Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Палаючу на трупах одіж пригасили землею. Кілька хлопців, закотивши рукави, полізли між вбитих... Викинули наверх зброю і уцілілі бойові припаси, викинули кілька ушкоджених рискалів, сокиру, попрострілювали непевні ще з зовнішнього вигляду трупи.
Беремося до закінчення роботи. Роскопавши схил, зарівняли із землею. Всадили відставлені корчі. Прикидали свіжо копані місця хмизом, нарубаним в корчах; потепліє — заростуть травою. Чи довідається коли київська Чека, куди поділися вислані нею матроси?! Чи відкриє коли хто спільну могилу нахабно-відважної «ударної групи», що посміла не вшанувати звичаїв Холодноярського ліса?
Бугай із двома товаришами занявся тимчасом полоненим «вовком». Пес дико гарчав і кидався на всі боки на свойому припоні, затягаючи сам на собі петлю. З трудом вдалося хлопцям обезвладити пса, взявши на шнури, прив'язані з двох боків до ошейника. Удвох потягнули його на натягнутих шнурках. Інші підштовхували ззаді рушницями. Гарчав і впирався, намагаючись вхопити когось зубами за ногу.
Вбитого Петруся віднесли відразу до Мотриного манастиря й поховали на манастирському цвинтарі по християнськи. Пішов Петрусь на побачення з жінкою, що за нею так нудьгував і журився.
Із псом, що міг бути для нас неоціненим товаришем, було досить клопоту. Зробили для нього буду-землянку коло стайні, бо не було й мови, щоб взяти із собою до землянки. Прив'язали на два зчеплені ланцюги з обродів. Цілу ніч вив і гриз ланцюг. Другого дня те саме. Їсти не хотів. Покусав кількох козаків, що хотіли освоїти його й частували кусками підсмаженого сала. Не звертав зовсім уваги, як хтось підходив до табору — не моє, мовляв, діло...
На четвертий день лежав ослаблений і гірко зідхав. На пятий — наш «чекіст» перепросився і почав їсти. До тижня — позволяв уже себе гласкати і мовчки виконував накази Бугая, що в «правах власности» на пса мав найбільше «акцій». Лігши біля буди, «чекіст» уважно приглядався своїми мудрими очима, як козаки виводили із землянки коней. Зідхав, неначе пригадуючи собі щось давне із свойого собачо-довгого життя. Може фронт світової війни, німецьке військо, що було його першим господарем і учителем в нелегкому завданні допомагати двоногим звірям у їх боротьбі за існування. Може ту першу червону частину, що доп'явши в свої руки чотириногого борця за могутність німецької імперії, зробила його борцем червоного московського імперіялізму. Може намагався розв'язати своєю псячою логікою, чому люди стріляють і гатять бомбами одні в других — чи тому, що різний запах мають? Що став борцем за волю України — «вовк» певно не здогадувався, тим не менш вже насторожував вуха й тривожно гарчав, як підходив хтось з ліса до табору.
Соняшного ранку, як хлопці чистили і поїли на дворі коней, Чорнота зробив маленький «досвід». Побратим добре володів німецькою мовою. Станувши осторонь за «чекістом», викладав одно за одним німецькі псячі імена. Пес відривався час до часу від коней, обертався і поглядав на Андрія, але без особливого зацікавлення. Викликавши кількадесять «імен», Андрій розвів руками й «занімечив» до «чекіста».
— Або ти забув вже, як звали тебе, товаришу, або я... Почувши слово «камрад», пес зірвався й здивовано уставився очима в Андрія. Перервавши речення, Андрій ще раз «камраднув». «Чекіст» рванувся до нього і вперше голосно загавкав.
— Ага-а! То тебе «камрадом» звали! — німечив дальше Андрій.
— Мій любий камраде! Мій мудрий камраде! — пестив він «чекіста».
Пес, станувши передніми лапами на груди побратима, радісно скавулів, намагався «поцілувати» в обличчя. У «вовкові» прокинувся приспалий німець.
Урочисто оголосили по землянках, що надане псові імя — «чекіст» — анулюється. Привертається йому давне імя «Камрад».
Наніч брав добрий мороз. Забрали «Камрада» до землянки й спустили з ланцюга. Обнюхав уважно кожного зокрема, всі кути в землянці й ліг коло дверей. Та тільки зміна варти відхилила двері, шуснув поміж ногами й, втішено заскавулівши, зник в корчах.
