Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
1914 року. В Парижі вони виявляють інтерес до като-
лицтва, захоплюються модернізмом, зближаються з
323
діячами партії есерів159. Лідер есерів Борис Савінков
схиляв їх до релігійного виправдання політичного те-
рору і одержував від них поради під час роботи над
романом «Кінь блідий». У 1907 році в Парижі вийшов
колективний збірник «Цар і революція», в якому Ме-
режковському належить нарис «Революція і релігія».
Розглядаючи в нарисі російську монархію і церкву на
широкому історичному тлі, він приходить до виснов-
ку, що в глибинах народної стихії революційний смерч
набуває нищівної сили і разом із загибеллю російської
церкви і російського царства настане загибель Росії.
Пророцтво Мережковського здійснилося, після Жов-
тневого перевороту 1917 року стара Росія загинула.
Свою другу трилогію, яка складається з драми
для читання «Павло І» (1908) і романів «Олександр І»
(1911) та «14 грудня» (1918), Мережковський написав
на основі капітальних праць російських істориків, зо-
крема М.К. Шильдера і великого князя Миколи Ми-
хайловича
Романова. Трилогія характерна антимонар-
хічною спрямованістю, різко негативним ставленням
до абсолютистської держави, до
самодержавно-бюро-
кратичного
устрою. За Мережковським, самодержав-
ство від Антихриста.
Початок Першої світової війни Мережковський
сприйняв як нещастя для Росії. Повернувшись на
батьківщину і переживши у 1917 році Лютневу рево-
люцію і Жовтневий переворот, Мережковські не при-
йняли Радянську владу, для якої вони були зайвими
людьми, і емігрували до Франції, в Париж, де перебу-
вали до кінця життя.
Після Жовтневого перевороту в Париж емігрува-
324
ли майже усі російські письменники і поети, і столицю
Франції жартома стали називати «столицею російсь-
кої літератури». Кожної неділі на квартирі Мереж-
ковських збиралися письменники, поети,
художни-
ки. На «Неділях» обговорювалися суспільні, політичні,
літературні і релігійні питання. З 1927 року на «Неді-
лях» проводилися збори «Зеленої лампи». На них бу-
вали Ходасевич, Берберова, Бунін, Керенський, Теффі,
Шестов, Бердяєв, Одоєвцева, Георгій Іванов і багато ін-
ших — увесь цвіт російської еміграції. «Неділі» і «Зеле-
на лампа» проіснували до початку Другої світової війни
і виховали ряд молодих поетів, навчивши їх не тільки
думати, але й виразно висловлювати свої думки.
У часи еміграції Мережковський, продовжуючи на-
пружено працювати, написав ряд творів: «Народжен-
ня Богів (Тутанхамон на Кріті)», 1925; «Месія», 1927;
«Таємниця Заходу. Атлантида—Європа», 1930; «Ісус
Невідомий», 1932; «Данте» (2 тома), 1939; нарис «Ре-
форматори. Лютер. Кальвін. Паскаль» та інші.
Ерудіт, поліглот, знавець античності й італійсько-
го Відродження, історик культури, Мережковський
завжди і повсюди насамперед обзаводився бібліоте-
кою, без якої він не міг прожити і дня. Уся його твор-
чість пронизана морально-релігійною проблематикою.
Йому були однаково важливі правда небесна і прав-
да земна, дух і плоть, ареною боротьби яких є людсь-
ка душа.
Про те, як працював Мережковський, пише його
дружина Зінаїда Гіппіус в біографічному нарисі «Дми-
тро Мережковський» (Париж, 1951): «До всякої заду-
маної роботи він ставився із серйозністю вченого. Він
325
досліджував предмет, свою тему, з усією можливою
широтою, і ерудиція його була доволі чудова. Почина-
ючи з «Леонардо», він прагнув, крім книжкового зби-
рання джерел, ще бути там, де відбувалася дія, бачи-
ти і відчувати те повітря і ту природу. Але не завжди
це вдавалося. Повторюю, більше всебічного і реаль-
ного дослідження теми, стосується це романа чи не ро-
мана, — важко було в кого-небудь зустріти».
