Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– Якби сказала вчасно, усе могло б бути інакше, – сказала Люда й видихнула. Напевно, вона знала цю історію напам’ять, і їй не терпілося щось вставити.
– Можливо, – зітхнула Віра. – Але мені здається, що від долі не втечеш. Прийшов чоловік, я біжу йому назустріч така щаслива, сяюча, красива. Дивлюся, а він весь кипить від гніву, а в руках тримає якісь папери. «Ти, – кричить він, – заразила мене СНІДом!» Я думала, що недочула. Виявилося, що лікар зробив мені аналізи, а потім обстежився Андрій.
– Ти встигла йому сказати про дитину? – запитала Діана.
– Тримай кишеню ширше, – сказала Люда з іронією в голосі.
– Він ударив мене в обличчя, – тихо промовила Віра. – А потім схопив стілець, який стояв у передпокої, масивний такий, із витими металевими ніжками. Я пам’ятаю дикий біль у спині й більше нічого.
– Він тебе побив? – обережно запитала Діана.
– Якби! – втрутилася Люда. – Він хотів її вбити! Уявляєш, він зламав їй хребет, а потім стільцем бив по голові. Вирішивши, що забив до смерті, цей звір уночі вивіз її і викинув у кущі за містом.
– Жах! – вирвалося в Діани.
– Мене помітив водій, який зупинився, щоб сходити до вітру. Він викликав «швидку», і мене привезли до лікарні. Медсестра зі «швидкої» виявилася чесною й доброю людиною. Вона зняла з мене прикраси й тримала в себе, поки я не прийшла до тями, – сказала Віра.
– Не вірю я в її благі наміри, – мовила сусідка Віри. – Думала, що ти відразу помреш, а їй дістануться коштовності.
– Може, і так, – погодилася Віра й продовжила: – Ніхто ж не думав, що я виживу після таких побоїв, а я ось завдяки тій сестричці видерлася з того світу. Вона, Діано, здала в ломбард каблучку й сережки, а мене помістила в цю клініку. Тут мене прооперували, але на ноги поставити так і не змогли.
– Ви хочете сказати…
– Так, Діаночко, я ніколи не зможу ходити.
– Його посадили у в’язницю?
– Що ти?! Не бажаючи того, я покарала його страшною хворобою, – сказала Віра. – Приходили з міліції, але я сказала, що на мене напали хулігани. Про яку в’язницю може йти мова?! Я шалено кохала Андрія. І навіть зараз я не хотіла б, щоб він помер від СНІДу за ґратами. У нього є грошенята, нехай лікується й живе стільки, скільки йому залишилося.
– А дитина? – запитала Діана.
– Я втратила дитину. Спочатку мені було дуже шкода, що її не стало. Думала, що народжують дітей і інваліди, а потім вирішила: це навіть добре, що малюк не народиться, адже він був би ВІЛ-інфікований. Як би він жив і скільки? Такі дітки не доживають до повноліття.
– Я не знала, – знітилася Діана.
– А потім у мене виявили рак, я пройшла курс хіміотерапії.
– Ви більше не бачили свого чоловіка?
– Чоловіка? – Віра слабо всміхнулася. – Він уже оформив розлучення. Андрій приходив до мене один раз. Дав мені грошей на лікування, я не встигла йому подякувати, як він сказав, що це відкупні за моє мовчання і що я його більше не побачу. На цьому моя історія не закінчилася, – сказала Віра. – Я подзвонила матері, вона приїхала до мене, дізналася, що в мене СНІД, у неї стався серцевий напад, і вона померла. Уявляєш, Діано, мати (царство їй небесне!) витримала, побачивши мене лисою, з вибитими зубами, паралізованою. Але вона не змогла пережити, коли почула про СНІД. Таке відчуття, що я хвора проказою або чумою.
– Значить, я теж прокажена, – сказала Діана, зворушена розповіддю Віри.
– У тебе теж?..
– Так, – зітхнула Діана.
Розмову перервав прихід медсестри. Вона вкотила інвалідний візок і допомогла сісти Люді.
– На перев’язку! – сказала жінка.
І тільки зараз Діана помітила, що в Люди на одній опухлій нозі почервоніння й накладена пов’язка. Незабаром Діану запросили на обстеження.
Розділ 57
Вероніка приготувала сніданок, поставила на стіл дві тарілки – собі та синові. Був вихідний день, але, як на зло, спати не хотілося, і вона встала рано. Вероніка не стала насипати в тарілки, а пішла подивитися, чи не прокинувся син. Зібралася постукати у двері, але вони виявилися незамкненими. Микита спав у футболці і штанях. Вероніка увійшла в кімнату, і її погляд застиг на оголеній руці сина. На венах були сліди від уколів, а біля передпліччя лежав шматок мотузки для білизни, що служила джгутом. Вероніка з жахом підняла з підлоги використаний шприц. Вона так і стояла в заціпенінні зі шприцом у руках, неспроможна відірвати погляд від сколотої руки сина. Микита, відчувши на собі погляд, розплющив очі.
– Це ти, ма? – запитав він сонно.
