– Навіщо ви це зробили? Чи з метою наживи, чи тому, що без цих знарядь ви не могли врятувати жертву катастрофи?
– Це не запитання! – вигукнув лікар. – Це підказка! І зрештою, це натяжка, бо якби справа була в цьому, то цей… знахар, певне, повернув би вкрадену валізку.
– Валізка у вас? – запитав сержант.
– Так.
– І ви повернете її добровільно?
– Поверну.
– Де вона?
– Зараз принесу.
Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.
– Це вона? – запитав сержант у лікаря.
– Так, це моя валізка.
– Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.
Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.
– Ні, здається, не бракує нічого.
– «Здається» не враховується, – службовим тоном озвався Зьомек. – Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.
– Нічого не бракує, – виправився лікар.
– Складемо протокол.
Зьомек вийняв із портфеля папери й заходився писати. У хаті зробилося тихо.
Доктор Павлицький був достатньо вразливим, щоб відчувати зневагу, з якою ставилися до нього всі присутні й навіть мовчазний сержант. Зневага й осуд. Невже вони праві? Але він не має чим собі дорікнути. Він чинив, як підказувало йому сумління, чинив так, як наказував обов’язок лікаря й громадянина. Якщо виконуючи його, він одночасно ставив на місце конкурента, то й тут не почувався винуватим. Кожному вільно боротися за місце під сонцем, а він, крім того, бореться законними методами. Закон і громадська мораль на його боці. Навіть якби він і не був лікарем, якби цей знахар не позбавляв би його пацієнтів, Павлицький однаково мусив би вимагати знешкодження цієї людини.
