Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– А лікування?
– Лікування подовжує їхні муки, – хмикнула Люда. – А ти знаєш, де його підхопила?
Діана, не знаючи чому, розповіла Люді всю правду.
– О-о-о! Та в тебе теж становище нікудишнє, – похитала головою Люда.
– Чому?
– Рано чи пізно ці багатенькі дядечки тебе знайдуть і помстяться за те, що ти їх заразила.
– Але ж не я їх, а вони мене інфікували, – сказала Діана злякано.
– Ти їм це зможеш довести? Чи ти думаєш, що вони будуть проводити розслідування? Для таких людське життя коштує копійку. Знайдуть і зроблять із тобою гірше, ніж чоловік із Вірою!
– Я … Я про це не думала, – промовила розгублена Діана.
– Так подумай! Тобі треба брати ноги в руки і їхати в глухе село, зачаїтися там і сидіти, як мишка в нірці! – сказала Люда.
Діана ввечері зібрала речі.
– Ти куди? – запитала Люда.
– Додому.
– Там же охорона.
– Охорона стежить, щоб не заходили сторонні, а я йду на вихід.
Люда збиралася запитати в неї ще щось, але Діана попрощалася і швидко пішла. Вона зателефонувала Микиті, перекинулася з ним кількома загальними фразами. Він їй відповідав нерозбірливо і невпопад. Дівчина вирішила, що він зайнятий, і попрощалася. Вона під’їхала до будинку на таксі.
– Тимурчику, ти де? – запитала вона, подзвонивши братові з автівки.
– Уже на роботі. Як ти?
Діана відповіла, що дуже зайнята й зателефонує пізніше. Вона піднялася у квартиру, відкрила коробку, де лежали їхні заощадження, поклала туди майже всі гроші, які в неї залишилися. Обвела поглядом кімнату, про яку вони з Тимуром так довго мріяли. Серце защеміло від болю й смутку, які накотили тяжкою хвилею й готові були задушити її у своїх жорстоких обіймах. На очі навернулися сльози, а в горлі застрягла грудка образи за несправедливість життя, яке вона так любила. Часу було обмаль – унизу чекав таксист. Діана відкрила гаманець, перелічила залишок грошей. Вона ще раз кинула прощальний погляд на свою квартиру.
– Тимурчику, вибач, – прошепотіла вона, давлячись сльозами. Діана погладила долонею покривало на кушетці брата і, не оглядаючись, вибігла з приміщення. Вона не любила розлуки й прощання, навіть коли від’їжджала ненадовго…
У готелі Діана оплатила своє проживання на тиждень уперед. Вона сказала, що, можливо, пробуде довше, але конкретно про терміни перебування поки сказати не може. Попросила не турбувати й нікому не говорити про її перебування.
Номер Діани був на третьому поверсі, а вікна виходили у двір. Їй потрібні були усамітнення й тиша, і цей номер цілком влаштовував. Вона поклала в холодильник пакети зі знежиреним кефіром, виклала з пакета яблука, на дверцята виставила пляшки з мінеральною водою. Після того, як одяг зайняв своє місце в шафі-купе, Діана підійшла до вікна.
Звідси було видно двір. Триповерхові будинки утворювали прямокутник, посередині якого, як пам’ятник довоєнному часу, притих дерев’яний будинок. Він абсолютно не вписувався в архітектуру нехай старих, але відреставрованих цегляних будинків. Колись такий будинок, напевно, давали генералам або держчиновникам за певні заслуги перед Батьківщиною. Будинок був чималенький. Високі дерев’яні сходинки, дві колони, що підпирали дах навісу над ґанком, вікна з віконницями на всі боки, стіни – усе з дерева й пофарбоване червоним. Було помітно, що фарба стара, вона місцями потріскалася, і від цього здавалося, що весь будинок покритий лускою. Напевно, мешканці дуже любили своє житло й відмовилися від переїзду в новобудову. Так і стояв він як пам’ятник минулого, доживаючи свій вік серед міцних цегляних споруд. Будинок, як вигнанець, уперто не хотів розвалюватися, охороняючи спокій своїх відданих мешканців. Причаївшись серед багатоповерхівок, не оточений парканом, був тут чужорідним тілом. Напевно, йому сумно й самотньо бути таким маленьким і незахищеним у галасливому мегаполісі. Точнісінько так само почувалася Діана, прийнявши, як вона думала, єдине правильне рішення у своєму житті.
