Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
А й бо він сидить, далеко видить —
На синім море корабель плавле,
В тім корабели самі престоли,
Коло тих престіл сидять панове,
Сидять панове та й стариї люде —
Вни раду радять первовічную...
Ой сивий орле, високо літаш,
Високо літаш, далеко видаш,
Чи видів, орле, корабль на мори?
Ой я там видав, я сам там бував:
А в тім кораблі усе столове,
Поза столами сидять панове 1.
1 Гн., II, 41, 209, 272.
Дуже популярні, від Карпат до Сіверщини, теми винограду, його гроздя і його вина, яке являється атрибутом весілля, зв’язані теж з старими споминами помор’я.
Виноград — се нова форма райського дерева, яка символізує собою родину:
Садила [Ганна] вино зелене,
Садила з низька, мовила з тиха:
Рости [ми] вино тонке, високе,
Тонке, високе, в листе широке.
А тоє вино сино заквило,
Сино заквило, а в пять цвіточків:
Перший цвіточок — то мій батенько,
Другий цвіточок — моя матенька,
Третий цвіточок — то мій братенько,
Четвертий цвіточок — моя сестричка,
П’ятий цвіточок — то мій миленький.
Зажурилися гори, долини,
Гори, долини, всі полонини,
Що не зродили жита, пшениці,
Але зродили зелене вино.
Зелене вино д горі ся вило,
Сино зацвіло, сильно зродило.
Стерегла ж його ґречная панна...
Та стережучи твердо заснула.
Вар.: Як сокотила, шитечко шила,
Шитечко шила, твердо заснула.
Ой надлетіли райськії пташки,
Ой з’їли, спили зелене вино.
Вар.: Та як летіли, в крильця дзвонили,
В крильця дзвонили, панну збуджли.
Ой гося, гося, райські пташата,
Не обдзюбуйте виноградойку,
Бо мені вина багато треба,
Багато треба на весілєчко.
Дєдик за столом частує вином,
Матка на дверех багровим вином,
Братчик на дворі солодким медом.
Або:
В єднім кубочку зелене вино,
В другім кубочку солодкий медок,
В третім кубочку вороне пиво
(вар.: червоне, багряне, гіркеє пиво).
Зелене вино для господаря,
Солодкий медок для господині,
Вороне пиво для челядоньки.
Вар.: медок солодкий на челядочьку,
Тому воно: Зелене вино — Богові
Багряне пиво на колядочку,
Зелене вино та й до церковці — мило.
Дівчина, що садить чи стереже виноград, входить, очевидно, в символічний ряд, де ся сторожа чи плекання саду означає зберігання себе для милого:
Ой в полі-полі межи дороги,
Ой стоїть же там золота ряска,
Стереже ж її красна дівочка,
Надійшов ід ній батенько її:
— Урви ми, донько, золоту ряску,
Золоту ряску, червону краску!
— Ой бігме не врву, милому держу.
Так само даремно просить її мати, брат, сестра, нарешті: Надійшов ід ній миленький її:
— Ой бігме урву, бо давно держу.
Ой в ліску, ліску на жовтім піску.
Рефрен: Зелена, зелена яблінь червені ябка зродила!
Стерегла ябка красна дівонька...
Прийшов до неї батенько її:
— Ой донько моя, верж же ми ябко!
— Бігме не вержу, милому держу, і т. д.
Найбільш колоритна і поетично розроблена ся тема дівчини в городі — тісно споріднена з сторожею винограду — зв’язує її з мотивом убору довесілля, зробленим з золотої роси-ряси 1, зібраної дівчиною з дерева:
Попід бережок саджений садок,
Садок саджений, злотом рошений 2,
Ой зібралися райські пташата,
На рясу [росу] спали, рясу шайнули,
Золота ряса лиш забреніла,
Як забреніла, до землі спала.
Вар.: Ой сходилися буйні вітрове,
Обтрясли ж вони золоту рясу.
Десь ми ся взяла красна дівойка,
Збирала рясу [собі] в запаску.
Вар.: Спустила вона шитий рукавець,
Зібрала вона золоту рясу.
— Пане ковалю, та й золотарю,
Чи би ти сковав злітки чобітки,
Злітки чобітки на мої ніжки?
Чи би ти сковав кований пояс,
Та із останку золоту тканку,
А з обрізочків злотий перстенець,
Злотий перстенець на білий палець,
До імененька, до вінчаненька?
