Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
У Людвиковській оранжереї, мабуть, уже розквітнув бузок. Так, бузок і запашний геліотроп… Він накаже все позрізати. І може… Там, напевне, лежить глибокий і білий сніг. А на снігу немає жодного сліду. Забутий, маленький горбочок…
Він ітиме цим ніким не порушеним білим шляхом… Буде першим і останнім… Там його мета. А звідти не веде жодна дорога. Покладе квіти, усю могилку вкриє квітами… Може, крізь сніг, крізь товщу землі й дерев’яне віко до неї долине аромат бузку й геліотропу? Вона почує його голос, що повторюватиме найдорожче ім’я, найніжніші обітниці, розпачливі обіцянки? Почує, як слабне, завмирає биття його серця серед конаючих квітів, приготується зустріти його, закине, як колись руки йому на шию й дозволить досхочу дивитися в ці променисті очі? Назавжди, навіки…
І коли Лешек думав про це, його огортала блаженна віра. Який же спокій відчув він, відколи із цим змирився. Щоразу, залишившись сам, він поринав у байдужих, величезних й неосяжних, мов космічна пустка, просторах смерті. Він належав їй до кінця.
Наскільки жахливішим, боліснішим був початок. Щойно Лешек зміг вимовити кілька звуків, відразу запитав у них:
– Що з нею?
Мати здригнулася й коротко відповіла:
– Вона померла, але не думай про це.
А доктор Павлицький додав:
– Розтрощена основа черепа. Із цим не живуть довше, ніж кількадесят хвилин.
І тоді він знепритомнів знову. Щоразу, коли отямлював- ся, усвідомлення Марисиної смерті здавалася йому запереченням його власного життя. Лежачи із заплющеними очима, він чув, як поруч стиха перемовлялися. Доктор дорікав Чинській:
– Не слід було казати йому, що ця дівчина померла. Це необачно й може згубно вплинути на його нерви.
І відповідь матері:
– Я не вмію казати неправду, докторе. Щодо мене, то я завжди воліла нехай і гірку правду, ніж обман. Зрештою, мій син не відповідає за цей нещасний випадок.
– Я думав, – завагався лікар, – про інше. Він міг мати якісь почуття до цієї Марисі.
– Це неможливо, – перебила його Чинська з таким притиском, немовби саме припущення було для неї образливим.
Фізичний стан Лешека покращувався з кожним днем. У віленській лікарні йому зробили цілу купу рентгенівських знімків, рани й переломи гоїлися добре. Зате психічний стан хворого викликав дедалі більше занепокоєння. Отож, щойно небезпека для життя минула, молодого Чинського перевезли спершу до хірургічної клініки у Відні, а тоді для реабілітації до Аркашона, де веселе міжнародне оточення мало рятівним чином вплинути на Лешека. На жаль, він виразно уникав людей. Не брав участі в розвагах і прогулянках, і хоча машинально виконував усі приписи лікарів, його настрій ніяк не змінювався.
Принаймні зовні це було непомітно. Насправді в ньому зріло невидиме для оточення рішення…
І визріло, і принесло заспокоєння…
Звичайно, він любив батьків і усвідомлював, якого болю їм завдасть. Він був готовий піти на великі жертви, але думка про приречення себе протягом решти життя на каторгу страждань, яких ніщо не могло применшити, здавалася йому чимсь жахливим і непосильним.
Крім того, він прагнув смерті, саме такої смерті, прагнув як очищення, як покути. Адже він вдерся в життя, у спокійне й радісне життя цієї найпрекраснішої істоти, непроханий, некликаний, майже силоміць. Якби не він, Марися й донині жила б своїм, можливо, простеньким і вбогим, але таким погідним життям. А він порушив її спокій, через нього, зрештою, вона загинула, та ще й після смерті переслідувала її лиха слава. Через нього. А йому не ставало мужності подолати відразу всі перешкоди. Він виявився легкодухим. Затаюванням своїх намірів вирішив забезпечити собі зручне життя. Ціною поголосу про неї!
Це вимагало покарання! І він мусив собі його призначити, бо тільки таким чином можна повернути добре Марисине ім’я, тільки це здатне очистити пам’ять про кохану істоту…
Потяг зупинився на маленькій знайомій станції. На пероні стояла пані Чинська, Тита Зеновичівна, її сестра Анелька, кузен Кароль, його дружина Зулька та ще кілька родичів, які зазвичай приїздили до Людвикова на різдвяні свята.
Удавана посмішка, якою Лешек вітав усіх, нікого не ввела в оману: у найкращому випадку це була звичайна чемність. Усі навмисне гуртом поїхали зустріти його, хотіли відразу розважити, втягнути у свої щоденні безтурботні справи. Лише Анелька мовчки й немовби співчутливо спостерігала за ним.
– Як він змарнів і посмутнішав, – мовила вона стиха до пані Чинської.
– Постарайся його розвеселити і вдавай, наче не помічаєш у ньому жодних змін, – пані Елеонора потиснула їй руку. – Він завжди тебе дуже любив.
Четверо саней під’їхали до людвиковського палацу, неначе веселий, галасливий весільний поїзд. Протягом усього дня Лешека й на мить не залишали самого. У вітальні лунало радіо навпереміну із грамофоном.
Нарешті після вечері Лешек пішов до себе. У кімнаті за час його відсутності нічого не змінилося. Він занепокоєно зазирнув до шухляди. Марисин щоденник лежав на місці.
Цілу ніч Лешек читав, по кільканадцять разів гортав одні й ті самі сторінки, чий зміст, ба, навіть кожне слово він так добре пам’ятав. Заснув лише на світанку й прокинувся пізно. Слуга приніс сніданок і повідомив:
– Пан зараз на фабриці й просив запитати, чи ви, паничу, не бажаєте туди навідатися?
– Ні, – заперечно хитнув головою Лешек. – Але покличте мені садівника.
– Так, паничу.
– Зараз в оранжереї багато квітів?
– Як завпеди на свята. Особливо троянди цього року напрочуд гарні.
Після сніданку прийшов садівник, і вони разом пішли до оранжереї. Лешек вказував трохи здивованому чоловікові щоразу нові квіти, а на закінчення сказав:
– Усі їх зріжте, будь ласка.
– Зрізати?
– Так. І загорніть.
– А куди ж вони поїдуть, пане?
– Я сам їх відвезу.
– То ви від’їжджаєте, пане інженере?
Лешек нічого не відповів і пішов до виходу.
– Стривайте, – зупинив його садівник. – Але ви наказали зрізати майже всі квіти. Це, звісно, мене не стосується. Але я не певен, чи пані…
– Добре. Скажіть пані й запитайте, чи вона не проти.
– Пані поїхали автомобілем на станцію й повернуться лише до обіду.
– Тоді запитайте в неї по обіді, Яне. Я теж поїду лише по обіді.
Лешек не сумнівався, що мати погодиться навіть на щонайбільше спустошення в оранжереї. Звичайно, вона відразу здогадається, нащо йому ці квіти.
Повернувся до себе й узявся писати листи. Найдовший був до батьків. Короткі й сердечні – до кількох друзів, офіційний – до поліції й нарешті – до пані Шкопкової. Цей останній був для нього особливо важливим. Адже він мусив цілком виправдати Марисю в очах мешканців містечка.
Лешек саме дописав, коли у двері постукала економка, пані Михалевська. Учора вона не встигла привітатися з Лешеком. Старенька так запрацювалася перед святами! А тепер довідалася, що відразу по обіді Лешек виїздить, тому покинула пироги, віддаючи все на ласку й неласку кухаря, аби тільки побачитися з паничем і висловити свою радість, що знову, слава Богу, бачить його здорового. Почала розповідати, як усі в околиці розпитували про нього, хто що казав, хто що зробив…
Лешек слухав її базікання і йому спало на думку, що ця жінка, жива хроніка цілого повіту мусить знати про те, про що йому не хотілося запитувати в містечку.
– Люба Михалесю! – мовив він. – Маю до вас прохання.
– Прохання?
– Так. Ви не знаєте… – голос йому затремтів, – можете сказати… де… поховали…
– Кого?
– Де поховали цю дівчину, що загинула в тій катастрофі?
Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.
– У якій катастрофі?
– Ну, разом зі мною! – нетерпляче відповів Лешек.
– Христе-Боже! – вигукнула Михалеся. – Та що ви таке кажете, пане Лешеку! Як же її могли поховати?! Ота Марися?! Що в Шкопкової працювала в крамниці? Таж вона жива!
Кров відринула Лешекові від обличчя. Він схопився зі стільця й замалим не впав.
– Що?! Що?! – запитав він пронизливим шепотом, аж злякана Михалеся сахнулася до дверей.
