Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Дивився на штору. Справді чи видалось, шо Ве­ликошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, що то Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзвяк­нув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. У кімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліво­руч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим па­че — на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислу­хаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю заби­вав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вік­ні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світи­лась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготу­вався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (мо­же, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли, в кімнаті трохи прояс­ніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укри­тий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в тем­ряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ков­дрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і вит­римка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла не­ма!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Сві­тло!

— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з нього під стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

—   Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло!

Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

—        Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокир­ку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кіс­точки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безжив­ний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку... і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

—        Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це вви­жалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тіль­ки горбатилась ковдра.

—        Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сер­гій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить приду­рюватись.

—        Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба- Шмигло, не встаючи.

—   Ну! — вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною голо­вою. З розсіченої щелепи текла кров.

—        Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив...

—       Забери його звідси! Забери!.. — заволав не­самовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки,

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві гли­боку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..

—        Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слід­чого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла.

Він убив.

І запобіжник здійнято.

Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок.

Він убив.

Ось так, легенько натиснути...

—        Убий мене, — одним видихом проказав Шми­гло, вп'явшись у мене  знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко...

— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спот­ворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля...

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охо­пила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповни­лася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чі­пав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, ве­личаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

—   Та це ж Придиба!

—   Ви його знаєте?

—   Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

—   Коли?

—   Давно, десь у сорок шостому чи сьомому році.

Коли покінчили з формальностями, передбачени­ми слідством і законом, ми поїхали у відділ. У ма­шині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні годи­ни, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов, до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лам­почка в камері попереднього ув'язнення. Там си­дів При... Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душев­ні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь ви­пливало гостре й болюче: а шо буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько — вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним да­хом. Вона — і вбивця мого батька. Яке дике, ней­мовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і вона побігла далі у глибину. Серце наче роз­половинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного кри­ку. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

—   Шмигло не хоче зізнаватись, — сказав.

—   А хто такий Шмигло?

—   Про це — потім. Поїхали на обшук.

—   Куди?

—       До нього додому, — і багатозначно додав: — Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі.

Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

—   Як тобі?

—   Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що від­чуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люс­терку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклей­ка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вули­ці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зе­лених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупи­лась у Шмигла колючими очима і засміялась, ти­каючи в нього скарлюченим пальцем.

—        Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? — белькотала. — А вони вас не покусали?

—        Ні, бабцю, не вкусили, — відказав Велико­шич. — Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

—        Оля на роботі, я дзвонив, — тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.