Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

— Послухайте, Барбі. А якщо ми подзвонимо цьому Ренні й скажемо йому, що ми мусимо заблокувати інтернет, вибачте, кризова ситуація, надзвичайне становище і таке інше. А тоді ви доведете йому вашу корисність тим, що умовите нас передумати?

Барбі міркував. Це могло подіяти. На якийсь час принаймні. Або ж зовсім навпаки.

— Плюс, — оптимістично продовжував Кокс. — Ви повідомите також ту, іншу інформацію. Можливо, комусь навіть врятуєте життя, а населення врятуєте від паніки точно.

— Не тільки інтернет, телефони теж мусять працювати, — сказав Барбі.

— Це вже важче. Я, либонь, зможу зберегти для вас і-нет, але… послухайте, приятелю. Серед членів комітету, який займається цим дурдомом, є не менш ніж п'ять осіб, типу генерала Кертиса Лемея [156], на думку котрих усіх у Честер Міллі слід уважати терористами, допоки вони не доведуть протилежного.

— Якої шкоди ці гіпотетичні терористи можуть завдати Америці? Підірвати разом з собою церкву Конго?

— Барбі, ви б'єтеся у прочинені двері.

Авжеж, так воно, либонь, і було.

— То ви все зробите?

— Я з вами ще зв'яжусь із цього приводу. Почекайте на мій дзвінок, перш ніж щось починати робити. Мені спершу треба побалакати з удовою покійного шефа поліції.

Кокс застеріг:

— Ви ж пам'ятатимете, що деталі наших перемовин — справа не для розголосу?

І знову Барбі був вражений тим, як кепсько навіть Кокс — широко мисляча людина за армійськими стандартами — уявляє собі ті зміни, що їх вже спричинив Купол. Тут, усередині, звичний для Кокса режим секретності вже не мав ніякого значення.

«Ми проти них, — подумав Барбі. — Тепер ми проти них. Так воно й триватиме, поки і якщо не спрацює їхня божевільна ідея».

— Сер, я обов'язково вам передзвоню; у мого телефону вже почалася проблема з акумулятором, — збрехав він абсолютно безсоромно. — І ви мусите дочекатися мого дзвінка, перш ніж говорити ще з кимсь.

— Не забувайте, «Великий вибух» призначено на завтра о тринадцятій нуль-нуль. Якщо ви волієте зберегти собі нормальну життєздатність, тримайтеся звідти подалі.

Зберегти життєздатність. Ще одна безглузда фраза під Куполом. Якщо вона не стосується запасів пропану до вашого генератора.

— Ми про це потім поговоримо, — сказав Барбі. Він склав телефон, позбавляючи Кокса можливості ще щось промовити. Дорога вже майже цілком звільнилася, хоча Делессепс, склавши руки на грудях, залишився на ній стояти, спираючись на свій вінтажний автомобіль з потужним двигуном. Проїжджаючи з Джулією повз його «Шевроле Нова» [157], Барбі помітив наліпку з написом «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА — НІХТО НЕ КАТАЄТЬСЯ БЕЗПЛАТНО», а на приладовій панелі — поліцейську мигалку. Йому подумалося, що ці дві контрастні картинки якнайточніше характеризують ті зміни на зле, що вже відбулися в Міллі.

По дорозі Барбі переповів їй усе, що сказав йому Кокс.

— Заплановане ними нічим не відрізняється від того, що утнув цей хлопчик, — промовила вона шоковано.

— Ну, все ж таки трохи відрізняється, — сказав Барбі. — Хлопчик спробував зробити це з рушниці. А вони мають крилаті ракети. Назвали це теорією «Великого вибуху».

Джулія посміхнулась. Не звичною своєю посмішкою; бо ця, ніякова і збентежена, зробила її схожою не на сорокатрьохрічну, а на жінку, старшу на двадцять років.

— Здається, мені доведеться випустити наступний номер газети раніше, ніж я гадала.

Барбі кивнув.

— «Екстрений випуск, екстрений випуск, читайте всі» [158].

— Привіт, Саммі, — промовив хтось. — Ти як?

Саманта Буші не впізнала голосу і насторожено обернулася в його бік, одночасно підсмикуючи на собі рюкзак з Малюком Волтером. Малюк спав, і важив він тонну. Після падіння їй боліло гузно, і на душі було боляче теж — гаспидська Джорджія Руа обізвала її лесбійкою. І це та сама Джорджія Руа, котра стільки разів скиглила під її трейлером, випрошуючи третину унції порошку для себе й того перекачаного виродка, з яким вона лигається.

