Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
— Їдь. Одвідай Загороднього за залізницею. Хмара теж десь там обертається.
— Юрко теж зо мною.— Кивнув Чорнота в мій бік.
З свойого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл.
Кіннотчики весело заворушилися і почали оглядати зброю.
Увечері тридцятькілька верхівців виїхали з Холодноярського ліса в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріялів був розміщений у кобурах коло сідел.
Між десятою та одинадцятою три залізничні містки на лінії Кам'янка—Олександрівка вилетіли в повітря.
Ранком ми були вже в таборі отамана Завгороднього, у лісі коло Розумієвських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці в будьоновських рогатих шапках з великими червоними зірками, у нових шинелях з червоними поперечниками на грудях.
Спертий на кулеметну тачанку, стояв шовковий червоний прапор. На одній стороні напис: «84 кавполку — от комуністіческіх і комсомольскіх організацій г. Бердічева».
Загін захопив на залізниці потяг із будьонівським обмундуруванням. Півтисячки нових комплектів вивезли до ліса. Завгородній послав зв'язки до Хмари, щоб той вів сюди чорнолісців обмундурувати.
Та Чорноліський полк пішов у дальший рейд, доведеться підождати поки зв'язок знайде. Доведеться стояти у лісі, бо вивозити цінну здобич в села небезпечно. Шкода, щоб не пропала.
Постановляємо з Чорнотою, що будемо ділити з Загороднім його «долю», хоч стояти цілими днями на морозі у лісі — річ не дуже приємна. Добре ще, що можна накидати на себе й на коней хоч і по п'ять шинелів.
На третий день селянин з хутора приніс звістку, що до села, кілометрах у восьми від ліса, прибув комісар з «упродкому» та кільканадцять продчервоноармійців і деруть развйорстку.
Рішаємо, що я і Загородній, взявши двадцять п'ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, поїдемо і дамо «продкомцям» чосу під виглядом справжніх будьоновців.
Холодноярці, що мали їхати зо мною, передягнулися. Я теж обернувся у будьоновця, поклавши до того у кишеню документи покійного адьютанта 84 кавполка. Між тими документами була й грамота ВЦІК-у на орден «Красного Знамені» за бої на польському фронті. Козак Загороднього, що відправляв адьютанта на той світ, приніс мені і сам орден. Чіпляю його собі на груди.
Виїхали з ліса, їдемо великим шляхом. Снігу майже немає. Дорога добре вкачана.
Кілометрів через три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу, зауважуємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.
Загородній весело потер руки.
— Якесь начальство Бог нам в руки пхає. Може сам голова повітового ревкому!
Повчаємо хлопців, що коли спинимо те авто, щоби вони, ніби прислухаючися до розмови, оточили його і по даному Загороднім знаку наставили рушниці між очі тим, що будуть в авті. В першу чергу треба уважати на шофера. Пертрактувати в московській мові буду я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу зраджував його національність.
Не встигли ми ще дати знак, щоби авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив віз.
Під'їжджаємо. На шофері кенгурова доха. В авті якісь два «добродії» у роскішних дорогих футрах, видко не з аби якого великопанського плеча.
Один із них піднявся.
— Какая часть?
— Третій ескадрон 84 кавполка.
—Слухайте, товариші,— заговорив «товаріщ» у футрі московською мовою з легким жидівським акцентом,— чи тут дорога безпечна? Нам казали, що тут бандити. Нам треба на Кремінчук.
Роблю здивовані очі.
— Ви відважуєтеся так безпечно їхати! Тут бандитів до чорта! Ми от виїхали на операції проти Загороднього. А там дальше оперує кінна банда Хмари. Вчора, кілометрів з десять звідціль, по цій самій дорозі — відбила наш обоз.
Обличчя «товаріща» скривилося. Він мовчки переглянувся з другим. Тим часом хлопці оточили його. Тримали рушниці, зачеплені ремінем зашию, і з цікавістю прислухувалися розмові. «Товаріщ» потер рукою чоло.
— От що, товариші! Ви нас відпровадите до свойого штабу, а там нам дадуть охорону дальше. Ми не будемо розвивати сильного ходу і ви поспієте за нами.
— Не можемо. Виконуємо бойовий наказ і мусимо їхати своєю дорогою.
Гордо здвигнув бровами й ласкаво посміхнувся.
— Виконаєте якнайкраще свій обов'язок перед пролетарською державою й урядом. Я — голова подільського Губчека Вільгруде-Соколов, а це товариш голова губревкому Козіцкій. Ми із Винниці, веземо важні матеріяли до Харкова. І взагалі маємо поважні справи до Всеукраїнського Чека і ЦК компартії. Розумієте?
Коли я почув, з ким розмовляю, у мене від радости аж під серцем залоскотало. Певне те саме відчув і Загородній, бо, не витримавши довше, махнув рукою. Десяток рушниць уставилося «товаришам» в очі.
Шофер пірнув у авто і десь із-під керівниці виставилася лише задня частина його тіла. Той, що розмовляв зо мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпучливу міну, підніс праву руку і — стрілив собі в скрань з маленького бравнінга, що його, яквидно, тримав у рукаві.
Забравши в усіх зброю, садовимо зв'язаного предгубчека на тачанку, мертвого «губревкома» пересаджуємо до витягнутого і посадженого за керовницею шофера, а на їх місце сідаємо у двох із Загороднім. Револьвери скермовуємо в плечі шофера.
Наплювавши на «продкомців», вертаємося на хутір під лісом. Дальше їхати шестиособовим «Пірсом» було годі.
Зносимо з авта до хати скриню з паперами та велику бляшану скриню з золотими перстенями, бранзолетами, годинниками. Деякі речі з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних «буржуїв». Крім того, було в авті вісім слоїків домових конфітур, звичайно, не чекістськими господинями варених, та кошик із тісточками, цукерками, печеними курами чи качками. Було кільканадцять пляшок старого вина з гербами графа Грохольського. Товариші-пролетарі розумілися на речах.
Забираємо до хати і голову Губчека. На його обличчі вже не було й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зо мною на шляху. Був прибитий, нещасний, марний.
Переглядаю його особисті документи: посвідчення, що т. Вільгурде-Соколов є членом колегії Всеросійської Чека у Москві. Наказ, підписаний Дзєржінским, щоб Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської Губчека, в очищеній від армії Колчака Сибірі. Найбільший, безперечно, в історії світа кат висловлював у тому наказі віру, що Соколов, що його він знає, як «доброго працьовника» і організатора — виправдає його довіря і очистить Сибір від «контр-революції».
В партійному білеті у шовковій червоній окладинці було зазначено, що т. Вільгруде-Соколов є членом компартії з 1917 р. В білеті лежав рівненько зложений власноручний лист Лєніна. В ньому Ленін хвалив голову красноярської губчека за «клясову чуйність і стійкість», дякував за «самовіддану роботу» по ліквідації «конт-революцїї» у Сибірі; дальше висловлював надію, що незабаром товаріщ Вільгруде займе становище голови Вселатвійської Чека у своїй батьківщині — Латвії...
Окремо лежало декілька листів від Дзєржінського, у яких старший кат повчав молодшого. «Благодарственная грамота» від ВЦІК-а. Дипльом на «почесну зброю» від Всеросійської Чека. Знову наказ Дзєржінського: «Червона армія очистила Україну... Як людина, що має досвід в очищенні пофронтових місцевостей від внутрішньої контр-революції, негайно виїжджайте в розпорядження ВУЧека. Сподіваюся, що й на цей раз виправдаєте надії, які я на вас покладаю».
Так товаріщ Вільгруде-Соколов став головою Чека прифронтового Поділля.
«Попрацювати» він вже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії Чека, що лежала між іншими паперами в скрині. Були це довжезні списки людей, а поперек кожного списка, грубим червоним олівцем, одна велика літера: Р — скорочене: розстріляти. І підпис: Вільгруде-Соколов. Члени колегії губчека підписували ті «протоколи» пізніше, лише для форми. Всі протоколи були датовані днями лиш останніх трьох місяців і то неповних. Підрахувавши, приблизно, списки по сторінках, отримую цифру — чотири тисячі. Всі прізвища, за рідкими винятками, українські. Проти кожного стояло: вік, заняття, коротке обвинувачення. Вік — від п'ятнадцяти до семидесяти, осіб обох полів. Заняття — переважало хліборобство. «Обвинувачення» бреніли: «петлюрівщина», «вороже відношення до совєтської власті», «агітація проти большевизму», «переховування зброї», «переховування бандитів», «затаювання хліба від власті», «контр-революційна проповідь в церкві», «шовіністичне навчання дітей у школі»...
