За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Сутичка з врангелівцями
Лепетченко дуже зрадів, одержавши записку від Махна. Він уже півтора місяці служив у пана Попеску. Здебільшого, порався на конюшні. Іноді бував за кучера, коли господар виїздив у справах до міста. В принципі, так жити можна було. Його особливо ніхто не ображав. Лише іноді, для годиться, лаяли за якісь дрібниці. Але голодним ніколи не був. Навіть обіцяли скоро щось заплатити.
Та хіба про таке життя мріяв Іван. Там, на Гуляйпіллі, закопані ящики із золотом. Думка про це не полишала його ні вдень, ні вночі. Раніше, коли вони з боями втікали від червоних, про закопані скарби якось особливо ніколи було розмірковувати. А тепер, у спокійному оточенні, він все частіше думав про них. Подумки уявляв себе багатим, у дорогому вбранні, на сірому в яблуках коні. І всі красиві дівчата так і стріляють на нього очима.
Але як вирватися звідси? Як перейти кордон? Що чекає його там? На ці та багато інших питань він самотужки не міг відповісти. Ось якби побачитися з Нестором Івановичем. Він напевно знає, що робити і як діяти. Батько Махно — голова, з ним не пропадеш. З ним Іван готовий був іти хоч на край світу. Але де він зараз?
Записка докорінно змінила його настрій, позбавила сну і спокою. По-перше, без грошей в дорогу він аж ніяк не міг вирушати. Щоправда, гроші можна було вкрасти у господаря. Але тоді точно на нього оголосять розшук. А це не годиться. По-друге, як бути з проханням Нестора роздобути зброю? У пана є гарна рушниця. Але ж її не сховаєш. Відразу помітять і затримають. Чекай-чекай… У нього ж ще є болгарський наган. Іван якось бачив, коли віз пана в сусіднє місто до коханки, що той брав його з собою. Поступово в голові став вимальовуватися план.
Через кілька днів господар якраз велів Іванові запрягати коней. Коли заліз у бричку, сказав:
— Їдемо в Брашов.
— У пана сьогодні гарний настрій, — зауважив Лепетченко.
— Давай гони швидше, — мовив той, розправляючи вуса, — отримаєш на вино.
Лепетченко вже зрозумів, що пан зібрався до своєї коханки. Дружина про справжню мету його поїздок до Брашова не здогадувалась. І якраз цим вирішив скористатися Іван. Одне його непокоїло: чи взяв сьогодні господар наган. Через кілька верст, зібравшись з духом, він мовив:
— Ми завжди повертаємося назад пізно ввечері, а в окрузі, кажуть, з’явилися злодії. Нападають на подорожніх, грабують…
— Не бійся, в мене є чим їх полякати, — самовпевнено сказав пан, поплескавши рукою праву кишеню.
«Отже, наган у правій кишені, — із задоволенням подумав Лепетченко. — Треба лише зачекати».
Близько півночі пан Попеску вийшов від подруги. Вмостившись у бричці, кинув:
— Поганяй.
Іван стебнув коней, які вже застоялися, і вони швидко помчали за місто. Пан наспівував собі під ніс якусь веселу пісеньку. Ще коли він вмощувався, Лепетченко безпомилково визначив, що випита ним сьогодні кількість вина сягає далеко за літра. Такого шансу не можна було пропускати. Коли вогні міста лишилися далеко позаду, Іван зупинив коней.
— Що трапилось?
— Щось заднє колесо тре, подивлюся.
— Подивися-подивися, а я свої справи зроблю, якраз припекло.
Пан Попеску почав невпевнено злазити з брички. Його таки добряче розвезло.
— Я вам допоможу, — підбіг Лепетченко.
Поки він його підтримував однією рукою, інша легко ковзнула в кишеню. Пальці одразу намацали металеві контури нагана. Ось він уже міцно тримає його в руці. Поки пан, похитуючись, робив своє діло, Іван стояв позаду з наведеним на нього наганом. Зачекавши ще мить, він грізним окриком, як ще недавно, за часів махновщини, наказав:
— Руки вгору. І без жартів.
Пан Попеску, ще нічого не розуміючи, повернувся і в яскравому місячному сяйві побачив наставлений на нього наган.
— Іване, ти що робиш? А ну, віддай сюди.
— Не руш, стрілятиму, — відступив на крок Лепетченко.
