Притулок - Андрусів Вікторія (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Як до Хелени?! Ви ж ризикуєте!!!
Вона знала від Любаші про незвичне розгортання подій у день різдвяних відвідин. Проте аби впустити до Хелени отак запросто, без супроводу – це було занадто.
– Все буде добре, я знаю, що роблю, – заспокоювала я Одарку, що аж спітніла від напруження і хвилювання, не в змозі обрати правильне рішення.
– А Дмитро Михайлович про це знає? Ми ж не маємо права без спеціального дозволу…
– Все буде добре, – повторила я. – Янко стоятиме на сторожі за дверима… Я його покличу, як виникне потреба… Довіртесь мені як кваліфікованому спеціалісту.
Останні слова трохи заспокоі?ли нянечку, і після тривких вагань вона все ж таки супроводила мене до затягнутих дерматином дверей, вхід куди без супроводу був заборонений.
Янко, покликаний з цього приводу, спочатку скрутно похитав головою (мовляв, знову ви за своє), проте, звикнувши до моі?х ризикованих вчинків, виструнчився у вичікувальній позиціі? під дверима, готовий у будь-яку мить до захисту.
Одарка, перехрестивши мене, голосно зітхнула («… не буде мені спокою на цім світі… Це на вашій, Дарино, відповідальності…»), коротко благословила: «З Богом»…
Хелена, схрестивши ноги на ліжку біля стіни, спостерігала крізь вікно за всім, що відбувається на подвір’і?. У і?і? погляді та статурі панував спокій, який, здавалось, нічого не може зруйнувати. Втішившись і трохи набравшись хоробрості, я причинила за собою двері, остаточно відмежувавшись таким чином від будь-якого зовнішнього можливого втручання. Хелена не ворухнулась, хоч і почула, що хтось увійшов – я помітила це по тому, як легенько здригнулася потилиця, проте не повернулася у мій бік – і?й було байдуже до світу та людей… Мені чомусь спало на думку, що вона могла б розважитись якоюсь примітивною, монотонною працею, котра би закріплювала у ній виваженість та спокій – вишиванням, приміром, чи в’язанням. Тоді і?і? будні втратили б цілковиту одноманітність і набули певного змісту. Проте ідея ця безперечно була абсурдною – ніхто не наважиться довірити душевнохворій голку чи в’язальні спиці…
Михайлина виважено сопіла, дрімаючи поруч, не займаючи, втім, як і все інше, Хелени– ноі? уваги. Часом з і?і? старечих легенів виривався смішний із присвистом звук, що через клекіт переходив у складну полігамну руладу, нагадуючикакофонію органних міхів, яких не торкалася рука майстра. Я навшпиньках пробралася повз неі? і присіла на порожнє ліжко, що ще недавно належало Маргіті. Старі пружини зарипіли, проте Хелена погляду від вікна не відвела.
Отак ми і мовчали: вона – видивляючись щось крізь затягнуте памороззю вікно, а я – метикуючи, з чого розпочати розмову. Мовчанка затягувалась і нагадувала загадкову гру з невідомими правилами, де незрозуміло за яких умов здобувається перемога.
Хелена озвалася першою, і я здригнулася від несподіванки:
– Незабаром весна…
Мене наче вдарило струмом: спостерігаючи крізь вікно зимовий краєвид – туго сповиту білосніжним покривалом Соковицю, що вже й забулося, як колись вона була зеленою та буйною – Хелена думала про весну!!! І далі знов заціпеніла, наче ота думка випадково залетіла пташкою, що, відбившись від зграі?, не знайшла дорогу у вирій, а тільки назад, додому…
– Я чула, до тебе приі?жджали мама з донькою на Різдво…
Мовчанка… Притихла навіть Михайлина, перевернувшись на інший бік, ніби і?й стало незручно за безглуздість гучноі? рулади…
– Твоя донька дуже схожа на тебе, Хелено… Вона наче твоя копія, дзеркальне відображення, твоє друге Я…
Я усвідомлювала небезпеку, торкаючись цієі? теми, і з острахом очікувала реакціі?. Проте Хелена й далі мовчала.
– Вони тебе дуже люблять, Хелено, і ти вчинила правильно, не заподіявши і?м зла… Це найрідніші тобі люди на землі, і ти це розумієш… Я пишаюся тобою…
– Годі!!! – вона стрімко відвернулася від шибки, і тільки зараз я помітила, що очі і?і? сповнені сліз. – Годі вже, чуєте?!! – схопивши до рук подушку, припала до неі? обличчям, наче та подушка могла відгородити від світу, ввібрати всю тугу і біль, яку той приніс за собою. І отак, не відриваючись, зіщулившись у захисний кокон, завмерла, лишень нервовими здриганням плечей видаючи свій стан… Я зрозуміла, що розмову на цьому припинено…
І вже виходячи з палати, мені спала на думку ризикована й несподівана пропозиція:
– Увечері, як завжди, збиратимемось громадою, аби вчитися стримувати відчуття самотності… Я зайду за тобою… Якщо ти не проти…
– Як ви могли відважитись на таке, Даро?!! – Дмитро Михайлович був вражений, отримавши звістку про самовільні відвідини Хелени та дізнавшись про моє відчайдушне рішення привести і?і? до мешканців «реабілітаційного». – Я й без цього надав вам необмежені вповноваження, проте кожна необмеженість має мати певну межу!!! – він, гніваючись, завзято крутив ґудзик на лікарняному халаті і, врешті-решт, остаточно відкрутивши, кинув його у попільничку. – Мало того, що ви маєте необережність наражати на небезпеку себе, ви ще й наважились ризикувати іншими!!! І на підставі чого ви зробили висновок, що пацієнти «реабілітаційного» зважаться знаходитись у небезпечному товаристві? Чи, може, ви забули про всі недавні інциденти, якими супроводжувалось Хеленине перебування у «Притулку» і які були головним об’єктом спостереження чи не всіх притульчан?!!! Що б ви мені не казали, Даро, та я категорично проти!
– Ми зобов’язані дати і?й шанс, – наполягала я на своєму, – саме зараз, коли у ній прокинулась іскорка до життя! Невже ви не розумієте, що не простягнувши руку допомоги в слушну мить, ми втратимо і?і? назавжди, бо ж другоі? хвилини прозріння може й не настати!!!
– А ви пригадайте Василя. його стан так само здавався вам безнадійним, і дійшло до того, що всі змирилися з його німотою. А я була впевнена, що він заговорить! Та ще й як заговорив!!! І все завдяки чому? Завдяки тому, що ми зуміли створити йому середовище, сприятливе для спілкування! То чому ж ви остерігаєтесь подальших експериментів?!
– Ні! Ні! І ще раз ні!!! – лікар був незламним.
Дмитро Михайлович припинив міряти нервовими кроками замкнутий кабінетний простір і розгублено присів на стілець. Останній аргумент був переконливим, проте про повну капітуляцію говорити було зарано.
– Гаразд, у даному випадку я з вами згодний. Проте Василь попри психічний розлад не ніс жодноі? небезпеки оточуючим, на відміну від Хелени, котра в більшості випадків залишається непередбачуваною. І стан і?і? тимчасового спокою не є прямим свідченням і?і? шляху до одужання… До біса, Даро, ви ж чудово знаєте, що з і?і? діагнозом це неймовірно!!!
– А як науковий експеримент? – я буравила лікаря допитливим поглядом, вдаючись до найдієвіших методів переконання, адже єдине, що могло вплинути на його непохитність, – це жага до глибинного вивчення пацієнтів, що, власне, споріднило нас з першого дня мого перебування у «Притулку». Я відчувала, що він поволі здає позиціі?, і настав час остаточно знищити останній сумнів. – До всього, Янко буде невідступно поруч. І при найменшому натяку на інцидент експеримент буде припинено. ймовірність ризику дорівнює нулю.
Дмитро Михайлович здався. І я вже розуміла, що перемога у цій війні на моєму боці. Неймовірними зусиллями білий прапор перемир’я було встановлено, та, не бажаючи остаточно змиритись із капітуляцією, лікар застеріг:
– Я не можу з вами більше сперечатися… Робіть як вважаєте за потрібне. Та враховуйте, що безпека «реабілітаційних» на вашій совісті. Я добровільно позбавляю себе найменшоі? відповідальності за все затіяне…
Увечері пацієнти «реабілітаційного», зібравшись у і?дальні, були звично налаштовані на годинку відвертості. Очікували мене. Лікар, таки дотримуючись обіцянки про невтручання, зайняв незмінну позицію у кутку і мовчки спостерігав подальше розгортання подій.
Я тим часом відлучилась у «янгольський», не маючи навіть мізерного сподівання на те, що Хелена відгукнеться на незвичну пропозицію: і?і? неприязнь до світу і відраза до спілкування були настільки відвертими, що моі? надіі? й справді виглядали доволі безглуздими.
