Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗

– Яка ти добра, Зоню! – сказала Марися.

Але Зоня наїжачилася.

– Для кого добра, для кого й ні. Йому даю, не тобі!

Марися давно помітила, що Зоня не дуже до неї ласкава.

Але відповіла примирливо:

– То дякую тобі за нього.

Зоня знизала плечима.

– Ти йому такий самий сват чи брат, як і я. Чого за нього маєш дякувати. Він сам подякує, як повернеться. І за це, і за те, що я тут його майно припильную, стежитиму, щоб нічого не пропало.

– А нащо, Зоню, тобі цим займатися?

– А хто б мав це робити?

– Я.

– Ти? А це ще чого? Хіба думаєш ці три роки тут, у мого тестя, просидіти?

Марися почервоніла.

– Чому три роки? Адже по апеляції стриєчка Антонія звільнять…

– Або звільнять, або й ні. А він тобі ніякий не стрийко. Як ти гадаєш тут жити? За які гроші?

Та, побачивши в Марисиних очах сльози, додала:

– Ну, не плач. Ніхто тебе звідси не жене. Даху над головою всім стане… Та й харчу. Я так лише сказала. Через цікавість. Не плач, дурна. Хіба тобі хтось шкодує чого? Та?

Та попри ці запевняння, Марися усвідомила своє становище. Справді, коли тут не стало стриєчка Антонія, вона не мала права тут залишатися. їй про це натякнули делікатніше, ніж це заведено серед простих людей, що цілком зрозуміло.

Отож, почувши, що кличуть обідати, вона й з місця не зрушила. Тремтіла від самої думки, що вся родина Мельника роздивлятиметься її за столом, лічитиме ложки страви, дарованої страви, і кожен шматок, що його вона піднесе до вуст… Між собою стиха називатимуть її приблудою, дармоїдом, доти, доки не скажуть цього вголос.

– Я мушу звідси піти, мушу… От тільки, куди?

Від людей Марися знала, що в крамниці пані Шкопкової працює якась інша дівчина. Ніде в усій околиці Марися не могла розраховувати на роботу. Адже ніхто не знав, що вона була заручена з Лешеком, ніхто б і не повірив, навіть, якби дівчина наважилася розповісти про це вголос. Зате всі знали, особливо після катастрофи, що вона з ним зустрічалася, що вони їздили на прогулянки до лісу… З такою репутацією Марися не могла сподіватися на жодну посаду.

А піти… куди?..

Вона впала на ліжко й заплакала. Плакала над своєю жорстокою долею, над своїм єдиним величезним коханням, яке принесло їй хіба що біль, сором та нещастя…

– Лешеку, Лешеку, чому ти про мене забув! – повторювалася вона, заливаючись слізьми.

– Гей, панно Марисе, обід! – почувся за вікном голос Василя.

Вона й не ворухнулася, і за мить Василь зайшов до хати.

– Чого це ви, панно Марисе, плачете? – запитав хлопець.

– Не знаю, – відповіла вона, схлипуючи.

– Як це? Вас хтось скривдив? Ну, скажіть-бо!

– Ні, ні…

– То чого ж плакати? Не треба…

Він безпорадно тупцяв на місці, а тоді додав:

– Я не можу бачити, як ви плачете. Ну, годі вже… годі… А може, хтось щось сказав?

– Ні, ні…

Хлопець пригадав раптом, що зовсім недавно бачив, як Зоня виходила із прибудови. Його огорнув гнів.

– Ну, добре, – буркнув він і вийшов.

Уся родина вже сідала до столу. Василь зупинився на порозі кухні й спокійно запитав:

– А чого це Марисі немає?

– Я гукала, не знаю, чого вона не прийшла, – знизала плечима Ольга.

– Не знаєш?

– Не знаю.

– То, може, Зоня знає?

Зоня повернулася до нього спиною.

– А я звідки знаю?

Та Василь раптом гаркнув:

– А я знаю, ти, холеро сяка-така!

– Чого ти, Василю, що тобі таке? – щиро здивувався старий Прокіп.

– А те мені, що вона там плаче! А через кого ж їй плакати, як не через цю відьму? Що ти їй там наговорила?!

Зоня взяла руки в боки й войовничо задерла голову:

– Що хотіла, те й наговорила! Зрозумів?

– Цитьте! – розсердився Прокіп.

– А чого він на мене! Я їй нічого такого не сказала, а якби й сказала, то що? Вона тут з нашої ласки живе, то нехай і не гонориться так!

– Не із твоєї ласки! – гаркнув, уже зовсім гніваючись, Василь.

