Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Настав день суду. Біля самого входу до будинку, де відбувався розгляд справи, Антоній побачив доктора Павлицького, і це сповнило його поганими передчуттями.
Справді, виступаючи як свідок, доктор Павлицький, хоча й розповідав щиру правду, проте його звинувачення, висунуті проти Антонія Косиби, були дуже серйозними. Він говорив про бруд, що панував у його хаті, про задуху, про те, що особисто застерігав підсудного від такої небезпечної діяльності й нарешті – про крадіжку валізки з хірургічними інструментами. Щоправда, він зізнався, що знахар вдало провів декілька складних операцій, але пояснив це випадковістю.
Другий свідок з боку обвинувача, член Палати Лікарів, представив судові статистичні дані стосовно знахарства на Східних Кресах. Документи свідчили, що величезний відсоток смертності серед сільського населення є наслідком знахарського лікування. Далі він навів численні приклади методів «лікування», які використовували знахарі, і це викликало в слухачів жах, огиду й обурення.
Свідки з боку захисту, тобто хворі, що їх вилікував Антоній Косиба, а було їх понад двадцятеро, дещо переважили шальку терезів на користь підсудного.
І, мабуть, справа закінчилася би геть інакше, якби не те, що прокурором на процесі був молодий доктор юриспруденції Згерський, котрий уперше виступав у суді. Прокурор Згерський підготував своє обвинувачення з усією старанністю й пристрасністю неофіта. Він закликав поглянути на цей випадок з точки зору суспільного й професійного престижу.
– Скільки ще, – ораторствував він, – ми дозволятимемо, аби в нашій країні жили потворні середньовічні забобони? Скільки ще дозволимо панувати темряві й бездумним злочинам знахарської практики? Сьогоднішній вирок повинен стати відповіддю на питання, чи ми цивілізована держава, і чи належимо ми до Європи не лише географічно, але й культурно, чи продовжуватимемо й далі терпіти варварство.
Він іще довго й красиво розводився про польську цивілізаційну місію на Сході, про трагічне неуцтво серед білоруського населення, про тисячі молодих лікарів, які готові допомагати потребуючим, проте нині приречені на безробіття, про євгеніку й покращення раси, про армію, котра потребує здорових рекрутів, зрештою, про повчальну мету судових вироків і про те, що цей вирок має стати пересторогою для решти гієн, які наживаються на неосвіченості мас.
На закінчення він торкнувся струни регіонального патріотизму, зазначаючи, що поблажливий вирок у схожих справах може спричинитися до того, що на решті польських земель зродиться підозра, наче рука закону на Східних Кре- сах виправдовує відсталість та її небезпечні наслідки.
Адвокат Маклай не володів і десятою частиною того дару красномовства, що його мав прокурор. Отож його промова, хоч і цілком професійна, не могла змінити враження, яке виникло в присутніх після слів прокурора. Він навіть не намагався заперечити його аргументи, а захисну промову побудував на особі обвинуваченого, людини позбавленої меркантильних міркувань, яка хоча й привласнила хірургічні інструменти, проте зробила це виключно з метою врятувати помираючу дівчину.
– Тут не було нікого, – сказав він на закінчення, – кому лікарська допомога Антонія Косиби зашкодила, не було названо імені жодного пацієнта, який би через нього помер. Зате ми побачили масу вдячних людей, яких він вилікував. Тому прошу виправдати мого підзахисного.
Якщо цієї миті в Антонія й ожила надія, то вона швидко згасла під шквалом прокурорових реплік.
– Мене дивує, – почав Згерський, – дивує й сповнює соромом позиція пана адвоката. Сповнює соромом, бо в його промові я почув звинувачення в тому, що розглядаючи провину підсудного, я зайнявся проблемою, проте забув про людину. Справді, ваша честь, це серйозний недолік з боку громадського обвинувача. Проте мене дивує, що це нагадування пролунало з вуст захисника. Так! Бо невже придивившись до моралі Антонія Косиби, можна із чистим сумлінням не визнати, що його провини заслуговують на ще суворіше покарання? Цьому, начебто, благодійникові одного дня набридла чесна фізична праця, і він запрагнув легкого хліба. Із наймита в млині він перетворився на шахрая. Безсумнівно, легше промовляти над темним селянином безглузді закляття чи поїти його відварами із трав, аніж тягати мішки з борошном. І підсудний вибрав це. А легенду про його некорисливість розвіюють свідки, котрі зізналися, що за поради вони хоча й не платили, зате приносили подарунки. Сам Косиба на запитання пана голови заявив, що живе в достатку. А це доволі промовистий факт в умовах сьогоднішньої кризи й злиднів серед селян. Нині на селі в достатку живуть лише ті, хто обдирає бідноту, хто шахрайськими методами видурює в них рештки їхніх убогих запасів.