Хміль у пановій голові трішки пройшов, бо в очах з’явився переляк.
— Не бійтеся, я вас не вб’ю. Мені потрібні лише наган і гроші.
Пан Попеску відразу тремтячими руками поліз у внутрішню кишеню. Дістав пачку грошей і простягнув. Іван обережно забрав їх.
— Будемо вважати, що це за мою службу. А тепер слухайте уважно. Якщо ви заявите в поліцію і мене зловлять, то я скажу, що возив вас до коханки, ви там напилися і в п’яному стані стріляли за містом врізнобіч. А я злякався, забрав у вас наган і, щоб ви мене потім не побили, втік.
— Тільки не треба нікому розказувати про коханку, — благав пан Попеску, — бо моя дружина…
— Знаю, — перебив його Лепетченко. Він вирішив остаточно залякати колишнього господаря, тому продовжував:
— І все ж, якщо мене з вашої вини зловлять і посадять до в’язниці, знайте, що я все одно втечу і спалю ваш маєток. А вас тоді точно уб'ю. Будьте певні, досвід щодо цього у мене великий.
З виразу обличчя пана було видно, що він не сумнівається у жодному сказаному слові.
— Якщо про мене питатимуть, скажете, що віддали мене якомусь із своїх знайомих, або щось на зразок цього, — з такими словами Лепетченко повернувся і за мить зник в темряві. Під вечір наступного дня він уже був на квартирі у Махна.
Вислухавши історію його втечі, Нестор Іванович сказав:
— Молодець, Іване, ти завжди був відчайдушним і винахідливим. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна.
Далі він розповів Лепетченку про останні новини, про поїздку до Бендер, їхнє з Галиною життя в Бухаресті.
— А як там зараз на Україні? — поцікавився Іван.
— Із газет та з деяких розповідей знаю, що кепські там справи. Більшовики жорстоко розправляються з противниками радянської влади. Постійно листуються з румунським урядом, щоб мене заарештували і видали їм як злочинця.
— Треба нам їхати звідси і якнайшвидше, — вставила Галина. — От тільки грошей немає.
— Не в грошах справа, — перебив її Махно. — Недавно польські анархісти передали дещо, обіцяли ще прислати. Треба трішки зачекати. До того ж, наших тут у Румунії багато. Може вдасться всіх зібрати докупи і одержати дозвіл на в’їзд до Польщі.
З Лепетченком визначилися, що він поки що житиме у них, а там буде видно. Так минуло кілька днів. Якось під вечір прийшов Нестор Іванович і запропонував усім разом повечеряти в ресторанчику, який знаходився неподалік. Вони туди іноді заходили з Галиною.
— А чому ти такий радісний? — запитала вона.
— Ще трішки грошей підкинули нам, — весело відповів Нестор. — Треба відзначити це пляшкою доброго вина.
На вулиці дув холодний вітер, тому одягнулися тепло. Лепетченко за звичкою засунув за пояс наган. Тепер він знову відчував себе при ділі — ад’ютантом і охоронцем Махна. До ресторанчика йшли хвилин десять, так що не встигли змерзнути. Всередині було тепло, гамірно і накурено. За одним із столів веселилася велика компанія російських емігрантів. Серед них було кілька чоловік в офіцерських мундирах. Галині це не сподобалось.
— Може підемо звідси? — звернулася вона до Нестора.
— Чого це ми маємо йти? — відповів він з бравадою, хоча було видно, що таке сусідство і йому не до душі.
Сіли до дальнього вільного столу. Відразу підійшов офіціант, який вже добре знав Махна з попередніх відвідин. Замовили вина і легку вечерю. Махно почав згадувати, як вони три роки тому в Катеринославі після конфіскації всіх цінностей з ломбарду влаштували справжній бенкет у тамтешньому ресторані, які страви тоді подавали.
— А пам’ятаєте, Несторе Івановичу, як ви тоді розпорядилися повернути цінності тим, хто доведе, що заклав їх через скруту? — запитав Лепетченко.
— Пам’ятати то пам’ятаю. А чи повернули комусь?
— Кілька чоловік приходили, і їм віддали якісь дрібнички. А більше ніхто не наважився, — засміявся Лепетченко.
Іван перевів погляд на той стіл, де сиділи російські офіцери, і посмішка зникла з його обличчя.
— Що трапилось? — інтуїтивно відчула щось недобре Галина.
