Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

—   Поїхала.

—   Куди? — знову закурликали журавлі.

—   До батька.

—   А хіба Шмигла вже?..

—        Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все роз­повісти.

Я нічого не розумів.

—        Замкни двері,— сказав, виходячи з-за стола.— Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираю­чись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмиг­ла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до яко­го торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович за­здалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїха­ла Оля і хто їй Шмигло?

—        Вибач, Арсене, що так з тобою повівся,— за­говорив.— Тепер розумієш, що інакше не міг. При­знатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісім­надцять років — строк чималий. Але ти розшукав...

—   Завдяки вам,— вставив я,

—То дрібниця,— махнув рукою Великошич.— Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

—   Я?!

—        Авжеж,— скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет.— Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

—   Роман Гнатович?!

—        Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

—        Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник,— за­значив гірко.

—        Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смале­ним. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, по­стежити за тобою і про все доповідати йому. І я за­цікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

—   Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

—        Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупи­нився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

—        Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

—       Хм, була теж важливий факт. Ну-ну,  поду­май,— відверто втішався з моєї скрути.

—   Про бороду, яку носив колись Придиба?

—   Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б при­вела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

—   Здаюсь.

—    Придиба — колишній гицель,— із задоволен­ням сказав Великошич.— Добував собі сировину для кушнірства.

—    Який же зв'язок? — стенув я плечима.— Ги­цель.

—    Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гиц­лі їздили підводами з будами, куди садовили ви­ловлених собак. То який висновок, лейтенант За- гайгора?

Мені стало ще соромніше.

—   Вік живи — вік учись,— промимрив я.

—   А почув щось незрозуміле, розпитай до дріб­ниць,— повчально додав слідчий.— Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до вій­ни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих дока­зів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки,— слідчий підійшов до стола і здій­няв газету.— Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ні­би впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

—   До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

—   Гм, приходив,— посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок,— узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

—   Хто ж та жінка?

—   Про неї теж далі,— пообіцяв слідчий — 3 роз­повіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізна­ним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

—   Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

—   Зараз,— Великошич розгорнув папку і вийняв пожовклий аркуш паперу.— Балюк наштовхнув ме­не на думку переглянути архів із матеріалами все­союзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай,— подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гар­ної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним ви­різом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку зна­йшли за образом у Шмигла при обшуку... Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941 році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка...

Раптом у мене майнув здогад.

—   Вона — Олина мати?!

—   Так.

—   І Шмигло її...— у мене не повертався язик ви­мовити страшне слово.

—   Так, Арсене.

—   То він і не батько Олї?

—   Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, і тут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо,— продовжував розповідь Велико­шич.— Коли він підібрав у глинищі Балюка і при­віз додому, то сховав його в погребі. До Романа , Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її череви­ки. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона і Сава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе,

—   За що ж він її?

Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх,— слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив.— Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пу­стив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед,— Великошич потер переніс­ся.— Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб за­арештувати Придибу за вбивство Сіванич, не ка­жучи вже про трьох військових.

—   Були ще черевики,— нагадав я.

—   Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викру­титись і ми б залишилися ні з чим.

—   А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

—    Теж припущення, Арсене. Вони побічно дово­дили, що саме в нашому місті знаходились коштов­ності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ков­баснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв,— і наклав життям. Я знову забіг наперед,— Великошич сів за стіл.— Спритник від­чув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався, що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко оста­точно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство... Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день,— він скрушно похитав головою.— Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович— убитий ним у двадцять сьомому році голова комне­заму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч за­катував учительку, двох комсомольців, вирізав охо­рону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут,— поляскав долонею

по старій грубій справі,— записано. В жовтні со­рок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговори­лись, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику су­му грошей... Потім він майже щовечора, вже на­вмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, лі­воруч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця.— По­мовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди пере­нести останки твого батька?