Розділ 59
Єдиною радістю в житті Микити були дзвінки від Діани. Щоранку вона надсилала йому СМС «З добрим ранком, коханий!». Це нехитре коротеньке повідомлення лягало бальзамом на душу, вливало в нього струмінь оптимізму. Микита пожвавлювався, ішов на заняття, але через пару годин знову впадав у глибоку депресію. Світ здавався порожнім і сірим, ніщо не радувало, навпаки, дратувало. Він не міг спокійно дивитися на викладачів, його дратували дурні жарти однокурсників, їжа в їдальні була несмачною, прісною й смерділа. Він ішов із занять і повертався додому. Хотілося спати, але ніяк не міг заснути. Коли в животі починало бурчати, вирушав на кухню, що-небудь жував без апетиту, його нудило, він часто блював і знову замикався у своїй кімнаті.
Постійно думав про наркотики. Хай що він робив, бажання вколотися не полишало його ні на мить. У мозок немов хтось вбив цвях, який нагадував про себе щосекунди не болем, а бажанням прийняти дозу. Хотілося витягнути цей цвях, який шкодив, отруював його існування, перетворивши життя на суцільне жахіття. Він був як скабка, яка дратує й заважає, хоча й не завдає особливого болю, але позбутися її неможливо. Він намагався думати про щось інше, але від цього «цвях» лише дужче давався взнаки. Микита себе ненавидів, і від цього ставало ще більш нудно. Він не писав свою книгу. Як можна щось вигадати, якщо в голові цілковита порожнеча, заповнена одним бажанням?
Увечері дзвонила Діана. Її голос наповнював теплом душу Микити, яка знемагала та страждала. Хотілося чути його завжди, усе життя, але вже за пару хвилин підсвідомість нагадувала: «Доза». Він розмовляв із Діаною, а цей нестерпний, настирний «цвях» пульсував бажанням у мозку. Микиті здавалося, що він не витримає такого випробування. Легше викинутися у вікно: кілька секунд нестерпного болю – і ніякого «цвяха» і його бажання. Але він згадував про Діану, думав про її ніжні тонкі руки, згадував очі, у яких можна було потонути, – і вона, боязка, несмілива, як перший весняний теплий і легкий дощ, утримувала його в цьому світі. Йому потрібно було позбутися згубного бажання, а сам він не міг упоратися.
Коли Микита зателефонував Яну й запропонував піти на лікування в лікарню, той, на подив, одразу погодився.
– Я йду лікуватися у відділення, – сказав Микита матері, – але за однієї умови.
– І яка ж умова? – запитала Вероніка. Вона вже майже заспокоїлася, коли син удома переніс ломку й перестав зникати ночами.
– Не заважай мені, не приходь ні до мене, ні до лікарів, я сам упораюся.
– Добре, якщо ти так хочеш, – сказала вона. – Тільки пообіцяй мені дзвонити.
У палаті були такі, як вони, наркозалежні, тому Ян і Микита не відчували незручності. Вони обидва прийшли до лікарні з надією…
Діана чомусь перестала відповідати на дзвінки. Уранці вона, як зазвичай, прислала Микиті СМС-повідомлення, а ввечері не зателефонувала. Він не міг знайти собі місця. Пішов до медсестри й попросив заспокійливе. Микита набирав номер Діани цілий вечір, але в неї був вимкнений телефон. Цілу ніч він не стулив очей, намагаючись їй додзвонитися. Уранці лікар застав його за цим же заняттям.
– Ви знали, що у вас гепатит? – запитав лікар.
– Здогадувався, – відповів неуважно й байдуже Микита. Скажи йому зараз, що в нього найважче й невиліковне захворювання, він відреагував би так само.
– Я призначу вам лікування.
Лікар говорив щось іще, але до свідомості Микити його слова не доходили. Йому потрібно було терміново дізнатися, де Діана, чому вона мовчить і що з нею трапилося. Він не мав номера телефону Тимура, той нікому його не давав, але тільки брат Діани міг знати, де вона. Коли лікар пішов, Микита заметушився й почав збиратися.
– Ти куди? – запитав Ян, який після перенесеної ломки майже постійно лежав у ліжку.
– Скоро повернуся, – сказав Микита. – Прикрий мене в разі чого.
Тимура в клубі не було, Сеня сказав, що він прийде на роботу десь о другій дня. Микита пішов погуляти містом. Зривався сніг, дув пронизливий холодний вітер і обпікав обличчя. Микита підняв комір курточки, засунув руки в кишені, але це не врятувало від холоду, який пробирав до кісток. На Микиті була осіння легка курточка, бо зимової взагалі не було. Чи знає про це мати? Напевно, варто зізнатися їй у тому, що він обміняв свою теплу куртку на «фен».
