Сяйво - Кінг Стівен (книги бесплатно TXT) 📗
Денні наморщив носа. Вони цілували піськи. Денні відчув огиду.
Ще якась мить, і події почали розгортатися в зворотному напрямку. Хлопець крутнувся на стрижні назад. Потім перекинув дівчину в стоячу позицію. Коли їхні руки знову зводилися арками над головами, здалося, вони розуміюче кивнули одне одному. Ретирувалися вони тим самим шляхом, як і були з’явились, і зникли, якраз коли закінчився «Блакитний Дунай». Дзиґар почав бити сріблястим дзвоном.
(Північ! Б’є північ!
Слава маскам!)
Денні крутнувся на стільці, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. Він побачив, що поза подвійними храмовими вікнами почав сіятись свіжий сніг. Величезний килим (який згортали перед танцями, звичайно), багате плетиво червоних і золотих візерунків, лежить незрушений на підлозі. Місце навкруг нього займали маленькі, інтимні столики на двох, на яких стояли перевернуті ніжками до стелі павучо-елегантні стільці.
Усюди було пусто.
Але зала не була насправді порожньою. Тому що тут, в «Оверлуку», безперестанку щось відбувалося й відбувалося. Тут, в «Оверлуку», всі часи зійшлись ув одно. Тут тривала якась безкінечна серпнева ніч тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, зі сміхом і випивкою, де купка гламурних обраних піднімалися і спускалися ліфтом, пили шампанське і ляскали святковими хлопавками одне в одного перед обличчями. Тут був передсвітанковий червневий ранок приблизно за двадцять років по тому, і кілери одного угруповання безкінечно гатили картеччю з гвинтівок у розірвані й закривавлені тіла трьох чоловіків, які безкінечно перебували в агонії. І жінка роздобурилась ліниво у ванні певного номера на другому поверсі, очікуючи на візитерів.
В «Оверлуку» всі речі були ніби живими, живучи власним життям. Так, немов весь цей готель було заведено якимсь срібним ключиком. А дзиґар ішов. Годинник цокотів.
Сам він і є тим ключиком, подумав Денні печально. Тоні його попереджав, а він просто дозволив усьому йти своїм ходом.
(«Мені тільки п’ять років!»)
крикнув він чомусь, чия присутність напіввчувалася в цій залі.
(«Хіба зовсім нічого не значить те, що мені тільки п’ять?»)
Відповіді не було.
Денні знехотя повернувся знову до дзиґаря.
Він усе відкладав і відкладав, плекаючи надію, що щось таке трапиться, що допоможе йому обійтися без того, щоби знову кликати Тоні, що з’явиться рейнджер, або гвинтокрил, або якась рятувальна команда; вони завжди вчасно з’являлися в його улюблених телепередачах і рятували людей. У телевізорі і рейнджери, і спецзагони поліції, і парамедики були дружньою білою силою, яка врівноважувала те плутане зло, яке він усвідомлював у цім світі; коли люди потрапляли в якусь біду, їм допомагали з неї вибратися, їх проблеми вирішували. Вони не мусили самі собі допомагати в біді.
(«Будь ласочка?»)
Відповіді не було.
Нема відповіді, а якщо прийде Тоні, чи повториться той самий кошмар? Те гахкання, той хриплий, роздратований голос, той синьо-чорний килим, як змії? Арак?
Та що ж іще?
(«Будь ласка, ой, будь ласочка»)
Нема відповіді.
З тремтливим зітханням він подивився на циферблат. Трибки крутилися, зчеплюючись з іншими трибками. Балансирне колесо гіпнотично похитувалося туди-сюди. А якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна помітити, як хвилинна стрілка від XII невблаганно повзе вниз до V. Якщо тримати голову абсолютно нерухомо, можна ще побачити…
Циферблат пропав. На його місці була кругла чорна діра. Вона вела вниз, у довічність. Вона почала розпухати. Пропав дзиґар. І зала поза ним. Денні подибав і впав у ту темряву, що весь цей час ховалася за циферблатом.
Маленький хлопчик на фотелі раптом повалився і тепер криво лежав під якимсь неприродним кутом, з головою, відкинутою назад, з очима, сліпо втупленими у високу стелю бальної зали.
