Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий — Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,— Петрушевич відстоював свою стару думку. — Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.
Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!
— Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, — нервово промовив отаман Тютюнник. — Чекайте, чекайте — дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.
— Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, — рішуче заперечив Петрушевич. — їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.
— Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, — додав Тарнавський.
— Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? — аж тепер сказав своє слово Шаманек. — 3 більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція — на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована Галицька Армія мусить рахуватися.
— Пан Шаманек має рацію, — підтвердив Тарнавський. — 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.
— Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! — Петлюра поблід, ним трусило. — Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!
— Але ж ви зв'язалися з поляками, ведете з ними переговори, — вколов Петрушевич. — А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. — Він одразу уточнив, поправив себе: — Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.
— Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, — Петлюра пробував спростувати Петрушевича. — Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…
— Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! — вигукнув Шаманек.
— Неправда! — Петлюра й собі викрикнув. — Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…
— Воно якраз не потрібне! — перебив його Тарнавський.
— Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…
— А таки допікає!
— Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! — збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…
— Але ж існує акт злуки між нами!
— Зрозумійте, Галичина… — почав Тарнавський.
— Галичини зараз нема! — вирвалось в отамана Тютюнника. — Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.
— Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!
— Хіба маєте достатньо сил?
— Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.
— Так-так, лишень трохи помочі! — закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.
— Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? — руба спитав отаман Тютюнник. — Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…
— Це не торги, а позиція, — захистив диктатора Тарнавський.
— Позиція… — спохмурнів Петлюра. — Але певен, я глибоко переконаний…
— Ваша певність нам боком лізе!
— Пане Тарнавський! — Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. — Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!
— Армія знесилена, — спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. — Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!
— І чому ви думаєте тільки про себе? — ощетинився Петлюра. — Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?
Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу — вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова — слова диктатора. А він усе вагався, — треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки — ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.
— Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… — тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. — Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.
— Вашу руку, пане диктаторе! — схопився Петлюра.
— Досить мого слова…
— Отже, на Київ! — Петлюра витер спітнілу долоню об штани. — За Києвом — Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.
— Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.
— Згоден, пане Петрушевич, — Петлюра аж зарум’янився.
— То — все? — Диктатор озирнувся, наче щось загубив.
— Так, усе — час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.
Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.
— Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, — Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. — Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…
— Що чути зі Львова — від Шухевича? — зовсім про інше спитав генерал. — У даній ситуації це вельми важливо.
— Зі Львова? — Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. — І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?
— Нас розсудить час, — невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. — Дозвольте відбути в Начальну команду?
— Тільки визначте представників у головний штаб.
— Одного я вже визначив — полковник Шаманек.
— Дуже добре, — схвалив Петрушевич.
— Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.
— А не замолодий?
— Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…
— Добре, добре, — Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. — Дійте на власний розсуд.
— Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… — генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.
«Все це не для мене! — потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. — Не годжусь я для політики… На фронті легше».
VI
Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав — порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.
— Чому досі нічого нема?
— Буде, — незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. — Буде, пане Шухевич.
— Коли? — не вступався отаман.
— Я ж не можу вказувати панові Пілсудському, коли і що він повинен робити, — наче малому, пояснив Стемпковський. — Чекайте, пане добродію, більше нічого вам не пораджу.
— Що ж, будемо чекати, — не глядячи на нього — очі долу — і не попрощавшись, Шухевич вийшов, стримано, поволі, хоча в очах було чорно. Він розлючено сунув своїм рідним містом, та найбільше його злив жовнір, що супроводжував, — ніхто з місії без супроводу навіть у клозет не мав права вийти… Ідіотизм! Справжня продумана наруга. Аби причавити, принизити, вивести з себе! А головне — той чи інший жовнір ніколи не обзивався — мумія, манекен! Горло Шухевича душила невимовна лють.
Не розчулюйся, — звелів собі,— помста за нами! В готельному холі його перестрів Ярослав. Він був чимось схвильований, та Шухевич не завважив, Шухевич думав, що чинити далі,— тож, глипнувши на Грицана невидющими очима, вицідив:
