Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

Кілька хвилин Расті все ще дозволяв собі надію. Коли крізь трепанаційний отвір мозок було звільнено від тиску гематоми, життєві показники Рорі стабілізувалися чи принаймні спробували це зробити. А тоді, коли Гаскелл намагався з'ясувати, чи зможе він дістати фрагмент кулі, все знову покотилося шкереберть, і то швидко.

Расті подумав про батьків, котрі чекають і надіються без надії. А тепер, замість того щоб вивезти Рорі з операційної на каталці наліво по коридору, до відділення інтенсивної терапії, куди можна було б дозволити нишком зазирнути його рідним, виходило так, що треба його везти направо, до моргу.

— Якби це була ординарна ситуація, я б підтримував його життєво важливі функції і спитав би батьків, чи не погодяться вони на донорство органів, — сказав Гаскелл. — Але ж, звісно, за ординарної ситуації він до нас і не потрапив би. А якби навіть потрапив, я б не намагався його оперувати, заглядаючи… у чортів довідник «Тойота для чайників» [162]. — Він вхопив отоскоп і пожбурив його через операційну. Вдарившись об стіну, той відколупнув шматочок зеленої кахлі і впав додолу.

— А ви не накажете вколоти йому адреналіну? — спитала Джинні спокійно, незворушно й зосереджено… хоча на вигляд була вкрай виснажена, зморена до такого стану, що ось-ось сама впаде бездиханна.

— Хіба я не ясно сказав? Я не бажаю продовжувати хлопчику агонію. — Гаскелл потягнувся до червоної кнопки, якою вимикалася система штучного дихання. Якийсь жартівник, мабуть, Твіч, приклеїв там маленьку наліпку з написом «НАЇВСЬ!» — Чи ви маєте протилежну думку, Расті?

Расті зважив, і лише тоді повільно похитав головою. Тест на рефлекс Бабинського [163] був позитивним, що означало обширне ушкодження мозку, але основна причина полягала в тім, що вже не було ніяких шансів. По правді, їх від самого початку не було.

Гаскелл клацнув вимикачем. Рорі Дінсмор самостійно зробив один важкий вдих, здавалося, ніби зробить ще й другий, але ні, хлопчик затих.

— Я зробив це… — Гаскелл поглянув на великий настінний годинник. — О сімнадцятій п'ятнадцять. Джинні, запишете час у свідоцтво про смерть?

— Так, докторе.

Гаскелл стягнув з себе маску, і Расті відзначив собі, що губи в старого геть сині.

— Давайте підемо звідси, — сказав він. — Ця спека мене вб'є.

Проте не в спеці була справа, а в його серці. Він упав, не подолавши й половини коридору, коли йшов повідомити Алдену й Шеллі Дінсморам печальну новину. Тепер вже Расті вколов йому адреналін, але користі з цього не було. Не допоміг і закритий масаж грудини. І дефібриляція теж.

Час смерті — сімнадцята сорок дев'ять. Рон Гаскелл пережив свого останнього пацієнта рівно на тридцять чотири хвилини. Расті сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Джинні сама все повідомила батькам Рорі; Расті, сидячи долі з затуленим долонями лицем, почув сповнене жалю й розпуки голосіння матері. У майже порожній лікарні звук розносився добре. Вона ридала так розпачливо, що, здавалося, не перестане ніколи.

Барбі подумав, що шефова вдова напевне була колись надзвичайно вродливою жінкою. Навіть зараз, із чорними смугами під очима та абияк вбрана (сині джинси та, він був цього певен, піжамна сорочка), Бренда Перкінс залишалася вражаюче привабливою. Він подумав, що, либонь, розумні люди рідко втрачають зовнішню привабливість — тобто якщо вони її колись мали, — і помітив у її очах ясний блиск інтелекту. І ще чогось. Хоча вона й перебувала в жалобі, це не знищило в ній цікавості. І зараз об'єктом її цікавості був саме він.

Вона поглянула повз нього на машину Джулії, котра здавала задом по під'їзній алеї, і махнула їй рукою.

— Куди це ви їдете?

Джулія вихилилася з вікна, гукнувши:

— Мені треба пересвідчитися, що газета виходить! І ще треба заскочити до «Троянди-Шипшини», повідомити погану новину Енсону Вілеру — сьогодні він на сендвічах! Не хвилюйтесь, Брен, Барбі цілком безпечний!

І перш ніж Бренда встигла щось відповісти або висловити незгоду, Джулія вже була на Морін-стрит і поїхала геть, цілеспрямована жінка. Барбі хотілося б зараз бути поряд з нею, хотілося, щоб єдиною його ціллю залишалося приготування сорока сендвічів з шинкою й сиром та сорока з тунцем.

Провівши поглядом Джулію, Бренда знову втупилась у нього. Їх розділяли сітчасті двері. Барбі відчував себе кимсь, хто прийшов найматися на тимчасову роботу.

— То ви правда? — спитала Бренда.

— Перепрошую, мем?

— Безпечний?

Барбі завагався. Два дні тому він відповів би «так», звісно, що так, але сьогодні він вже почувався радше солдатом у Фаллуджі, ніж кухарем у Честер Міллі. Нарешті відповів, що він добропристойний, викликавши в неї посмішку.

— Гаразд, я сама це вирішу, — промовила вона. — Хоча наразі моє судження може бути не зовсім коректним. Я зазнала тяжкої втрати.

— Я знаю, мем. Мені дуже жаль.

— Дякую. Похорон буде завтра. З того вбогого похоронного салону Бові, що якимсь чудом ще животіє, хоча ледь не всі в Честер Міллі користуються послугами Кросмена в Касл Року. Люди прозвали цей заклад Погрібним сараєм Бові. Стюарт просто ідіот, а його брат Ферналд ще гірший, але зараз лише вони доступні нам. Мені, — вона зітхнула, немов жінка, на котру очікує якась величезна робота.

«А так воно й є, — подумав Барбі. — Смерть коханої людини може обернутися будь-чим, але робота обов'язково входить до того будь-чого».

Вона здивувала його, прочинивши двері і приєднавшись до нього на веранді.

— Ходімо за мною в обхід, містере Барбара. Може, я запрошу вас потім досередини, але не раніше, як матиму щодо вас певність. Зазвичай я приймаю судження Джулії без вагань, але зараз непростий час.

Вона повела його повз будинок по акуратно підстриженій траві, з якої було повизбирано всі до одного осінні листочки. Праворуч стояв штахет, що відділяв обійстя Перкінсів від сусіднього, ліворуч містився гарно доглянутий квітник.

— Квіти належали до компетенції мого чоловіка. Гадаю, таке хобі в працівника органів правопорядку здається вам дивним.

— Насправді зовсім ні.

— Мені теж. Але ми в меншості. Маленькі міста зумовлюють малість уяви. Грейс Металіос і Шервуд Андерсон [164] мали щодо цього цілковиту рацію. А також, — продовжила Бренда, коли вони обігнули дальній ріг будинку і потрапили на задній двір, — тут не так швидко темніє. Я маю генератор, але він заглух ще вранці. Гадаю, закінчилося пальне. Є запасний балон, але я не знаю, як їх міняти. Зазвичай я дорікала Гові за цей генератор. Він хотів навчити мене з ним поратися. А я відмовилася. Просто на зло. — З її ока викотилася сльозинка і скрапнула на щоку. Вона витерла її машинально. — Аби могла, я б вибачилася перед ним тепер. Визнала б його правоту. Ох, якби ж то змога, де її взяти?

Барбі умів вгадувати суть риторичних запитань.

— Якщо справа лише в балоні, — запропонував він, — я можу його поміняти.

— Дякую, — відповіла вона, підводячи його до садового столика, біля якого стояв кулер фірми «Іглу» [165]. — Я збиралася попросити Генрі Моррісона, а ще хотіла купити кілька балонів про запас у Берпі, але, коли поїхала туди сьогодні вдень, там було зачинено, і Генрі також з усіма іншими перебував на полі Дінсмора. Як ви гадаєте, я зможу купити балони завтра?

— Можливо, — кивнув Барбі, хоча мав щодо цього сумніви.

— Я чула про те, що там трапилося з хлопчиком, — сказала вона. — Моя сусідка, Джина Буффаліно, повернувшись звідти, мені розповіла. Це жахливо, мені так жаль. Він виживе?

— Не знаю. — Й оскільки інтуїція підказувала йому, що чесність — найпряміший шлях до отримання довіри цієї жінки (либонь, лише початок шляху), він додав: — Але мені здається, що навряд.

— Так, — зітхнула вона і знову втерла собі очі. — Так, з того, що я почула, там дуже тяжке поранення. — Вона відчинила «Іглу». — Тут є вода і дієтична кола. Освіжаючі напої, які я тільки й дозволяла пити Гові. Вибирайте, що хочете.