Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

І приватні спонсори важко, але знаходились, що й давало хитку можливість виживати… А що якби не вони – не такі, приміром, як Дарин Макс?! І лікар згадав, що Максу так і не була надіслана офіційна подяка за допомогу, завдяки якій «Притулок» отримав змогу існувати безбідно ледь не всю зиму. Дмитро Михайлович, відклавши папери, присунув до себе стареньку друкарську машинку і, струшуючи з неі? пилюку, заходився друкувати вдячного листа: негоже, аби прояв доброчинності залишився без уваги… Нехай навіть той лист буде непотрібним Максу. Та й, напевно, це була остання благодійна акція, спрямована на виживання «Притулку»… Наступна вже не знадобиться…

Макс і Броніслав Всеволодович сиділи у кабінеті міського голови. Цього разу Макс поводився набагато впевненіше, неначе врешті-решт усвідомив відповідальність, що несуть за собою майбутні вибори. Перед мером на столі лежала папка з паперами, серед яких була офіційна подяка головного лікаря профілактично-лікувального закладу за благодійну діяльність, а також розроблений напередодні архітектурний план новоі? клініки, будівництво якоі? планувалося розпочати навесні.

– Це інша справа… Оце вже я розумію, – начепивши на ніс окуляри, Микола Антонович уважно вивчав креслення, щоразу звіряючись зі зносками на останньому аркуші, що пояснювали призначення того чи іншого корпусу.

– Гарну справу ви затіяли і корисну… – він був явно вдоволений. – Ви усвідомлюєте, як ця справа підніме ваш рейтинг серед виборців? Головне – довести і?і? до кінця, адже здебільшого буває так, що претенденти на владу обіцяють гори-доли, аби завоювати симпатію та здобути голоси виборців, а щойно добираються до годівниці, тут же забувають про всі нещодавні обіцянки.

– Про це не може бути й мови, – запевнив Броніслав Всеволодович. – Окрім благодійних міркувань ми маємо особисту зацікавленість довести справу до кінця… Скажу більше… Незабаром ми матимемо змогу підготувати гарний дарунок представникам верхівки у столиці. Про це ще зарано говорити, але ми відшукали райський куточок, якого і в Швейцаріі? немає… Гектари незайманоі? землі, на які ще не зазіхнула цивілізація, пропадають без дбайливого господаря в якихось двох сотнях кілометрів від обласного центру, знаходячись у сумнівній власності темних неосвічених селян і частково сільради… Переоформити право власності за певну винагороду – справа неклопітка… Єдине, про що доведеться подбати – це налагодження пристойного шляхового сполучення. Все інше ми беремо на себе.

– Бачу, ви робите неабиякі успіхи… Незабаром я сам матиму безпосереднє відношення до посадовоі? верхівки. Наказ про призначення в столицю вже очікує резолюціі?, – Микола Антонович недвозначно тицьнув пальцем угору до стелі, даючи зрозуміти, що десь там, у небесній канцеляріі? вирішується його майбутня доля. – Кожен сам собі обирає місце під сонцем… До речі, мені й там не завадило б мати поруч кілька надійних людей… А хто може бути надійнішим за земляків… Доброго і досвідченого економіста я би взяв невідкладно… Броніславе, може маєте на думці пристойну кандидатуру? – Микола Антонович склав докупи детально вивчені аркуші новоспеченого проекту і повернув Максові. – Але це має бути не просто юридично і економічно підкута людина… Це має бути акула, що в разі потреби перегризе горлянку, відстоюючи наші інтереси… Сподіваюсь, ви мене порозуміли…

– Так одразу нікого не можу запропонувати… Треба подумати, – Броніслав Всеволодович замислився, перебираючи у пам’яті можливих кандидатів.

І тут несподівано втрутився Макс:

– У мене є кандидатура, що стовідсотково вам підійде…

Броніслав Всеволодович здивовано підвів на компаньйона очі. А Макс, почувши про акулу, що здатна перегризти кожному горлянку, відразу подумав про Славку, котроі? так чи інакше мав спекатися до повернення Дари. А чому б ні? Досвідченішого за неі? економіста годі знайти, а про авантюристські здібності можна й змовчати…

– Якщо вам не заважатиме, що акула економіки та менеджменту виявиться модельноі? зовнішності, з приємним жіночим голосом і віком близько тридцяти…

– Ого!!! – Микола Антонович аж підвівся з власного розкішного крісла, схожого на трон. – Де ж таких розводять? – а сам, уявляючи насолоду від співпраці з описаним економістом, аж причмокував язиком.

– Як де?.. У офісі. Від закінчення інституту й дотепер ця «акула» вдосконалюється роками у мене на очах. І повірте, робить це настільки стрімко і впевнено, що за нею плаче велике майбутнє… Наразі пише дисертацію на якусь сучасну тему, пов’язану з маркетингом та менеджментом, і одночасно очолює весь менеджерський кістяк фірми. Нехай це буде моі?м особистим подарунком для вас, – Макс бачив, що пропозиція зацікавила мера так, що ледь слина з рота не цяпала, і був неабияк задоволений власною винахідливістю.

– Давайте сюди свого менеджера над менеджерами і негайно, – Микола Антонович завівся не на жарт.

– Буде зроблено, – відрапортував вже на порозі Макс.

– Ну ти даєш, – не вгавав Броніслав Всеволодович, покидаючи будівлю меріі?. – Отак запросто віддати свого найкращого працівника…

– Нехай росте, – Макс вдоволено потирав руки, – що і?й тут, на периферіі?, робити?.. Ні стрімкого кар’єрного зросту, ні глобальних перспектив… А столиця – це саме те, що і?й потрібно. Отам вже вона себе покаже, – Макс тиснув компаньйонові руку, провівши його до автівки і, не встигнувши як слід відійти, набирав Славчин номер мобільного, аби сповістити і?й про нові захоплюючі перспективи…

Пішта-бачі напрочуд оптимістично сприйняв тимчасові перешкоди пересування. На третій день він вже доволі впевнено шкандибав територією «Притулку», опираючись на милиці, чи як він охрестив і?х, дві додаткові лаби [72], без сторонньоі? допомоги і навіть примудрявся виконувати нескладну роботу. Перебравшись з амбулаторноі? назад у сторожку, він самостійно розпалював грубку, кормив Рижку та Лижку і вичищав стареньку заіржавілу рушницю, яку ще жодного разу не використав, захищаючи «Притулок». При цьому кепкував сам із себе:

– Но, типирь я – оправдовий гангстер, правда, старий і безногий, зате озброєний до зубів…

Однак і сам не був впевнений, чи ота рушниця вистрілить бодай раз, якби ненароком справа дійшла до справжнього захисту притульчанського спокою.

Про неприємну розмову з Анцьою я не розповіла нікому. Були хвилини, коли хотілося поділитися з кимось власними хвилюваннями, розповісти Любаші чи Пішті-бачію, що трапилось між мною та кухаркою… Проте, згадуючи про стан речей, що існував наразі у «Притулку», я розуміла беззмістовність будь-якого розслідування. Аби звіритись Дмитру Михайловичу, не могло бути й мови, адже він і без того ходив похмурий і стурбований, маючи на те вагомі причини. І ледь чутне гадяче шипіння, почуте з відьмацьких уст, осіло в мені німим тягарем, не даючи спокою.

Шквал подій, якими супроводжувались всі останні притульчанські дні, витіснив на задній план Хелену, котра також примудрилася внести тривогу у звичний плин подій.

Остання зустріч і?і? з донькою сприймалась кожним по-різному: Любаша тішилась, як, власне, раділа кожному позитивному прояву поведінки пацієнтів, що, на і?і? сільський розум, свідчило про крок до видужання. Янко так само оптимістично сприймав несподівану зміну Хелениного настрою – відтепер йому здавались безпечнішими наступні відвідини мами з донькою. Дядько Степан утримувався від коментарів, оскільки не міг зрозуміти причину несподіваноі? зміни. А Дмитро Михайлович сприймав все, що трапилось, з мовчазною насторогою: він не звик передчасно робити висновки… Мені ж нестерпно хотілося йти Хелені назустріч, аби в ній закріпився отой незвичний для неі? стан спокою і нехай ілюзорноі? та хиткоі?, проте видимоі? рівноваги… І я наважилась і?і? відвідати.

Одарка, заступивши на чергування, здивовано підвела на мене очі, почувши дивне прохання: