Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Він усвідомив, що йому хочеться, аби Венді запитала його про живоплоти, запитала його, що мав на увазі Денні, коли сказав «ти знаєш, бо сам бачив»… Якби вона запитала, він розповів би їй усе. Усе. Про живоплоти, про жінку в тому номері, навіть про пожежний шланг, який нібито змінив своє розташування. Але на чому зупинити сповідь? Чи він зміг би їй розповісти про те, що закинув геть магнето, що вони могли б уже зараз всі разом перебувати внизу, в Сайдвіндері, якби він цього не зробив?
Натомість вона запитала:
— Хочеш чаю?
— Так. Чашка чаю, це було б добре.
Вона підійшла до дверей і там затрималась, чухаючи собі передпліччя крізь светр.
— У цьому моя вина не менша за твою, — промовила вона. — Чим ми займалися в той час, коли з ним усе це відбувалося… видіння, чи що воно там було?
— Венді…
— Ми спали, — сказала вона. — Спали, як парочка підлітків, які добряче почухали свою сверблячку.
— Припини, — сказав він. — Усе минулося.
— Ні, — відповіла Венді, подарувавши йому дивну, тривожну посмішку. — Нічого не минулося.
Вона пішла робити чай, залишивши його наглядати за їхнім сином.
Розділ тридцять шостий Ліфт
Джек прокинувся з неглибокого й неспокійного сну, де якісь велетенські невиразні постаті ганялися за ним по безкінечних засніжених полях, прокинувся в те, що йому спершу здалося іншим сновидінням: темрява, а в ній раптова мішанина шумів — скрегіт й брязкіт, гудіння, деренчання, клацання й висвистування.
А тоді поряд з ним також і Венді сіла прямо, і він зрозумів, що це не сон.
— Що це таке?
Її холодні, немовби мармурові, пальці вхопили його за зап’ясток. Він задавив миттєве бажання їх струсити — звідки, чорти забирай, він міг знати, що там таке? Годинник з ілюмінованим циферблатом на його нічному столику показував за п’ять хвилин північ.
Знову те гудіння. Гучне й розмірене, лише трішечки мінливе. А по тому, коли гудіння припинилося, брязк. Деренчливий скрегіт. Гуп. Гудіння відновилося.
Це ж ліфт.
Сів у ліжку Денні.
— Тату? Тату? — голосом сонним, зляканим.
— Тут я, доку, — відгукнувся Джек. — Ходи сюди, застрибуй до нас. Твоя мама теж уже не спить.
Зашурхотіли простирадла, і Денні опинився в ліжку між ними.
— Це ліфт, — прошепотів він.
— Так і є, — сказав Джек. — Усього лише ліфт.
— Що ти цим хочеш сказати, усього лише? — вимогливо перепитала Венді. Її голос містив у собі крижану поволоку істерики. — Серед ночі. Хто ним управляє?
Гууууууууууу. Дриг/брязк. Тепер над ними. Деренчання решітки, що відсовується, гупання дверей, це вони відчинились і зачинились. Потім знову гудіння мотора й тросів.
Денні почав скиглити.
Джек скинув ноги з ліжка на підлогу.
— Там, можливо, коротке замикання. Я перевірю.
— Не смій виходити з цієї кімнати!
— Не будь дурепою, — сказав він, натягуючи на себе халат. — Це моя робота.
За мить і вона також підхопилася з ліжка, потягнувши за собою й Денні.
— Ми теж підемо.
— Венді…
— Що не так? — запитав Денні стривожено. — Що не так, тату?
Замість відповіді, той відвернувся, обличчя мав сердите й напружене. Халат на собі він підперезав уже в дверях, відчинив їх і ступив у темряву.
Венді на хвильку завагалася, тож саме Денні першим почав рухатися. Вона швидко його наздогнала, і вийшли вони разом.
Джек не переймався тим, щоби ввімкнути світло. Отже, вона намацала клавіш, яким вмикався ряд з чотирьох світильників на стелі їхнього завулка, що вів у головний коридор. Далі попереду Джек уже завертав за ріг. Цього разу Денні знайшов панель і поклацав всіма трьома вмикачами. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта освітився.
Джек стояв на чекальному майданчику, фланкованому лавами й урнами для недопалків. Він бездвижно стояв перед зачиненими дверима ліфта. У своєму вилинялому картатому халаті і коричневих шкіряних капцях зі стертими підборами, зі сплутаним після сну волоссям — уся голова у вихрах, як в Альфальфи[216] — він їй скидався на якогось абсурдного Гамлета двадцятого сторіччя, нерішучого героя, настільки причарованого насуванням трагедії, що він залишається безпорадним у тому, щоби її відвернути чи будь-як змінити напрямок її розвитку.