Вниз і вниз, і вниз, і вниз у…
…коридор, зіщулений у коридорі, та він же неправильно завернув, намагаючись знову дістатися до сходів, він неправильно завернув, і тепер, І ТЕПЕР…
…він побачив, що опинився в короткому завулку, в глухому куті, який веде лише в Президентський люкс, а ті звуки, те гахкання все ближче й ближче, молоток для гри в роук скажено висвистує в повітрі, його головка вгачується в стіну, роздираючи шовковисті шпалери, вибиваючи маленькі клуби вапняного пилу.
(«Чорти тебе забирай, виходь сюди! Отримай свою…»)
Але в цьому коридорі була інша постать. Стояла, розслаблено спершись на стіну, зразу позаду нього. Наче привид.
Ні, це не привид, хоча одягнений у все біле. У білій робі.
(«Я тебе знайду, ти, клятий малий сучої матері КУЦАН!»)
Денні віджахнувся назад від цього голосу. Той наближався вже головним коридором третього поверху. Невдовзі володар цього голосу заверне за цей ріг.
(«Виходь сюди! Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк!»)
Фігура в білому трохи випросталася, витягла сигарету з кутика рота і пучками зіщипнула крихту тютюну собі з повної нижньої губи. Денні побачив, що це Хеллоран. Одягнений у свою кухарську уніформу, замість того синього костюма, який був на ньому в день закриття.
«Якщо таки трапиться неприємність, — казав Хеллоран, — погукай. Гукни голосно, сильно, так, як ото ти був зробив мені кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А якщо почую, я притьма примчуся. Я притьма примчуся. Я притьма…
(Тоді приїдь зараз! Приїдь зараз, приїдь ЗАРАЗ! Ох, Діку, ти потрібен мені, нам усім потрібен)
…примчуся. Вибач, але я мушу бігти. Вибач, Денні, добрий мій друже, доку, але я мушу мчати. Це було дійсно забавно, хлопчику мій славний, але я мушу поспішати, я мушу бігти».
(«Ні!»)
Але в нього на очах Дік Хеллоран відвернувся, знову вставив сигарету собі в кутик рота і, звільна ступивши, пройшов крізь стіну.
Залишивши його самого.
Й от тоді-то з-за рогу вигулькнула та постать-тінь, величезна в коридорному мороку, тільки червоніючі відбитим світлом очі видимі ясно.
(«Ось ти де! От я тебе й запопав, сученя! Тепер я тебе провчу!»)
Хитаючись, жахливим човгаючим бігом постать кинулася до Денні, молоток для роуку вимахує вгору, вимахує вгору, вимахує вгору. Денні з криком штовхнувся назад і раптом він пронизав собою стіну і почав падати, перекидаючись знову і знову, вниз у діру, у кролячу нору, в країну, повну нездорових чудес.
Далеко внизу під ним був Тоні, він також падав.
(«Я не можу більше приходити, Денні… він не дозволить мені наблизитись до тебе… ніхто з них не дозволить мені наблизитися до тебе… клич Діка… клич Діка…»)
— Тоні! — закричав він.
Але Тоні пропав, а Денні раптом опинився у якійсь темній кімнаті. НЕ цілком темній. Приглушене світло сіялося звідкілясь. Це була спальня мами і тата. Він упізнав татів письмовий стіл. Але сама кімната була жахливою руїною. Він же був у цій кімнаті раніше. Мамин програвач перекинутий на підлозі. Її потрощені грамплатівки на килимі. Матрац наполовину зірваний з ліжка. Картини обдерті зі стін. Його розкладачка лежить на боку, як мертвий собака, а Лиховісний Ліловий розтоптаний на друзки фіолетового пластику.
Світло надходило з дверей ванної, напівпрочинених. Зразу за ними чиясь рука звисала безвільно, кров скрапувала з кінчиків пальців. А в дзеркалі шафки-аптечки то спалахувало, то гасло слово АРАК.
Раптом величезний годинник у якійсь скляній кулі матеріалізувався перед дзеркалом. На його циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки якась дата, написана червоним: ДРУГЕ ГРУДНЯ. А тоді, вибалушеними від жаху очима, він побачив те слово АРАК, його тьмяний відбиток у скляному куполі, тепер уже двічі відбиток. І зрозумів, що правильно воно пишеться КАРА.
Денні Торренс закричав у жахливому переляку. Дата пропала з циферблата. І сам циферблат пропав, на заміну йому з’явилася кругла чорна діра, що напухала й напухала, наче зіниця, що розширюється. Вона затулила все, і він повалився вперед, почав падати, падати, він…