Петренко громив на Бугая, що тому забагнулося возитися із чекістським псом. Краще було пристрелити відразу. Тепер побіжить до Кам'янки й ще, чого доброго, приведе колись червону частину.
Бугай «не здавався».
— Не журіться, пане отамане! Що йому Кам’янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів відвідати. Побачить, що й сліду по них немає, тай прибіжить назад. Пес — не чоловік. Годі вимагати від нього, щоби отак — раз-два — того, кому служив — зрадив.
Перед північчю «Камрад» тихо заскріб у двері землянки. Чорнота встав і впустив його. Увійшов і, лігши коло ніг, винувато замахав хвостом. Андрій відшукав порізаний на обмотування ніг килим і постелив під стіною. «Камрад» покірно ліг і, поклавши голову на лапи, зідхнув.
Годинник продзеленчав три на дванадцяту. Стала одягатися зміна варти. Бугай натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою «Камрада», що пильно стежив очима за його рухами.
— «Камрад! «Кум гир», брате, на варту! «Камрад» послушно встав і пішов за Бугаєм на стійку.
По зліквідуванні «сусідів» дні й ночі збігали спокійно. Червоні не з'являлися. Видно, «товариші» постановили зачекати відповіднішого часу на порахунки з Холодним Яром. В большевицьких газетах, що їх час-до-часу приносили розвідчики, червона влада якийсь час форсувала клич: «Всі і все — на Врангеля! Добити кримську гидру контр-революції»! Потім з'явилися грубим друком повідомлення, що «гидра» — вже у Чорному морі... Чека «очищує» Крим від решток «білих банд». Не можна сказати, щоб нас це тішило. Поки був ще «Крим», поки ще хоч москалі між собою билися — все ж більше надії для нас було.
Добігли чутки, що перемогти під Кримом червоним допомогли: природа і... Махно. Замерзло Гниле море — Сиваші, що рідко якого року замерзають, а це дало змогу червоним вдарити на зади білого фронту, обминувши укріплений, неприступний Перекоп. Можеб і не пішло червоним так гладко, як би не служливий землячок Махно. Партизанський «батько», що мав у себе чимало сиваських рибалок, показав як та куди переходити треба, як, настилаючи очерету і дощок, перевести по тонкому льоду гармати й кінноту. До того, сам із своїми відчайдушними загонами перший вірвався на тили білих і наробив там каші.
Слідом за повідомленнями про перемогу з'явилася у червоних газетах нова сеанзація: «Зрада бандита Махна! Захопивши велику кількість бойових припасів, банда Махна прорвалася через Перекоп і пішла на Україну. В погоню вислано дві дивізії червоної кінноти».
Холодноярці у землянках «політикували», розв'язували, кожний по свойому, пекучі питання завтрашнього дня і нудьгували без «роботи».
Розлігшися на лежанці, розмовляємо з Петренком і Андрієм. Кричимо на весь рот, щоб перекричати шум пополудневого «концерту» в землянці.
«Перестужений» вже патефон хрипло вигравав московську «Разлуку», а під той «акомпаньямент» півсотки горлянок співало українських пісень — кожен своєї...
До землянки увійшов наш «алхемик», що мешкав у іншій. Хлопці перестали співати і, піднявши голови, наставили вуха. Може що нового скаже...
«Алхемик» поздоровкався і підійшов до заглиблення, що було викопане у стіні побіля дверей. В ньому лежало кілограмів із сорок вибухових матеріялів.
Витягнувши з-під-споду грудку піроксиліну без «обшивки», «алхемик» уважно оглянув, обмацав і понюхав її.
— Що — може скис? — зауважив хтось із бурлацьких «фільозофів».
«Алхемик» підійшов і сів коло нас.
— З вибуховим матеріялом — зле. Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість. Піроксилін розбухати почав... якийсь хемічний процес — і від землянки й сліду не залишиться.
— Чорт її бери, землянку,— другу викопаємо,— аби нас не зачепило! — зауважив фільозоф.
Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком. У розмову вміщався Чорнота.
— Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується. Поїду я, отамане. А по дорозі й піроксилін десь зужию, щоби дурно не пропав.