(«господи перестань думати так божевільно…»)
Рука Денні боляче стиснулася на її руці. Син прискіпливо дивився на неї, з обличчям напруженим і стривоженим. Він уловив плин її думок, второпала вона. От лишень, як багато чи як мало він зрозумів, цього неможливо було вгадати, але вона зачервонілася, почуваючись достеменно так, якби він був запопав її під час заняття мастурбацією.
— Ходімо, — промовила вона, і вони рушили коридором до Джека.
Гудіння і брязкіт, і гупання тут лунали голосніше, лякаючи їх в якийсь роз’єднувальний, паралізуючий спосіб. Джек з гарячковою напруженістю вдивлявся в зачинені двері. Венді здалося, що крізь ромбоподібне віконце в центрі ліфтових дверей вона бачить троси, що злегка вібрують. Ліфт грюкнув, зупинившись нижче них, на вестибюльному поверсі. Вони почули, як гупають, відчиняючись, його двері. І…
(вечірка)
Чому вона подумала «вечірка»? Це слово просто вскочило їй у голову зовсім без усяких на те причин. В «Оверлуку» стояла суцільна напружена тиша, якщо не враховувати ці дивні звуки, що долинали з ліфтової шахти.
(мабуть, ще та, незлецька вечірка)
(???ЯКА ВЕЧІРКА???)
Усього на мить її розум заповнився такою реальною картиною, що вона здалася спогадом… і не просто банальним спогадом, а одним із тих, що їх цінуєш, із тих, що їх бережеш для вельми особливих оказій і рідко згадуєш про них уголос. Вогні… сотні, можливо, тисячі їх. Вогні й кольори, постріли корків шампанського, сорокачленний оркестр грає «У настрої» Ґлена Міллера[217]. Але Ґлен Міллер пішов на дно в своєму бомбардувальнику ще до її народження, звідки вона могла мати спогади про Ґлена Міллера[218]?
Вона подивилася вниз, на Денні, і побачила, що голова в нього нахилена набік, немов він чує щось таке, чого не здатна чути вона. Обличчя в нього було дуже блідим.
Гуп.
Двері внизу зачинилися. Виюче гудіння, це почав підніматись ліфт. Спершу крізь ромбоподібне віконце вона побачила моторний блок над кабіною, потім, крізь трохи віддалені ромбоподібні клітини мідної решітки, інтер’єр самої кабіни. Тепле жовте світло лилося зі стелі кабіни. Кабіна була порожньою. Вона була порожньою, але
(у ніч вечірки вони, мабуть, набивалися до неї цілими дюжинами, набивалися в цю кабіну, не зважаючи на жодні обмеження правил безпеки, але звісно, ліфт тоді був новесенький, а на них усіх були маски)
(???ЯКІ ЩЕ МАСКИ???)
Кабіна зупинилася над ними, на третьому поверсі. Венді подивилася на Денні. Обличчя сина перетворилося на суцільні очі. Губи стислись в одну нажахану, безкровну щілину. Над ними задеренчала, відчиняючись, мідна решітка. Двері ліфта гупнули, відчинившись, вони гупнули, бо надійшов час, час надійшов, настав час, щоби сказати
(На добраніч… на добраніч… так, це було чудово… ні, я ніяк не можу залишитися на зняття масок… раніше ляжеш, раніше встанеш… о, це була Шейла?… отой чорнорясник?.. ну хіба не дотепно, Шейла наряджається ченцем?.. так, на добраніч… на добра)
Гуп.
Зчепилися шестерні. Ввімкнувся мотор. Кабіна жалібно завила, спускаючись.
— Джеку, — прошепотіла Венді. — Що воно таке? Що це з ним сталося?
— Коротке замикання, — промовив він. Обличчя мав, наче з дерева. — Як я тобі вже казав, це коротке замикання.
— Я весь час чую голоси в себе в голові! — закричала вона. — Що це таке? Що сталося? Я почуваюся так, немов втрачаю глузд!
— Які голоси? — Подивився він на неї з нещадною ґречністю.
Вона обернулась до Денні:
— А ти..?
Денні спроквола кивнув:
— Так. І музика. Наче з дуже давніх часів. У мене в голові.
Кабіна ліфта знов зупинилася. Готель стояв безмовним, порипуючи пусткою. Надворі, у темряві, скавулів вітер, увиваючись довкола карнизів.