Прокурор посміхнувся.
– Так, ваша честь, це один бік постаті підсудного, це його минуле. А яким же буде його майбутнє? Що він зробить, якщо вийде з цього залу вільним? Щодо цього сумнівів бути не може. Сам обвинувачуваний цілком їх розвіяв, відповідаючи на мої питання. Він зізнався, що до останнього моменту займався своєю практикою, і у випадку звільнення знову «лікуватиме» людей. Він не відчуває щонайменшого каяття. Не обіцяє виправитися. А що стосується крадіжки, то він хоч і зізнався в скоєному, проте відкрито каже, що вкрав би знову, якби виникли схожі обставини. Це злочинець, який не може, чи то пак, не хоче усвідомити свою провину, злочинець запеклий і впертий. Ось людина, якою я, на думку пана захисника, мав би зайнятися. Цей чоловік глухий до всіх докорів, він становить небезпеку для громадськості, і його слід негайно ізолювати від суспільства й знешкодити, застосувавши якнайсуворіше покарання у в’язниці.
Після чергового слова адвоката Маклая суд пішов на нараду.
Півгодини потому, уже пізнім вечором, було оголошено вирок. Три роки ув’язнення.
Прокурор Згерський у кулуарах приймав вітання від родичів та знайомих. Антонія Косибу заарештували в залі суду й відвели до в’язниці. Адвокат заявив про подачу апеляції.
Звістку про засудження й ув’язнення Антонія Косиби привезли до млина селяни, що поверталися із суду. У першу мить ніхто не міг у це повірити, а Марися навіть засміялася.
– Ну й люди! Ви щось переплутали! Це неможливо!
– Може, на три місяці? – допитувався Василь.
– Ні, на три роки, – заперечували селяни. – А все через те, що прокурор дуже на нього напосів.
І, як уміли, розповіли про перебіг справи.
– Згляньтеся! – вигукнув старий Прокіп. – Адже виходить, що той, котрий їх покалічив, замалим не вбив, отримав два роки, а той, що рятував – аж три. Як же так?
– Та отак виходить…
Марися розплакалася. Того дня вона саме встала з ліжка, хоча кашель її досі мучив.
– Що робити, пане Мельнику, що робити? – звернулася вона до Прокопа.
– А звідки ж я знаю?
– Треба їхати до Вільна, щоб якусь допомогу йому обдумати.
– Яку ж тут допомогу? В’язниці не зруйнуєш.
Василь розсудливо озвався:
– Я вам, панно Марисе, так скажу: жодної допомоги тут бути не може, та коли буде апеляція, то от тоді. Певне, цей адвокат поганий. Від адвокатів багато залежить… Іншого, виходить, треба. Довідаємося, котрий там у місті найкращий, та й до нього.
Василеві слова присутні зустріли схвально.
– А коли може бути апеляція?
– То нешвидко, – відказав один із селян. – Як мене судили за ті ялини з віцкунського лісу, то апеляція прийшла аж через чотири місяці.
– То й так шпарко! – зауважив інший. – Часом і рік треба чекати!
Усю ніч Марися проплакала, а назавтра спакувала вузлика. Поклала туди білизну Антонієву, кожушок, тютюну, ковбаси й солонини.
Саме за цим її застала Зони.
– Що це? – запитала вона. – Антонієві передачу готуєш?
– Так.
– А через кого перекажеш?
– Питатиму людей. Адже часто буває, що сюди приїздять ті, хто до Вільна збирається.
Зоня замислилася, а за мить витягнула вузлика, розв’язала його й дістала звідти дві монети по п’ять злотих.
– Ось тобі, пошлеш йому й ці гроші.