Мережковський залишив велику літературну спад-
щину: романи, вірші, сотні статей і робіт. Він написав
про багатьох письменників і поетів. Один тільки цикл
«Вічні супутники» (1897) включає портрети Лонга,
Марка Аврелія, Плінія Молодшого, Кальдерона, Ґете,
Сервантеса, Флобера, Монтеня, Ібсена, Достоєвського,
Гончарова, Тургенєва, Майкова, Пушкіна. Він написав
книги про Гоголя, Достоєвського і Толстого, статті про
Чехова, Горького,
Короленка, Белінського, Чаадаєва,
Некрасова, Тютчева, Леоніда Андрєєва. Все, що напи-
сав Мережковський до 1914 року, ввійшло до повно-
го зібрання його творів у 24-х томах, яке вийшло в Пе-
тербурзі у видавництві Ситіна у 1914-1915 роках.
Мережковський жагуче бажав одержати Нобе-
лівську премію. Він вважав, що її по справедливості
належить присудити йому і він один достойний її. Кан-
дидатами на премію, крім нього, були висунуті І. Бунін
і І. Шмєльов160. Основним конкурентом був Бунін, яко-
го Мережковський вважав нудним письменником по-
буту. Але у 1933 році Нобелівський комітет віддав пе-
ревагу Буніну.
Письменник з ненавистю ставився до комунізму і,
коли фашистська Німеччина почала війну з Радянсь-
326
ким Союзом, виступив по радіо і привітав Гітлера, по-
рівнявши його з Жанною д'Арк. Після цього більшість
емігрантів відвернулася від нього. Ненавидячи і зне-
важаючи Гітлера, він, як і Черчілль, вважав, що «хоч
з чортом, але проти більшовиків». Поетеса Ірина Одо-
євцева, яка близько знала Мережковського і часто зу-
стрічалася з ним у Парижі, писала в своїх спогадах
«На берегах Сени» (Париж, 1983): «Його поведінка під
час війни, його так звана зрада Росії — «гітлерство»,
промови по радіо і інше... робилося тільки «з підлості»
і не стосувалося його справжніх поглядів і почуттів...
Поклавши руку на серце, підтверджую, що Мереж-
ковський до свого останнього дня залишався запе-
клим ворогом Гітлера, ненавидячи і презираючи його
як завжди.. , він вважав його мерзотником, неосвіче-
ним нікчемством, до того ж напівбожевільним. Він
все життя торочив про Антихриста, але коли цей Ан-
тихрист, яким можна вважати Гітлера, з'явився перед
ним, — Мережковський не розгледів, не впізнав його».
Дмитро Сергійович помер з тавром колабораціоні-
ста161 9 грудня 1941 року. На його відспівування в пра-
вославній церкві на вулиці Дарю в Парижі прийшло
всього декілька чоловік.
327
МИКОЛА БУРАЧЕК
(1871 — 1942)
український живописець-пейзажист,
художник театру, актор
Кохаюсь я в природі, люблю кож-
ний її шматок, форму, освітлення,
колорит. Все це хвилює мене, дає
мені глибокі переживання, почут-
тя радості, щастя.
Микола Бурачек
Природа щедро наділи-
ла Миколу Бурачека ба-
гатогранним талантом. Він
був не тільки видатним
майстром пейзажного жи-
вопису, а й відомим теат-
ральним художником, чу-
довим актором, педагогом,
письменником, мистецт-
вознавцем і громадським
діячем. На творчість Бура-
чека як художника значний
вплив справили французь-
кі живописці — «барбізон-
ці» та імпресіоністи.
Микола Григорович Бурачек
народився 16 березня
1871 року в місті Летичеві, нині Хмельницької обла-
сті, в родині поштового службовця. Незабаром батька
перевели в Кам'янець-Подільський, де він став пошт-
328
мейстером. Батько був любителем живопису, непогано
малював і з дитячих років прищеплював любов сина до
мистецтва. У гімназії на хлопця звернув увагу вчитель
