Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

—   Сідайте, Шмигло, — кивнув слідчий на сті­лець. — То не скажете, де сховані коштовності?

—   У мене нічого нема, крім Олиних прикрас,— буркнув.

—   Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук і в Олиній кімнаті, в тій кімнаті... Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Ан­тонович не примусить. Я вже сприймав усе, що тра­пилось, без відчуття спустошення і порожнечі, ли­ше в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку від­шукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з тор­жества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість — тоскне, незрозу­міле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, в сараї, в погребах — теж нічого. Я бачив занепо­коєння Великошича. Шмигло кривив губи в злов­тішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були сховані далеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері. Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби в сльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче за­гострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.

— Стійте! — і метнувся до хати.

З ринви, ліворуч від ґанку, вода не витікала, хоч у діжці вона була, але застояна, з душком. Я встро­мив руку в трубу — сухо. Тоді смикнув за трубу, і коліно роз'єдналось. У ньому лежала поруділа шкіряна торбина. Почув, як позаду несамовито верескнув Шмигло. Він упав на спориш і качався, харчав, дер землю нігтями. Поняті, дві сусідки, злякано притислись до воріт. Старшина Драчук ухопив його за комір і легко, мов кошеня, поста­вив на ноги.

До мене підбіг Великошич, обняв і дзвінко поці­лував.

У торбині виявились коштовності, серед них зо­лотий годинник із дарчим написом комбрига Федоренка. І мені відразу пригадався лист Куртія. Слідчий завів годинник. Приклав до вуха.

— Іде, Арсене, йде, — мовив зраділо і подав мені.

Батьків годинник!..

Розділ двадцять дев'ятий

Ми вертались іншими вулицями. Великошич за­доволено покахикував, перекидався незначними словами щодо погоди із старшиною. У люстерку я бачив тільки чорний кашкет Шмигла, що відчу­жено сидів, звісивши голову на груди. Незапе­речні докази, знайдені нами, його остаточно доко­нали.

Газик зупинився на початку мого провулку.

— Йди додому, Арсене, відпочинь, — сказав слід­чий і дав мені маленьку коробочку. — Там дві таблетки ноксерону. Випий. Тобі треба обов'язко­во заснути.

—   Але ж...—я багатозначно зиркнув на Шмигла.

—   Я тебе викличу, — Великошич поплескав ме­не по плечу, стомлено посміхнувшись. — Ми ще про все поговоримо.

Газик рушив. Я деякий час дивився йому вслід. У задньому віконці біліла смужка шиї Шмигла. Лише тепер, отримавши наказ відпочити, я від­чув утому: намоклі чоботи й плащ здавалися ней­мовірно важкими, а кілька сот метрів до хвіртки — кілометрами.

Новий зелений паркан, металева хвіртка, фарбо­вана веранда, жерстяний дах — ніби чуже подвір'я. Я штурхнув хвіртку носком і, не притримуючи, попрошкував до веранди. Хвіртка гучно трахнула, ні­би пролунав постріл. Біля сходинок витер ноги в шкрабачку. На порозі вже стояла мати. Обминаю­чи її поглядом, з опущеною головою зайшов до хати. В коридорі скинув плащ і чоботи.

—   Давати обідати? — стурбовано запитала маги.

—   Потім.

На кухні ковтнув дві таблетки й запив водою. У своїй кімнаті роздягнувся і ліг на диван.

—   Ти не хворий, Арсене? — в голосі матері зву­чала погано прихована тривога.

—   Ні.

Вона причинила двері й тихо почапала. Це ос­таннє, що я почув...

Прокинувся від нестерпного відчуття голоду. На­дворі пасмурно, але не дощило. Годинник мій не йшов. У пам'яті зринули приголомшливі події, і я скочив на ноги. Першим бажанням було потелефо­нувати Великошичу, навіть простяг руку до труб­ки, але згадав, що він обіцяв сам подзвонити. На кухні ходики показували десять хвилин на дев'яту. Отож, Оля давно вдома і, якщо сусіди нічого їй не сказали, звично чекала батька з роботи.

Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а звер­ху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. То­ді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зу­стрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи захо­дила до нас? Ні, після розмови з Великошичем во­на не подзвонить і не зайде. Я опустився на сті­лець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі...»

Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обі­ймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не со­ромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив ба­тько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людсько­го. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені по­легшало. А в душі зосталося журливе почуття про­щання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у ви­рій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно ви­ринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, на­бувши чіткості, через мить розтанула.

—  Арсене, ти... не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.

Я похитав головою.

—   Тільки що в гастрономі..,

У мені курликали журавлі,

—    Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.

Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв про­холодну долоню у свою і легенько стис.

—    Боже, що балакають люди,— мовила вже з меншим хвилюванням.— Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.

Що ж, люди не помилились.

—    І ще...— мати затнулася, не наважуючись ска­зати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя ру­ка заспокійливо впливала на неї, як і вся моя по­ведінка— лежання з заплющеними очима.— Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в уні­вермаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.

Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиж­день Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.

—   Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.

Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло пере­бував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:

—    Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора...

Відчув на собі пильний погляд матері.

—   Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин,— сказала з докором.— Я аж злякалася попервах.

—   Що?!

—    Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.

За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?

—   Мені ніхто не дзвонив?

—   Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

—   Доброго ранку.

—   Привіт, Арсене,— глухо відповів.

—   Де Оля? — запитав без всілякого вступу.

Великошич пошелестів якимись паперами, зітх­нув і відповів: