Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
...зродила жемчужну траву,
жемчужну траву, золоту росу,
і вітри — «...зашуміли в жемчужній траві|та задзвеніли в золотій рясі».
Не диво, отже, коли у героя величання
срібна стрільбонька, золотий лучок,
злотий човничок, срібне весельце,
золотий міст, срібная лавка.
А вже цілі скарбниці дорогоцінностей розсипаються чудесними помічниками на весільній дорозі його. Ми вже бачили їх вище; наведу ще сей варіант:
Як меш їхати у Ляцьку землю,
По королівну — по собі рівну,
Споряджу мости дорогим кам[е] нем,
Загачу гати ляцькими шати,
Зволочу ліси паволоками,
Засію поля срібнов жемчугов.
З’їдеш на мости — задзвенять мости,
Задзвенять мости дорогим кам [е] нем;
З’їдеш на гати — зашумлять гати,
Зашумлять гати ляцькими шати;
З’їдеш на ліса — зашумлять ліса,
Зашумлять ліса паволоками;
З’їдеш на поля — засвітять поля,
Засвітять поля дрібнов жемчугов.
Відповідно до того, розуміється, прибирається всякими дорогоцінностями і постать дівчини:
Павляний вінок, злотий перстенець,
Перлова тканка, кований пояс,
Лися шубонька, злоті чобітки, і т. под.
Ся іконописна хвиля, що прокотилась по нашій поезії, і досі заховалася в значних останках на всій території від Сяну до Дону, не затопила всього, розуміється. Поруч того стрічаємо малюнки зовсім свобідні від такого іконописного перетяження, як, напр., популярний мотив дівочої краси:
Ой попід гори стежечка здавна,
А попри стежку чорненький тернок.
Надійшла стежкою ґречна паннонька,
Тернок зірвала, до очий клала:
— Ой коби в мене такі оченька,
Такі чорненькі, як отой тернок!..
А попри стежку червоний мачок —
Мачок зірвала д личенькам клала:
Ой коби в мене такі личенька,
Такі рум’яні, як отсей мачок!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А попри стежку жовтеє кійло
[Stipa pennata] —
Кійлонько рвала д косонькам клала:
— Ой коби в мене такі косоньки,
Такі жовтенькі, як сесе кійло.
(Варіантів дуже багато, напр.:
У панунейки три городойки,
В першім городці жовта лелія,
В другім городці а чорний терен,
В третім городці червона ружа:
Скочила вона в перший городець,
Вирвала собі жовту лелію —
Притулила сі до косоньки:
— Дай ми, Божейку, таку косойку,
Таку жовтеньку, таку грубеньку,
і т. д.,
причім звичайно з сим зв’язується міркування, що з такими очками, личками, косою вона б вийшла за княжого сина, за поповича, за панського сина і т. д. 1.)
1 Гнатюк, II, с. 139 і д.; Паралелі у Потебні, Объясн., II, c. 490 і 92.
Або поетичний образ убрання:
На нім кошулька як сніг біленька.
Де вона прана? в краю Дунаю.
А де кручена? в тура на розі,
А де сушена? на явірничку,
На явірничку, в самім вершечку.
А де вбирана? в світлій світлонці,
В світлій світлонці при оболонці
[вікні, затягненім міхуром],
При оболонці — при яснім сонці.
Ся сорочка прана в Дунаю і сушена у тура на розі (тут, мабуть, зливаються поняття турового рогу як вішала з рогами живого тура, котрих уживають для сушення біля!) — се одно з тих сміливих, казково-гіперболічних образів, котрі також можна вважати характеристичною рисою, паралельною з тим граннєм усякими дорогоцінностями. Так бачимо оленя з «теремом» чи «колискою» на рогах, де сидить величана дівчина чи парубок і займається різними делікатними заняттями: шиє, вишиває, грає. В інших варіантах ся «колиска» чи «світлонька» висить на дереві, стоїть на кораблі або ще простіше — всі ті делікатні заняття відбуваються в наметі, в світлиці, яка стоїть при дорозі; але величальник не вдоволяється сим і творить цілком фантастичні образи:
Дивноє звіря, сиве оленя,
На тім оленю три-девять рожків,
Эй на тих ріжках срібна колиска,
Гей в тій колисці ґречная панна —
Ой сидить-сидить, шитечко шиє.
Турє-оленє на девять ріжків,
Ой на десятім там терем росте,
[У] тім теремі тисові столи,
Поза столами межи панами
Ґречная панна, чом Настуненька,
Шитєчко шила аж троякоє.
На тім оленці тридесять рожків,
На першім рожку золотий терем,
А в тім теремці можний панонько —
А що ж він робить? в віргани грає.
Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —
Твою панночку сам перенесу,
Сам перенесу, вінка не зроню,
Тебе самого на золотий міст...
Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:
1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів — орла і орати. Объясненія, II, c. 384.
Орел поле ізорав,
І пшениці насіяв,
Дівочкам на коровай,
Молодицям на пиво,
Парубочкам на диво!..
В однім з варіантів сам молодий похваляється:
Ой як буду я та женитися,
Намощу мости все перстневиї,
Погачу гатки все вінковиї,
Поставлю стовпи все золотиї,
Повішаю короговки все шовковиї,
Виорю поле сизими орли,
Насію жемчугу близько дороги —
Ой як буду я Ганочку везти,
Забрязчать мости все перстневиї
і т. д.
Закричать орли в чистому полі,
Зацвіте жемчуг близько дороги
(Малинка, №158).
Се що потім виступає в поклику до святих-сівачів:
Ой Петре, Павле, Іване,
Зоримо поле орлами,
Та засіймо поле цвітами —
вар.: та засіймо жемчугами, і т. д.
Подібно фантастичні образи зв’язуються з конем товаришем. Він перескакує з крутого берега через синє море, не замочивши копит, ні стремена їздця; він копитами не тільки каміння креше, але воно складається в будову (в наших варіантах — церкву, але то могла бути і всяка інша будова — палата для героя абощо):
Як-ім тя виніс із трьох побоїв
[нагадує кінь господареві]
Як ми тікали із Туреччини,
За нами кульки як дробен дощик!
Як ми тікали із Московщини —
За нами мечі як ясні свічі!
Як ми тікали, землю спороли,
Та як я тікав з крута берега,
K крута берега ч[е]рез сине море,
Не замочив я білі копита,
Білі копита, шовковий хвостик.
Вар.:
Коль нас нагнали c крута берега,
На тихий Дунай, на сине море, —
Ти ж не замочив жовті чобітки,
Ящер-сідельцє, тебе молодця!
Не замачав ти стремінь, сідельця,
Стремінь, сідельця, тебе молодця!
В мого коника золота грива,
Золота грива коника вкрила,
А ушеньками слухи слуховав,
А оченьками звізди раховав,
А копитами біл камінь лупав,
Біл камінь лупав, церкву мурував...
То він си виграв коня в короля —
У того коня золота грива,
Коня вкрасила, уподобила.
На тім коники золоте сідло,
Та й на конику білий молодчик,
Конем літає, камінь лупає,
Білий молодчик камінь збирає,
Камінь збирає, у купу кладе,
В купу складає, церков будує
(Гн., 203, 214, 217).
Відкидаючи різні пізніші акцесорії, і тут дістаємо образи казочно-героїчні.
Кінець кінцем, з поданого матеріалу вирисовується, сподіваюсь, доволі ясно образ сеї старої поезії, котру, в головнім, ми можемо зв’язувати з тою старою епохою, хоч, розуміється, не у всім можна бути певним, що нема тут і новіших елементів — навіть зіставляючи на боці християнські впливи, які я по можності обминав, лишаючи на дальше, та різні зверхні деталі польсько-литовської доби (всі ті «пани», «панночки», які заступили колишніх «молодців» і «дівочок», і т. под.).
В порівнянні з пізнішою поезією, остаточно скристалізованою в піснях покозацької доби, ся старша, як я сказав, більш елементарна, грубувата, матеріалістична. Вона не вглиблюється в психологію, не інтересується тоншими душевними зворушеннями. Обертається в темах зверхніх: матеріального достатку, багатства, любується в розкоші й виставності. Орудує соціальними формами і індивідуальними відносинами ясними, простими, елементарними, твердо збудованими на предковічнім обичаю: відносин батьків до дітей, господарів до слуг, жінок до чоловіків і навпаки. Все певне і тверде, так як старі люди, що «радочку радять первовічную», пильнуючи чистоти і сили патріархальної моралі:
