Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Річард схопив Чейза за ноги, Білл — за плечі. Звелівши Келен замкнути двері і зібрати речі, вони з Чейзом на руках спустилися по чорних сходах і вийшли у двір, в дощ і темряву. Падаюче з вікон світло відбивалося в калюжах, кидаючи золотаві відблиски на мокрі боки коней. Ренді неспокійно чекав, тримаючи коней за вуздечку. Вони опустили Чейза на носилки і, намагаючись ступати якомога тихіше, побігли вгору по сходах. Білл перекинув через плече Зедда. Річард і Келен накинули плащі і взялии дорожні мішки. Всі втрьох: Білл, Річард і Келен, вихором спустилися по сходах і вибігли у двір.
Переступивши через поріг, вони мало не наступили на розпростертого на землі Ренді. Піднявши очі, Річард побачив рудоволосого з ножем у руці. Той зробив випад. Річард відсахнувся, ледь уникнувши удару. Рудий повалився обличчям в бруд. Оскаженілий, він з вражаючою швидкістю піднявся на коліна і тут же завмер, побачивши в дюймі від свого носа вістрі меча. Повітря наповнився металевим дзвоном. З рудих пасм стікали бруд і вода. Річард легенько повернув меч і плазом вдарив рудого по голові. Той осів в бруд.
Білл уклав Зедда на носилки. Келен схилилася над Ренді. Одне його око заплило, дощ періщив по обличчю. Юнак застогнав, але побачивши здоровим оком Келен, тут же посміхнувся. Зрадівши, що Ренді дешево відбувся, Келен рвучко обняла його і допомогла піднятися на ноги.
— Він стрибнув на мене, — вибачаючись сказав Ренді. — Пробачте мені.
— Ти хоробрий юнак. Тобі нема за що просити вибачення. Спасибі, що допоміг нам. — Вона повернулася до Білла. — І тобі теж.
Білл посміхнувся і кивнув. Зедда і Чейза швидко накрили ковдрами і непромокаючою тканиною. Дорожні мішки приторочили до сідел. Білл сказав, що припаси для Еді вже прив'язані до сідла вартового кордону. Річард і Келен скочили на коней. Келен кинула Ренді срібну монетку.
— Це тобі, як я обіцяла, — сказала вона. Ренді зловив монетку і посміхнувся.
Річард нахилився, потиснув Ренді руку і від усієї душі подякував хлопцеві, потім повернувся до Білла.
— Послухай! Я хочу, щоб ти все заніс в конторську книгу. Внеси туди весь збиток, витрачений час, заподіяні неприємності і так далі, навіть пам'ятники на могилу. Я хочу, щоб ти вніс туди і справедливу плату за порятунок наших життів. А якщо радники відмовляться платити, поясни їм, що врятував життя братові Першого Радника, і Річард Сайфер сказав, що якщо вони не заплатять, то він сам знайде винного і виставить його голову на спис на галявині перед будинком старшого брата!
Білл кивнув і засміявся, заглушаючи шум дощу. Річард натягнув поводи, притримуючи нетерплячого коня. Поглянувши на рудоволосого, що лежав без свідомості в калюжі, він відчув прилив гніву.
— Я не вбив його тільки тому, що він покінчив з негідником, ще гіршим, ніж він. Сам того не бажаючи, він врятував життя Келен. Але він винен у вбивстві, замаху на вбивство і замаху на згвалтування. Думаю, поки він не прокинувся, тобі слід його повісити.
— Гаразд. — Білл серйозно подивився на Річарда.
— Не забудь, що я говорив про кордон. Насуваються страшні біди. Подбай про себе.
Білл глянув Річарду в очі і сказав, поклавши волохату руку на плече сина:
— Ми не забудемо. — Він посміхнувся.
— Слава Шукачеві!
Річард здивовано подивився на шинкаря і посміхнувся. Усмішка злегка остудила його лють.
— Коли я тебе побачив, — зауважив він, — то подумав, що хитруном тебе не назвеш. Тепер я бачу, що помилився.
Річард і Келен натягнули капюшони і направили коней в темряву, до оселі Кістяної жінки.
Незабаром пелена дощу приховала вогні Південного Пристанища. Мандрівникам довелося відшукувати дорогу в темряві. Коні Чейза обережно вибирали шлях, строго слідуючи вигинам стежки: вишколені правоохоронцями кордону, вони були добрими помічниками в нічній подорожі. Світанок безуспішно боровся з тривалою ніччю. Хоча Річард знав, що сонце вже давно зійшло, а світ все ще висів в напівтемряві, загубившись між днем і ніччю в сірому примарному ранку. Дощ охолодив праведний гнів Шукача.
Річард і Келен знали, що останній з Кводу бродить десь поруч, і постійно оглядалися, готові в будь-яку хвилину зустрітися з небезпекою. Вони знали, що рано чи пізно доведеться з ним зіткнутися. Невизначеність заважала Річарду зосередитися. Він не міг не думати про слова Білла. Думка про те, що якщо не знайти допомогу, Зедд і Чейз довго не протягнуть, не переставала мучити Річарда. Якщо Еді не допоможе, він просто не знає, що робити далі. Якщо вона не зможе допомогти, його друзі помруть. Річард не уявляв собі світ без Зедда. Без його трюків, без його порад, без його допомоги світ стане порожнім. Він відчув клубок у горлі. Зедд порадив би турбуватися не про те, що може бути, а про те, що є.
Але те, що є — не набагато краще. Батько убитий. Даркен Рал ось-ось заволодіє останньою скринькою. Двоє кращих друзів — на волосок від смерті. Він наодинці з тією, яку любить і яку не повинен любити. Келен все ще приховує від нього свою таємницю.
Річард відчував, що у неї в душі йде постійна боротьба. Іноді, коли йому здавалося, що він стає ближчим до неї, в її очах читався біль. Скоро вони опиняться в Серединних Землях, де всі знають, хто вона така. Йому хотілося, щоб Келен розповіла йому все сама: було б занадто боляче дізнатися її таємницю від когось іншого. Якщо вона в самий найближчий час нічого йому не розповість, він повинен буде сам її запитати. Подобається йому це чи ні, але поставити це питання доведеться.
Річард настільки поринув у свої думки, що не помітив, як пройшло майже чотири години. Потоки дощу заливали ліс. Крізь густий туман ледь виднілися темні стовбури. Мох на деревах здавався живим. Ворсистий, зелений, він покривав стовбури, нижні гілки, слався по землі вздовж коренів. Лишайники на придорожніх каменях намокли і відливали іржею. Місцями вода заливала стежку, перетворюючи її в дзюркотливий струмок. Носилки, на яких лежав Зедд, піднімали бризки, натикаючись на корені і вибоїни. Коли вони їхали по особливо нерівному ділянці, голова старого моталася з боку в сторону. Іноді ноги Зедда виявлялися в якомусь дюймі від води.
В нерухомому повітрі Річард вловив солодкий запах палаючого дерева. Березові дрова. Йому здавалося, що місцевість невловимо змінилася. Ліс виглядав як і раніше, і все ж щось було не так. Дощ падав з тихим пошаною до лісу. Все навколо було первозданним, недоторканим. Річард відчував себе чужаком, які порушили спокій століть. Йому захотілося сказати щось Келен, але він відчував, що в цих місцях розмова була б святотатством. Тепер він зрозумів, чому завсідники трактиру не любили тут показуватися. Їх недобра присутність була насильством над віковічним лісом.
Вони під'їхали до будинку, який настільки злився з ландшафтом, що його важко було помітити. Клоччя диму піднімалися з труби і розчинялися в туманному повітрі. Колоди, з яких був складений будинок, почорніли від часу і мало чим відрізнялися від оточуючих будинок стовбурів дерев. Зруб, покладений прямо на землю, здавалося, виростав з неї, а дерева, що підносилися над ним, нагадували мовчазних хранителів його спокою. Дах покривало листя папороті. Над дверима і ганком, досить широким, щоб на ньому могли поміститися двоє або троє коней, нависав козирок. З фасаду було зроблено маленьке квадратне віконце, ще одне виднілося з того боку, де стояв Річард. Фіранок на вікнах не було.
Перед будинком росли папороті, які розмірено коливалася під дощовими краплями. Блідо-зелене листя намокло і яскраво блищало. Крізь гущавину рослин вилася вузенька стежина.
У заростях, посеред стежки, стояла висока жінка. Вища, ніж Келен, але все ж нижче Річарда. Вона була в простому золотисто-коричневому платті з грубої тканини з червоно-жовтими знаками і візерунками навколо шиї. Чорне пряме волосся, трохи прибите сивиною, розчесане на прямий проділ, спускалося до підборіддя. Роки не стерли величі з її постарілої особи. Жінка спиралася на милицю: у неї була тільки одна нога. Річард зупинив коня прямо перед нею.