Запитував батько Доді. Саммі балакала з ним тисячу разів, але зараз його з голосу не впізнала. Вона й лице його ледве впізнала. Він виглядав печальним і постарілим — якимсь розбитим. І навіть не задивився на її цицьки, чого ніколи раніше не уникав.

— Привіт, містере Сендерс. Ба, я вас навіть не запримітила там… — вона махнула рукою собі за спину, туди, де лежало витоптане поле і ще стирчав напівзавалений, жалюгідний на вигляд тент. Проте менш жалюгідний, ніж оце містер Сендерс.

— Я сидів у затінку, — той самий непевний голос, що виходить з уст, скривлених у ніяковій посмішці, на яку важко дивитися. — Добре хоч мав що пити. Чи не занадто сьогодні тепло, як для жовтня? Господи, авжеж. Я думав, який чудовий день — справжній день міста — а потім той хлопчик…

«Боже правий, він же плаче».

— Мені дуже шкода вашу жінку, містере Сендерс.

— Дякую, Саммі. Ти добросерда. Допомогти тобі донести дитину до твоєї машини? Гадаю, ти вже можеш їхати — дорога майже вільна.

Це була та пропозиція, від якої Саммі не могла відмовитися, навіть попри його плаксивість.

Вона дістала Малюка Волтера з рюкзака — все одно, що витягати шматок теплого хлібного тіста — і вручила його Сендерсу. Малюк Волтер розплющив очі, нетверезо посміхнувся, відригнув і знову заснув.

— Мені здається, у нього там повідомлення, у підгузку, — сказав містер Сендерс.

— Атож, він сущий сральний автомат. Крихітка Малюк Волтер.

— Вельми гарне, старовинне ім'я — Волтер.

— Дякую.

Навряд чи варто було йому пояснювати, що її синочок має подвійне ім'я: Малюк Волтер… до того ж вона була певна, що вже балакала з ним на цю тему. Просто він не пам'ятає. Йти отак, поряд з ним, хай навіть він і ніс на руках її дитину — це був абсолютно обломний фінал абсолютно обломного дня. Принаймні стосовно дороги він мав рацію, автомобільний стоячий партер нарешті розсмоктався. У Саммі майнула думка про те, що небагато часу залишається до того дня, коли все місто знову пересяде на велосипеди.

— Мені ніколи не подобалося її захоплення пілотуванням, — промовив містер Сендерс. Здавалося, він витяг на світ фрагмент плетива якогось свого внутрішнього діалогу. — Інколи я навіть загадувався, чи, бува, не спить Клоді з тим хлопцем.

«Щоб матінка Доді спала з Чаком Томпсоном?» — Саммі була шокована й заінтригована одночасно.

— Та ні, мабуть, — сказав він і зітхнув. — Як там не було, це вже неважливо. Ти не бачила Доді? Вона не ночувала вдома.

Саммі ледь не промовила: «Так, учора вдень». Але якщо Додічка не спала вдома, ця фраза тільки занепокоїла б її таточка. І затягнула б саму Саммі в довгу балачку з дядьком, у котрого сльози вже ручаями текли по обличчю, а з однієї ніздрі повисла шмаркля. Це було б зовсім не кульно.

Вони дісталися її автомобіля, старого «Шевроле», хворого на рак днища. Саммі прийняла на руки Малюка Волтера і скривилась від запаху. Там не просто лист чи бандероль у нього в підгузку, там ціла посилка Федерал Експрес.

— Ні, містере Сендерс, я її не бачила.

Він кивнув і витер собі носа тильним боком долоні. Шмаркля зникла або кудись інде причепилася. Вже легше.

— Можливо, вона поїхала до молу з Ейнджі Маккейн, а потім у Сабаттус [159] до тітки Пег, тому й не змогла повернутися додому ввечері.

— Авжеж, либонь, так і є.

А коли Доді повернеться до Мілла, вона отримає приємний сюрприз. Знає Бог, вона його заслужила. Саммі відкрила дверцята машини і поклала Малюка Волтера на пасажирське сидіння. Дитяче крісельце вона перестала використовувати ще кілька місяців тому. Забагато мороки. До того ж вона завжди їздить обережно.

— Приємно було побачитися з тобою, Саммі, — пауза. — Ти помолишся за мою дружину?