– Що це? – запитала вона глухим чужим голосом.
– Це? – Микита підвів голову, озирнувся навколо і все зрозумів: він забув уночі замкнути двері. – Тепер ти все знаєш…
– Ти… Ти вживаєш наркотики? – запитала мати, ледве повертаючи язиком. У роті вмить пересохло, а горло тиснули спазми.
– Як бачиш. – Микита потягнувся, сів на ліжку. – Твій син не виправдав твої надії. І називай речі своїми іменами. Я – наркоман! Не хворий, не наркозалежний, а звичайний наркоман, покидьок суспільства і взагалі лайно!
– Я… Я не можу повірити…
– Що твій син – наркоман? Доведеться!
– І… Давно?
– Яка тепер різниця?! – роздратовано сказав Микита. – Давай без допитів. Добре?
– Добре, – трохи опанувавши себе, сказала Вероніка. – Але тобі треба пройти курс лікування. Я домовлюся з лікарями…
– Я прийняв рішення: ніяких лікарів. Від сьогодні я не буду вживати наркотики. Влаштовує?
Вероніка сіла поруч із сином, обняла його, притиснула до себе.
– Синку, усі люди роблять помилки, ти теж не виняток. Головне – визнати це і вчасно зупинитися. Я – твоя мати, я народила тебе й дала собі слово стати найкращою матір’ю. На жаль, я не стала такою, і в цьому моя помилка. Ми наробили дурниць, а тепер разом постараємося виправитися. Не відштовхуй мене, і я буду з тобою поруч. Разом ми впораємося. Ти мені віриш?
– Так, – сказав Микита.
– Що ти думаєш робити далі?
– Я готовий пережити ломку вдома.
– Можливо, її не буде?
– Буде. Мені сказали, що ломка при героїновій залежності найстрашніша, але я готовий усе витримати, – сказав Микита, думаючи про Діану.
– Я буду поруч. Зараз я зателефоную завідувачці й скажу, що мені потрібна відпустка на десять днів, – сказала Вероніка. – Думаю, що треба проконсультуватися в нарколога.
– Я ж сказав: ніяких лікарів! Я сам впораюся! – нервово вигукнув Микита. – Якщо ти подзвониш наркологу, то я взагалі піду з дому!
– Добре, я просто буду поруч із тобою у важку хвилину. А зараз ходімо снідати.
– Не хочу, мене нудить і немає апетиту.
– Тоді і я не буду, – сказала Вероніка. – Принесу тобі мінералки.
Вероніка дала синові води. Вона помітила, що зник телевізор, не з’явився на своєму місці ноутбук, але вирішила не нагнітати обстановку. Це все дрібниці порівняно з тим, що трапилося з її сином. Зараз треба набратися спокою, щоб разом пережити його біль.
– Ти ще пишеш книгу? – запитала вона.
– Так.
– Ти мені обіцяв дати почитати, – нагадала.
– На столі лежить аркуш з останніми записами, – сказав Микита. – Прочитай мені, бо я вже забув, про що писав.
– Сам написав і забув?
– Мамо, ні про що не питай. Просто читай уголос.
Вероніка сіла зручніше в крісло навпроти сина й почала читати:
– «Осокір. Я пам’ятаю, як зводився цей будинок. Я був зовсім дитиною, маленьким росточком, коли будівельники почали рити котлован під фундамент. Я був маленьким і беззахисним, завжди тремтів листочками, коли біля мене крутився потужний бульдозер, гарчали машини та бігали будівельники. Але люди помітили мене й пожаліли. Я вижив після зведення будинку, а потім навпроти нього почали будувати ряд гаражів. Господар гаража, біля якого я ріс, теж пожалів мене, хоча я знаходився майже біля воріт і заважав проїзду. Господар мусив приловчитися, щоб потрапити до свого гаража на мотоциклі з коляскою, але він любив мене. У спекотне літо він приносив із дому відро води й давав мені напитися. З кожним роком я ріс, ставав могутнішим та сильнішим. Я любив свого господаря. Коли палило сонце, я затуляв його своєю тінню. Він любив сидіти в моєму затінку на табуретці. Він сидів навіть тоді, коли лив дощ, – я переховував його від дощу. Я прожив багато років і багато побачив на своєму віку. Я бачив, як одні мешканці будинку виїжджали, інші – заселялися. Я бачив вагітних жінок, а потім спостерігав, як ростуть їхні діти. Я бачив смерть мешканців будинку. Небіжчиків у труні часто ставили для прощання під моїми гілками, і я притихав разом із людьми в їхній скорботі. В один із днів я затріпотів кожним листком, побачивши в труні свого друга. Чи плачуть дерева? Ніхто цього не бачив, але вони вміють плакати. Я – жива істота. І нехай я не наділений мовою, але й не позбавлений почуттів болю, скорботи, смутку й щастя. У мене немає вен та артерій, але по моїх клітинах теж тече цілюща рідина». Я вражена, – сказала Вероніка. – У мене просто немає слів! Як можна було подивитися на світ поглядом осокора?
