За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Вони показують в наш бік і щось обговорюють.
В цей час двоє в мундирах із золоченими погонами підвелися і рушили в їх бік. Один зачепив сусідній стіл, на якому перекинувся чийсь фужер.
— Офіціанте! — почули вони п’яний голос офіцера. — Шампанське за цей стіл. Я винен, я за все платитиму.
Він запхнув офіціантові якусь купюру в кишеню і рушив, похитуючись, далі. Сумніву не було, прямував до них.
— Щось мені твоя морда знайома, — звернувся він до Нестора Івановича, підійшовши ближче. — Ти, часом, не Махно?
— Махно, — сказав другий. — Я його фотографію в газеті бачив. А я штабс-капітан армії барона Врангеля Сорокін. Думаєш, ми забули, сучий ти сину, як ти разом із Фрунзе заганяв нас у Криму в море?
— Підемо звідси, — взяла за руку Нестора Галина.
— Нікуди ви звідси не підете, — озвався перший офіцер.
Він схопив зі столу недопиту пляшку з вином, розбив об край, залишивши в руці її горло з гострими відколами. Лепетченко весь напружився і готовий був у будь-яку мить кинутися на врангелівця. Він помітив, як закам’яніло обличчя Махна і очі миттєво налилися люттю, як побіліли і міцно стислися губи. Не підводячись, чітко вимовляючи кожне слово, той сказав:
— Мене тоді не було під Перекопом, на жаль. Але якби я тебе зустрів тоді у кримських степах, я б тебе і всіх вас миттю відправив би до пекла.
Лепетченко сидів ближче до золотопогонника і першим зреагував на замах руки з небезпечною пляшкою. Лівою ногою він різко вдарив офіцера під коліно. Той скрикнув і відразу лантухом звалився на підлогу. Іван рвучко підвівся і в ту ж мить поцілив у щелепу другого.
— Мерщій вниз, я їх затримаю, — кинув він Нестору і Галині, а сам вихопив наган. Це було вчасно, бо кілька чоловік з ножами в руках вже наближалися до них. Іван стрелив у стелю. Це зупинило нападників.
— Не стріляйте, — благав офіціант, — краще ходімо швидше за мною.
Він вивів їх через чорний хід, повернувся до ресторану і відразу зателефонував у поліцію. Сам бо був таємним агентом і мав доповідати все про Махна: з ким той буває в ресторані, про що говорять і таке інше. Одержавши важливе повідомлення, начальник місцевого поліцейського відділку, що містився поряд, послав кількох своїх агентів вслід за махновцями. Звичайно, він добре знав, де живе Махно, і зразу зорієнтувався, як їх краще перехопити.
Махна разом із супутниками зупинили за сто метрів від його помешкання. Перевірили документи. У Лепетченка їх не було. Обшукавши, у нього знайшли револьвер, тому всіх забрали до дільниці. Згодом Нестора з дружиною відпустили, а Івана затримали й скоро посадили до в’язниці «за незаконне зберігання зброї».
Втеча з в’язниці
Лепетченка засудили до одного року позбавлення волі і помістили у «Дофтану» — центральну румунську в’язницю, яка знаходилася неподалік від Бухареста. Вона мало чим відрізнялася від інших в’язниць. Хіба що, тут були більш суворі порядки, бо начальник, старий служака Іліон Суручану, якому пасок на штанях ледве застібався на крайню дірочку, найбільше дбав про міцність замків і грат. Півроку тому він заклався зі своїм приятелем, начальником в’язниці у Бендерах, що до того часу, коли Іліон має вийти на пенсію, жоден з його в’язнів не втече. До кінця терміну парі залишалося ще півроку.
Коли до нього привели Івана, з ним, як і з кожним новоприбулим, Суручану почав розмову з традиційної фрази:
— Якщо ти себе будеш гарно вести, з тобою також добре поводитимуться. Якщо ж надумаєш втекти, знай, що дістану з-під землі. Тоді вже начувайся — замордую і згною. Зрозумів?
— Зрозумів, пане начальнику.
— За що засуджений? — продовжував Суручану.
— За незаконне носіння зброї.
— Ой, брешеш, хлопче. За такі дрібниці до моєї в’язниці не саджають. Нам відомо, що ти був ад’ютантом у Махна. Але це там, у більшовицькій Росії, ви могли робити все, що заманеться. А ми ніяких бунтів не терпітимемо. Можемо взагалі всю вашу банду видати більшовикам. Вони вже давно цього домагаються.
