Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
— Може, ви обоє збожеволіли, — невимушено зауважив Джек. — Я жодної чортівні не чую, окрім того, що з ліфтом якась дрібна проблема на кшталт нападу електричної гикавки. Якщо вашому дуету забажалося влаштувати спільну істерику, гаразд. Але на мене не розраховуйте.
Ліфт знову пішов донизу.
Джек відступив праворуч, де на стіні на рівні грудей містився ящик зі скляною передньою стінкою. Він вдарив у неї голим кулаком. Скло з дзенькотом бризнуло всередину. З двох кісточок у нього капала кров. Він засунув досередини руку і дістав якийсь ключ з довгою, гладенькою цівкою.
— Ні, Джеку. Не треба.
— Я мушу робити свою роботу. А тепер полиш мене самого, Венді!
Вона спробувала вхопити його за руку. Він відштовхнув її назад. Ступня Венді зашпорталася в подолі її халата, і вона з якимсь недоладним, глухим стуком впала на килим. Денні пронизливо скрикнув і впав на коліна поряд з нею. Джек знову відвернувся до ліфта і встромив ключ у гніздо.
Ліфтові троси в маленькому віконці зникли, і показалося дно кабіни. За секунду по тому Джек різко крутнув ключ. Почувся верескливий скрегіт, це ліфт відгукнувся на раптову зупинку. На якусь мить від’єднаний від зчеплення двигун у підвалі завив іще голосніше, та потім втрутився автоматичний розмикач і «Оверлук» запав у потойбічну тишу. Порівняно з нею нічний вітер надворі здавався дуже гучним. Джек тупо дивився на сірі металеві двері ліфта. Нижче ключового гнізда виднілося три мазки крові з його розідраних кісточок.
На мить він знову обернувся до Венді з Денні. Дружина вже сиділа прямо, а син обіймав її однією рукою. Обоє насторожено дивилися на нього, ніби він був якимсь ніколи раніше не баченим ними незнайомцем й, можливо, небезпечним. Він відкрив рота, сам не певен того, що з нього зараз прозвучить.
— Це… Венді, це моя робота.
Вона чітко промовила:
— Нахер твою роботу.
Він знов обернувся до ліфта, просунув пальці в щілину з правого боку дверей і змусив їх трішки відчинитися. Після того він уже зміг прикласти до них усю свою вагу і відчинив їх навстіж.
Кабіна зупинилася на півдорозі, її дно зависло на рівні Джекових грудей. З неї все ще лилося тепле світло, що контрастувало з масною темрявою шахти внизу.
Доволі довго, як це здалося, він дивився в кабіну.
— Тут пусто, — нарешті промовив він. — Коротке замикання, як я й казав.
Вчепившись пальцями в щілину під дверима він почав їх тягнути, зачиняючи… та тут у нього на плечі опинилася рука Венді, на диво сильна, й відсмикнула його геть.
— Венді! — заволав він. Але вона вже встигла вхопитися за край дна кабіни і підтягнулася вгору достатньо, щоби зазирнути всередину. А потім, з конвульсивним ривком плеча і напруженням м’язів черева, вона спробувала підкинути себе вгору цілком. Якусь мить ця справа здавалась сумнівною. Її ступні заметлялися над чорнотою ліфтової шахти, один рожевий капець спав їй з ноги і зник з виду.
— Мамуню! — закричав Денні.
Але тоді вона вже була нагорі, щоки в неї горіли, збілілий лоб сяяв, як спиртівка.
— А як щодо цього, Джеку? — Вона жбурнула щось, і раптом в холі коридору розлетілося повно конфеті, червоного і білого, синього і жовтого кольорів. — А щодо цього? — Зелений серпантин, вицвілий від віку до блідо-пастельного тону.
— А оце?
Вона пожбурила знайдену річ, і та впала на синьо-чорний джунглевий килим, чорна шовкова маска «котячі очка», на скронях припорошена блискітками.
— А чи для тебе це схоже на коротке замикання, Джеку? — закричала вона на нього.
Джек повільно відступив геть, механічно хитаючи туди-сюди головою. З усіяного конфеті килима сліпо зорила вгору, на стелю, маска «котячі очка».
Розділ тридцять сьомий Бальна зала
Настало перше грудня.
Денні був у східному крилі, у бальній залі, він стояв на сидінні м’якого фотеля з високою спинкою і роздивлявся дзиґар під склом. Той стояв у центрі високої декоративної полиці над каміном бальної зали, по боках дзиґаря стояли два великих, вирізаних зі слонової кістки слони. Денні майже очікував, що слони ось-ось рушать уперед, намагаючись встромити в нього свої бивні, але вони залишались недвижними. Вони були «безпечними». Від тієї «ліфтової» ночі він почав усі речі в «Оверлуку» ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, ігровий майданчик, двісті сімнадцятий номер і Президентський люкс (то був Люкс, а не Люк; він побачив, як правильно пишеться це слово у якійсь бухгалтерський книзі, що її тато вчора читав під час вечері, і ретельно його запам’ятав) — ці місцини були «небезпечними». Їхня квартира, фойє і ґанок були «безпечними». Скидається на те, що ця бальна зала також.
(принаймні, слони точно безпечні).
Він не був певен щодо інших місць і тому загалом наперед їх уникав.
Він дивився на дзиґар, накритий скляним куполом. Той містився під склом, бо всі його коліщатка і трибки, і пружинки були на виду. Чи то хромована, чи сталева рейка йшла довкола цього механізму, а просто під циферблатом був маленький осьовий стрижень з парою зчепних трибків на кожному кінці. Стрілки дзиґаря стояли на чверті по XI, і, хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок він зумів здогадатися, у який час цей дзиґар колись зупинився. Дзиґар стояв на оксамитовій підкладці. Перед ним, трішки викривлений вигином ковпака, лежав ретельно вирізьблений срібний ключ.
Денні припускав, що цей дзиґар належить до тих речей, яких йому не можна чіпати, як ті декоративні інструменти для каміна в їхній оббитій міддю вітрині в фойє або той високий креденс для порцеляни під задньою стіною обідньої зали.
Раптом у ньому здійнялося відчуття несправедливості й сердита жага протесту
(дурниці це, що чогось мені не можна торкатися, просто дурниці, мене ж чіпав, хіба не так? грався зі мною, хіба не так?)
А таки так. І до того ж він аж ніяк не був делікатним, не переживав, що мене зламає.
Денні простягнув руки, вхопився за скляний купол і підняв його, відставивши вбік. Він дозволив собі одним пальчиком провести по механізму, пучкою вказівного пальця натискаючи на трибки, пробігаючи легенько по коліщатках. Він узяв срібний ключ. Для когось дорослого той був би незручно дрібним, але для його пальців цей ключ годився ідеально. Він вставив його у гніздо в центрі циферблата. Ключ встромився упевнено, мов додому ввійшов, з легесеньким клац, більш відчутним, аніж чутним. Обертався він, звісно, праворуч: за годинниковими стрілками.
Денні крутив ключ, аж поки той уже не зміг крутитися далі, а потім його витяг. Го Дзиґар инник почав цокотіти. Трибки обертатися. Захилиталося вперед-назад у півкрузі велике балансирне колесо. Ожили стрілки. Якщо тримати голову абсолютно нерухомою, а очі широко розплющеними, можна було помітити, як хвилинна стрілка помалу смикається, рухаючись до своєї зустрічі з годинною стрілкою, яка відбудеться приблизно за сорок п’ять хвилин від тепер. Об XII.
(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе).
Він нахмурився, а потім витрусив з голови цю думку. Це була думка, яка для нього не мала ні сенсу, ні якихось асоціацій.
Він знову наставив вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, цікавий до того, що може відбутися. Це вочевидь не був годинник з зозулею, але для чогось же призначалася ота сталева рейка.
Почулася серія тихих, уривчастих клацань, а тоді дзиґар почав теленькати вальс Штрауса «Блакитний Дунай». Почав розгортатися якийсь сувій дірчастої тканини, не більше як два дюйми завширшки. Піднімалися й падали рядком мідні стукальця. З-поза циферблата по сталевій рейці плавно виїхали дві фігурки, балетні танцівники: зліва дівчина в пухнастій спідничці й білих панчішках, а справа хлопець у чорному трико й балетках. Їхні руки були підняті арками над головами. Зійшлись вони посередині, перед VI.
Денні вгледів крихітні рівчачки у них на боках, прямо під пахвами. Осьовий стрижень сковзнув у ці рівчачки, і він почув чергове тихе клацання. Трибки по обох кінцях стрижня почали обертатися. «Блакитний Дунай» теленькав. Руки танцівників пішли донизу, вони обхопили одне одного. Хлопець підняв дівчину в себе над головою, а потім крутнувся на стрижні. Тепер вони опинилися лігма: хлопець з головою, зануреною під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина, притиснувшись обличчям до центру хлопцевого трико. Вони корчилися у механічному оскаженінні.
