За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Невже залишили в Україні і не забрали з собою, коли втікали до Румунії?
— Так, залишили, — зізнався Іван. — Хіба б ми так тут жили, якби мали золото.
— Ой-вей, як шкода, — сплеснув руками Самуїл.
Коли він говорив про золото, очі в нього блищали, він постійно нервово кусав нігті на руках.
Тоді на мить замислився, потім по-змовницькому стишив голос і нарешті запитав:
— А де ж ви ті вози сховали?
— Та ніяких возів із золотом не було, — відказав Іван.
— Як це не було? Як це не було? — не вгамовувався Самуїл. — Люди що — брешуть? Щось ти, Іване, недоговорюєш.
— Балачки то все, — махнув рукою Лепетченко. — Ну, було якось у нас двадцять пудів золота, але їх довелося покинути, щоб хоч самим врятуватися. Це трапилося ще взимку 1920 року в Гуляй-Полі. Тоді наш загін зненацька оточили дві дивізії 14-ї армії червоних. В останню мить нас попередили вірні люди, так ми кинули кілька гармат і вози із золотом та іншими цінностями, а самі вночі ледве вирвалися з кільця.
— А ще мій брат розповідав, — ніяк не міг заспокоїтися Самуїл, — що ви тоді в катеринославському ломбарді багато цінностей забрали. І начебто закопали їх у Дібровському лісі.
Він пильно дивився Лепетченку в очі, ніби хотів крізь них зазирнути прямо в душу і розвідати всю правду про закопані скарби.
— Та то все пусте люди вигадують, — відмахнувся Іван.
— Почекай, Іване, — взяв його за руку Самуїл. — Не спіши казати мені неправду. Нас сама доля звела тут разом. Ти ж сам тому золоту не даси ради. А я знаю, що з ним робити. Довірся мені. Я старий битий єврей, зі мною не пропадеш. Думаєш, у мене на кордоні все забрали? Погано ти знаєш Самуїла Цукермана. — Він непомітно дістав і показав Іванові дві царські золоті монети. — Під час обшуку я їх заховав під язиком. Цього достатньо, щоб підкупити наглядача і втекти звідси. Якщо ми успішно доберемося до Одеси, я тобі зроблю будь-які документи. Потім ми разом поїдемо до тебе в Гуляй-Поле і відкопаємо зарите золото. А тоді сядемо на пароплав і попливемо хоч в Америку, хоч у Францію. Заживемо як справжні люди. Самуїл Цукерман знає, як живуть справжні люди. А без мене ти відразу потрапиш до рук ГПУ. Ось і поміркуй гарненько над моєю пропозицією.
Ще довго старий єврей схиляв Івана до свого задуму, аж поки той не здався і розповів таки про сховані цінності. Але не про всі і, звичайно ж, не називав місця схованок. Та Самуїл і цьому був несказанно радий. Він старався догодити Іванові, чим міг, щоб остаточно добитися його прихильності. Тут вже удвох почали думати, як втекти з в’язниці. Що це буде зробити дуже важко, вони вже зрозуміли. Але надії не втрачали.
Якось, миючись у тюремній лазні, Лепетченко звернув увагу на грати, які настільки проіржавіли від постійної вологи, що здавалось, їх було б неважко виламати. Про це він розповів Самуїлові. Але при всіх цього зробити неможливо. Єдиний спосіб — залишитися прибирати в лазні після того, як всі підуть. Після кожного миття звичайно залишали двох в’язнів під наглядом конвоїра.
Згодом черга прибирати дійшла і до їх камери. Якраз вдалося лишитися удвох. Перед цим Лепетченко запропонував своєму товаришу, щоб той дав конвоїру золоту монету і умовив того принести щось поїсти і випити, а то вже зовсім, мовляв, охляли з голоду. Самуїлові, з його талантом переконувати будь-кого, це було зробити легко. Коли наглядач замкнув їх у лазні, щоб нікуди не ділися, а сам пішов за харчами, Лепетченко випробував на міцність грати на крайньому вікні. Воно містилося в закутку і виходило на пустир, який не охоронявся. В цьому переконалися ще раніше. Зачепивши за кріплення кочергою, взятою біля печі, Іван напружився щосили, і грати подалися. Ще кілька зусиль — і переіржавілі кріплення тріснули.
Тепер залишалось почекати конвоїра. Коли його вдасться підпоїти і зв’язати, лише тоді можна тікати, інакше по гарячих слідах можуть швидко знайти. Тюремник приніс пляшку горілки і добру закуску. Самуїл заздалегідь пообіцяв ще заплатити, і охоронець був щедрий на чужі гроші. Напевно, до цього часу золота і в руках не тримав. В’язні пили мало, налягаючи на їжу. За ці три місяці вони вже й забули, як пахне сало і ковбаса.