1 «Золота роса» мішається з «золотою рясою», ряса — те, що звисає з ростини: гроздя, кетяги; або звисає з убору: привіски гільця, заушниць, френзлі.
2 Вар.: «Ой у дівоньки з-перед світлоньки | Стоїть садочок новосаджений, | Новосаджений, обострожений, | Обострожений, злотом дунений» (Гн., II, с. 164).
В інших паралелях місце золотої ряси займає золота кора, обдзьобана пташками (На тій березі золота кора, Де узялися райськії пташки, Золоту кору обколупали, або: Білу березу, золоту росу, Золоту росу — жемчужну кору іт.д.).
Аналогічний, теж дуже гарний, образ дають колядки про вінець з пав’яного пера, одного з найбільш декоратив.них предметів старого убору:
По горі, по горі павоньки ходять,
Рефр.: На Дунай, на Дунай панна
з рана по воду ходила!
Павоньки ходять та пір’я ронять.
Вар.: представляє пав, очевидно, домашніми:
Дівонька встала, двори вмітала,
Столи встиляла, павоньки гнала,
Павонько гнала в вишневий садок.
Павоньки ідуть, піренько ронять.
Тема:
Красна дівонька за ними ходить,
Пірє збирає, в рукавець кладе,
З рукавця бере, на столик кладе,
З столика бере, вінок звиває.
Вар.: Віночок плете, красно вплітає,
Бо самим шовком перевиває,
До головоньки го прикладає,
А матіноньки все ся питає:
Вар.: Віночок плете, на голов [главку] кладе,
На голов кладе, чи красно буде:
— Дивися, ненько, чи подібненько?
— Ой подібненько, моя доненько!
Вар.: Ой, донько моя, коби ще вище,
Коби ще вище, то би ще краще!
На голов кладе, на ігру іде...
Пізніша відміна:
Чи красно буде до церкви піти...
До сього прилучається інший мотив — вітри зносять з голови дівчини вінець-павянець до води, до Дунаю, де його ловлять переємці і один з них дістає дівчину (див. вище). В сім золоті, в перлах, в павиних або струсіх перах єсть певний стиль епохи, романсько-візантійський, іконописний, замилований в тяжких, багатих тонах декорації 1, так само як раннєгерманський, т. зв. готський, або меровінгський, стиль, який теж стояв під впливами іранськими і візантійськими — в зв’язку з тодішніми культурними впливами Візантії, Боспору, Туркестану. Замилування до сього тяжкого, золотописного стилю проходить широкою верствою в старій поезії і може до певної міри вважають її характеристичною прикметою, яка відповідає тодішній ноші, юбілярству, декоративному мистецтву. Золотошкірі дерева, жемчужна трава, золота ряска, мощені «жуковинами» (дорогим, кольоровим камінням) і всякими дорогоцінностями завішані мости, золотоверхі стоги, завершені «струсовимі пером», золоті тереми і колиски, завішані «паволоками» та шовковими коврами, золоті столики — срібні слупки, золота брама — срібная приспа:
Обжинкове величання: «А в нашого пана (Золотая брама, | Срібная приспа, | Сіло женчиків триста» (Гол., III, 196).
Весільне: «А в нашої печи золотії плечі, | А срібні крила — щоб нам коровай гнітила» (Мат. етн., 19, с. 35).
Коли кінь — то «золота грива коня покрила, срібні копита кремінь лупають, жемчужні очка звізди читають». Коли воли — то
На них роженьки все золотії,
А воловоди все шовковиі,
На них ярема все тисовії,
На них снисочки все кедровиї,
А занізочки все мідяниї.
Або:
На волах ярма все кедровиї,
В ярмах снисочки позолочені,
А занізочки білі лісочки.
Ой сохи твої все золотиї,
Нагадаю, що пави, голуби, виноград — се улюблені сеї декорації.
Сошнички твої все мідяниї,
Підвої твої все дротяниї,
Полиці твої все срібряниї,
Поводки твої все шовковиї.
На полю:
Уродить нам ся золотий колос,
Золотий колос, срібнеє зерно,
Срібнеє зерно, мідяне стебло.
Або: Вона [пшениця] ізійде, як тихий Дунай,
Та вродить нам ся земчужний колос,
Земчужний колос, золоте зерно.
Навіть на попаси, де попасає герой, гора
