Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– Ти читай, читай далі, – сказав Микита.
– «Через якийсь час біля гаража з’явився новий господар. Я одразу відчув його чорну душу. Чоловік часто ходив навколо мене, обдивляючись з усіх боків. Мені ставало страшно, і мої листочки дрібно тремтіли. Одного разу він приніс сокиру й зрубав частину кори біля моїх коренів. З кожним ударом сокири я здригався. Мені хотілося кричати від болю, але в мене немає голосу. Мені було так боляче, як боляче було б людині, у якої живцем здирають шкіру. Але ця безсердечна людина не могла чути мого болю. Вітер дмухав на мої рани, і біль трохи вщухав. Я знав, що незабаром помру. Скажете, дерева не вмирають, вони засихають. А якби вам не давали води? Ви б теж повільно й болісно вмирали від спраги. Краще б він відразу зарубав мене сокирою! Падали дощі, моє могутнє коріння жадібно вбирало із землі вологу, а я не міг пити! Можете уявити: перед вами стоїть посудина з прохолодною водою, а вам не дають напитися? Перед тим, як засохнути і впасти на землю, плакав кожен мій листочок, а жорстока людина ходила навколо, задоволено поглядаючи на мої гілки. Одного разу почався ураган, і я благав вітер, щоб він допоміг мені швидше відмучитися, вирвавши мене із землі з корінням. Вітер вив, шарпав мої гілки, але в нього не вистачило сил – занадто міцно я вріс корінням у життя. Я вмираю. Повільно. Щодня потроху. Мені вже не страшно померти, але я люблю життя! Я люблю вас, люди!» – дочитала Вероніка і втерла сльози.
– Не можу, – сказала вона. – Микито, я не думала, що ти здатний так тонко відчувати. Ніколи і в голову б не прийшло, що я можу плакати від жалю до дерева. Ти вже придумав назву своєї книги?
– Я назву її «Влада життя і смерті», – відповів він. – Можлива й така назва – «Я подарую тобі життя».
Микита втратив лік часу. День змінювався на ніч, але він був поза часом. Він подовгу чхав, гикав, у нього текло з носа й очей, блював навіть тоді, коли не було чим. Дико болів від спазмів шлунок, але він не міг ані пити, ані їсти. Його мучив нестерпний біль у всьому тілі, немов невидима сила викручувала суглоби. Він кричав, коли м’язи рук самі по собі смикалися, супроводжувані болем. Суцільний дикий біль! Він стогнав, коли м’язи тіла переставали його слухатися й смикалися в спазмах. Він намагався рухатися, бо не міг лежати на місці, але руки й ноги не корилися йому, вони вихляли всіма суглобами, і він натикався на меблі, боляче бився і знову кричав від болю. Микита не хотів, щоб хтось дивився на його муки, і попросив матір вийти.
– Я не покину тебе, – казала вона, плачучи.
– Прошу тебе, – сказав він, – вийди й замкни мене в кімнаті, інакше я зірвуся, втечу і вже більше не зможу.
Вероніка принесла йому одне відро, яке залишила на балконі.
– Це буде твій туалет, – сказала вона.
Друге порожнє відро вона залишила біля ліжка. На столі, де колись був ноутбук, Вероніка поставила вазу з яблуками й печивом. Там же вона залишила кілька пластикових пляшок із мінеральною водою.
– Я буду проситися випустити мене, – сказав Микита, важко дихаючи, – не відчиняй ні за яких моїх благань.
Вероніка мовчки кивнула.
– Не випускай мене, навіть якщо я буду стукати у двері, – сказав він. – Якщо буду щось обіцяти – не вір мені, усе одно обдурю, адже я наркоман.
– Я все зрозуміла, – сказала вона, – я знаю, ти сильний, ти впораєшся.
– Мамо, – зупинив її Микита, – якщо ти мене пожалієш… жалістю ти можеш мене угробити.
– Я теж витримаю, – сказала Вероніка і всміхнулася.
Вона вийшла й прокрутила ключ у замку.
Океан болю й абсолютна нездатність розслабитися. Йому хотілося заснути, але неможливо було відключитися. Замість звичного розслабляючого кайфу – нелюдський біль. Дратувало все: меблі навколо, гул за вікном, відро біля ліжка, і навіть сам він був подразником. Біль. Зі злістю кинутий у двері стілець. Ніч чи день? День чи ніч? Вода. Блювоти. Забуття чи непритомність? Немає відчуття реальності. Реальність – це суцільний біль.