– То нехай собі йде під три чорти! – вигукнула Зоня.

– Вона? – засміявся Василь, намагаючись, аби його сміх здавався зловтішним. – Вона? Швидше вже ти підеш! Ще не відомо, чи вона тут не стане більшою господинею, аніж ти, шльондро! Не забувай, що батько вже старий, а потім моє панування почнеться. І це тебе я вижену під три чорти, тебе! А захочеш мій хліб їсти, то муситимеш їй черевики чистити!

Запала тиша. Усі, щоправда, і раніше здогадувалися, що Марися подобається Василеві. А тепер почули це просто від нього. Та й подобалася вона Василеві неабияк, коли спокійний зазвичай хлопець отак не на жарт розсердився, що пригрозив братовій, до якої завжди добре ставився, що вижене її.

Василь стояв блідий, зціпивши зуби, і люто позирав на присутніх.

– Тихо! – озвався Прокіп, хоча в хаті й так панувала цілковита тиша. – Тихо, кажу вам! Ти, Василю, викинь собі це з голови. Не будь дурним. Не для тебе вона, а ти не для неї. Сам обміркуєш, то й схаменешся. А ти, Зоне, йди до неї й поклич, нехай прийде. І дивись мені, – насварився пальцем, – дивись, щоб прийшла. І ще скажу тобі, Зоне, що недобре отак сироту вбогу кривдити! Бог покарає.

– Та ж я не кривдила, Бог свідок, – Зоня вдарила себе в груди.

– Ну, то йди. І знай, що Антоній її любить, як рідну. Що ж це? Його нещастя спіткало, а я тим часом хліба й прихистку шкодуватиму для цієї дівчини? Бійся Бога, Зоне. Іди… йди.

– А чого б не піти? Піду.

Зоня побігла до прибудови. Вона вже пересердилася, а може й думка, що ця панночка не буде для неї суперницею, бо маючи вибір – старий Антоній і Василь, молодий та багатий, Марися швидше обере Василя, спричинилася, що вона заходилася ревно прохати в дівчини пробачення, пригорнула її й поцілувала.

– Ну чого, чого, не плач, я ж для тебе геть усе, чого б ти мала через мене сльози проливати. Хочеш цю зелену хустку квітчасту? Як хоч, то віддам тобі… Ну, не плач, не плач…

І гладила її по спині, по мокрому обличчю, руках, аж доки Марися не заспокоїлася. Коли обидві повернулися на кухню, уже мови не було про нещодавню розмову.

Та попри це, попри всю доброзичливість, якою родина мельника оточила Марисю, її вразливість не давала їй спокою. Відчуття, що вона стала для цих людей тягарем, що користується їхньою добротою, не маючи можливості нічим віддячити, озивалося в ній повсякчас з новою силою. Вона не раз пропонувала свою допомогу по господарству, але жінок було тут досить, і жодна не хотіла, аби ЇЇ виручали.

Отож Марися страждала від думки, що ж їй робити й дедалі виразніше усвідомлювала свою безпорадність. Про виїзд без гроша за душею не було й мови. Залишалася одна лише надія, що пані Шкопкова знову прийме її до себе.

Незадовго до різдвяних свят Марися нарешті вибралася до містечка. Вийшла вона досить пізно, щоб не показуватися в Радолишках завидна. Не хотіла потрапляти людям на очі.

Отож уже смерком вона зупинилася перед будиночком пані Шкопкової.

Якраз надійшла хазяйка.

– О, Марися! – мовила вона з удаваною щирістю. – Як ся маєш, дитино?

Марися поцілувала її в руку.

– Спасибі, пані, тепер уже добре, але я замалим не померла.

– Так, так… Треба лампу засвітити…

– Я зараз… – Марися метнулася, але Шкопкова сама взяла сірники.

– Ні, не трудися. У своєму домі то я вже сама, – сказала вона підкреслено. – А про те, що ти ледь не вмерла, знаю. Що ж, сама ти собі винна. Я свій обов’язок виконала. Застерігала я тебе, що нічого доброго із цього не вийде. А ти не слухалася старої Шкопкової. Так… так… Ти, певне, по речі прийшла?

– По речі, – відповіла Марися й відвернулася, щоб приховати сльози.

– Можеш забрати. Не підвередишся. Я вже давно спакувала й збиралася до млина відіслати, тільки нагоди не було.

Запала мовчанка.

– Як же воно тобі там? – запитала Шкопкова, шукаючи чогось у комоді.

– Так собі.

– Ну, то певне, ти й не шкодуєш, що там у них опинилася.

– Я б воліла, щоб було, як раніше, – несміливо озвалася Марися.