Злорадна посмішка з’явилася на самовдоволеному обличчі, яке аж лисніло від жиру. Лепетченко побачив на столі свою справу. Цікаво, що там про нього написано? І чи є щось про втечу від пана Попеску, про забраний наган? Як до цього докопаються, то можуть ще додати терміну ув’язнення. А потім, після відбуття строку, відправити знову до Попеску. Ні, тільки не це!
— Та що ви таке кажете, пане начальнику, — ніби виправдовуючись, поспіхом заговорив Іван, — які ж ми бандити. Ми люди спокійні і мирні, самі нікого не чіпаємо…
— Ви бачили такого, — Суручану звернувся до конвоїрів, — каже, що мирні. Одному ногу зламав, іншому щелепу звернув, всіх відвідувачів ресторану стріляниною розполохав. І він після цього називає себе мирною людиною.
— Так вони ж перші на нас напали, — не стримався Лепетченко, — ми змушені були захищатися.
Він хотів ще щось додати, але Суручану його невдоволено перебив:
— А ти, хлопче, як я бачу, дуже гарячий. Нічого, ми тебе зараз швидко остудимо. Відведіть його в карцер. Заодно це буде для нього профілактикою на той випадок, коли надумає звідси тікати. Нехай краще відразу дізнається, де тоді проведе решту часу.
Карцер був тісний, холодний, з мокрою підлогою. Там можна було лише стояти прямо. Босі ноги, туго закуті в ланцюги, швидко замерзли. Спробував їх розтерти руками, обіперся спиною об стіну і відразу відсахнувся. Стіна булла мокрою і слизькою. Залишалося одне: ворушити пальцями і, скільки дозволяли кайдани, переступати з ноги на ногу.
«Оце так влип» — журився Іван. Він ще не знав, що за порядки у в’язниці, але перша думка, яка повністю заволоділа його свідомістю, була про втечу. Ось лишень він вийде з карцера, ознайомиться з обстановкою, і щось таки придумає. Не може такого бути, щоб не знайшов виходу. Потім головне — якнайшвидше дістатися кордону. Дністер уже має замерзнути, тому перейти через річку буде не важко. А там що буде, те й буде.
В коридорі почулися кроки. Хтось зупинився біля дверей карцеру. Брязнув ключ у замку.
— Ще живий? — насмішкувато запитав тюремник, тримаючи в одній руці шматок хліба, а в іншій кухоль з водою. — А я думав, що ти вже Богу молишся і збираєшся прощатися з цим світом. Ось на, краще поїж, щойно з ресторану обід принесли.
Він голосно зареготав. Віддавши їжу, замкнув двері, при цьому щось весело розповідаючи своєму напарнику про нового арештанта.
Ніч у карцері видалася нескінченно довгою. Пальці на ногах зовсім закоцюбли. В животі бурчало від голоду. Хотілося не те щоб полежати, а хоча б посидіти. «І чи надовго мене сюди запроторили?» — задавався він питанням. Іван ще на волі чув, що декого саджали в карцер і на десять днів, і на місяць. Але ж то за якусь провину. Він же нічого такого ще не вчинив.
Раптом замок у дверях клацнув і перед Лепетченком знову постав той самий конвоїр. Знявши з ніг ланцюги, наказав виходити. Та ноги погано слухалися.
— Давай швидше, — нагримав конвоїр. — Чи може тобі тут сподобалося? Так я можу попросити начальника, щоб ще на пару днів продовжив курорт.
Іванові віддали його взуття та одежу і відвели в камеру, де вже сиділо троє. Один з них виявився одеським євреєм на ім’я Самуїл, якого затримали на кордоні без документів. Він намагався відкупитися золотом, але як сам про це розповідав, «номер не пройшов». Кляті жандарми, побачивши, що на ньому можна поживитися, відібрали все добро, а самого запроторили до в’язниці. Двоє поляків сиділи за пограбування крамниці.
Іван розповів про своє затримання і з часом почав обережно цікавитися тутешніми порядками: як годують, чи виводять на прогулянки, чи можна отримувати передачі. Так у розмовах пройшов день, потім ще і ще один. Він став поступово звикати до свого становища, але примирится з ним не хотів. Більш за все дошкуляли холод ночами, який не давав спати, і погане харчування.
Хоч і не відразу, але згодом Лепетченко знайшов спільну мову з Самуїлом. Спочатку, дізнавшись, що Іван служив у Махна, єврей поставився до нього насторожено, з відвертою неприязню. Як з’ясувалося, махновці у Катеринославі ледве не зарубали його брата. Той дивом залишився живий. Зате забрали всі цінності. Самуїл все допитувався, де ж поділося награбоване золото, якого у Махна нібито було кілька возів.