Наглядач розм’як і почав жалітися на нужденне життя. А Самуїл йому все підливав, аж доки велика пляшка не спорожніла.
— Якщо пан буде добрий, — нарешті мовив старий єврей, — то дозволить нам ще випрати білизну, бо зовсім потом просмерділась. А ви поки що відпочили б.
Через якихось десять хвилин конвоїр уже міцно спав. Обережно, щоб не розбудити, втікачі витягли в нього з кишені гроші, низку ключів, замкнули зсередини лазню і швидко одяглися. Потім виставили грати й вікно. Надворі вже було темно. Огледівшись, вони не помітили нічого підозрілого. Сплигнули і побігли подалі від в’язниці. Навкруги лише шуміли дерева під вітром, і більше не долинало ніяких тривожних звуків.
— Давай хвилинку перепочинемо, — мовив Іван, — і поговоримо. Нам потрібно розділитися. Удвох іти небезпечно, поодинці у нас більше шансів залишитися непоміченими.
— Тоді давай домовимося, де ми зустрінемось, — запропонував Самуїл.
— Краще всього — в Одесі, — подумавши, відповів Лепетченко. — Я зараз подамся в Бухарест. Заховаюся у когось із своїх друзів, може дістану якісь документи, гроші і тоді вже спробую перейти кордон. У тебе ж ще є одна золота монета, ось візьми ще трішки конвоїрських грошей. Думаю, на дорогу вистачить.
— Іване, а може краще разом підемо? — сумно мовив Самуїл.
— Ні, це небезпечно. Краще поодинці.
— Тоді слухай мене уважно. Як приїдеш в Одесу, у порту запитаєш Самуїла Цукермана. Тобі кожен скаже, де мене знайти. Тільки пообіцяй мені, що обов’язково приїдеш. Адже у нас з тобою такі грандіозні плани.
— Обіцяю.
Похід до Польщі
Діставшись вранці Бухареста, Лепетченко вирішив сховатись і зачекати до ночі, перш ніж іти на квартиру Махна. «Цілком ймовірно, що за квартирою стежать, — думав він. — Краще дочекатися темряви, а то можна і самому потрапити до рук жандармів, і на Нестора біду накликати».
Легкий стук у вікно відразу розбудив Махна. Спрацювала роками вироблена звичка миттєво прокидатися від будь-якого підозрілого звуку.
— Хто там?
— Несторе Івановичу, це я, Іван.
Двері напівпрочинилися, рівно настільки, щоб можна було прослизнути в хату ледь помітною тінню. До сіней із запаленою свічкою увійшла Галина.
— Боже мій, на що ти став схожий, — жалісно мовила вона. — Одні кістки та шкіра. Проходь швидше до кімнати.
— Загаси свічку, — завбачливо мовив Махно, — а то ще хтось помітить. І в темряві поговоримо.
— Краще ходімо на кухню, — заперечила Галина, — його ж нагодувати треба. А вікно ми зараз завісимо.
Лепетченко жадібно їв ще теплий борщ і розповідав про своє перебування у в’язниці та втечу з неї разом із Самуїлом Цукерманом.
— Взагалі-то я спочатку збирався прямувати на Україну, — подякувавши за борщ, продовжував він. — Так уже набридло це собаче життя. Навколо всі чужі, дивляться на тебе, як на якесь нікчемне створіння, кожен так і намагається якнайдошкульніше зачепити. Не можу більше тут. Скільки я передумав за ці місяці. Та без грошей, документів, не знаючи дороги, куди тут поткнешся. Тому й вирішив спершу до вас завітати.
— Зараз тобі і в нас небезпечно лишатися, — перебив його Махно. — Не сьогодні-завтра прийдуть жандарми з обшуком і заарештують тебе. Я думаю, що про втечу вже сповістили у Бухарест. І шукатимуть ретельно. Начальник в’язниці, судячи з твоїх слів, зробить все можливе, аби вас знайти.
Махно на мить замислився. Останнім часом він став помічати, що за ним і за будинком стежать якісь підозрілі типи. Ймовірніше за все, це були агенти сигуранци, яким наказано за ним наглядати. В такому разі вони неодмінно запримітять і Лепетченка.
Ніби вгадавши його думки, Іван мовив:
— Несторе Івановичу, я більше ніж на пару днів у вас не затримаюсь. Знаю, що це небезпечно. Лишень відісплюся, візьму харчів на дорогу, трохи грошей і піду. Тільки порадьте, де і як краще перейти кордон. Дасть Бог, потраплю в Україну, а там що буде. А якщо все обійдеться добре, дістануся Гуляй-Поля, побачу як там живеться. Потім про все напишу вам, може й ви тоді приїдете.