– Відчини! – Микита почав бити у двері неслухняними ногами. – Мамо! Відчини, бо я викинуся з вікна!
– Ні! – Тверде за дверима.
– Я не можу тут бути сам! Іди сюди!
– Ні!
– Мені боляче! Я не можу! Не можу більше!
Микита впав на підлогу, почав битися головою. Біль став суцільним, не залишивши вільної клітинки тіла…
З чого складається тіло? Кажуть, що з води… Не залишилося сил, немає жодних бажань. Жити не хочеться. Навіщо жити? Покінчити із собою? Теж немає бажання. Повна байдужість. Треба сходити в туалет, але не хочеться вставати. У роті пересохло, але до води треба ще дійти на ватяних ногах. Краще не пити. За дверима плаче мати. Її шкода. Треба б пожаліти, але й на це немає сил і бажання. «Білий» не йде з голови, хоча й ця думка стала млявою, як і його тіло. Звуки з вулиці долинають так, немов він під водою. Про щось сперечаються чоловіки під вікном, чути їхні слова, але зміст не доходить до свідомості. На стелі повзає сонна муха. Їй не потрібен порошок, а йому, якби хто приніс, згодився б. Здається, занурений у свої думки, хоча насправді їх нема, як немає бажань і почуттів.
Дзвонить Діана, він їй механічно відповідає – погано працює свідомість.
– Люблю тебе, – говорить на прощання.
Микита знає, що тільки її дзвінки можуть дати йому сили все це витерпіти. Коли ж вона ще подзвонить? Як дізнатися, якщо немає відчуття часу?
Розділ 58
Діані шкода було розлучатися з Вірою, яку переводили в онкологічне відділення. Жінці сказали, що їй необхідно пройти ще один курс хіміотерапії. Віра не плакала, хоча чудово розуміла, що з нею. Діана склала її речі у валізу.
– Діаночко, – сказала Віра на прощання, – ти не падай духом. З будь-якої ситуації є вихід, потрібно тільки його знайти. Тебе підлікують, і все в тебе налагодиться. Кажуть, що тільки в абсолютній темряві можна зрозуміти, що таке світло. Я зрозуміла це, але шкода, що пізно, а в тебе ще все попереду. Не впадай у відчай, ти ще знайдеш свою половинку, і діточки у вас будуть…
– Хворі на СНІД, – вставила, кашлянувши, Люда. – Народяться, світу божого не побачать, а вже помирати пора.
– Людо, – сказала Віра, – знаєш, у чому твоя біда? Ти зла. Не слухай її, Діано, це вона від розпачу стала такою.
Віру відвезли, а Діана запитала в Люди:
– У тебе рідні є?
– Є. Троє діток, які скоро залишаться сиротами.
– Навіщо ти так? Кажуть, тут працюють дуже хороші фахівці.
– Ти подивися на мене! Що на мені залишилося від людини? А це ти бачила? – Люда розмотала бинт на нозі. – Підійди й подивися. Іди, не бійся!
Діана підійшла ближче й мимоволі зойкнула, побачивши незагойну величезну гнійну рану на нозі. Вона була настільки глибокою, що виднілася біла кістка.
– Що це? – запитала перелякано.
– Саркома Капоші, – сказала Люда. – А все почалося зі звичайної ВІЛ-інфекції.
– І давно… почалося?
– СНІД виявили в мене в пологовому будинку, коли я останнього хлопчика народжувала. Доти й не знала, що інфікована. Те, що часто хворіти почала, помічала, але до лікарні не ходила. Я мати-одиначка, коли мені по лікарях ходити? Треба було працювати, щоб дітей прогодувати й одягнути. У мене була двокімнатна квартира, яка дісталася мені після смерті батьків, хороша робота, але не щастило в особистому житті. Думала, що діти – це моє щастя, а виявилося, що народила їх і залишу на муки, – зітхнула Люда. – Кому тепер вони потрібні?
– А з ким вони зараз?
– У дитячому будинку вони, – сказала Люда. – Коли в мене виявили саркому, я продала квартиру й купила невеличку кімнатку в гуртожитку. Думала, що на виручені гроші зможу вилікуватися. Дурна! Краще б дітям залишила цю квартиру! Куди вони підуть після дитбудинку?
– Ви ще одужаєте, – сказала їй Діана, щоб хоч трохи втішити.
– Дівчинко моя, ти ще не знаєш, що таке СНІД. Це страшна хвороба, якої неможливо позбутися – це я знаю точно, надивилася на таких хворих. Вони живуть, знаючи, що навіть нежить може їх убити.
