Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Грицан слухав його — і не чув, дивився на нього — і не видів. Так і не зронивши слова, покинув і ринок, і вояка, та вже через десяток-другий кроків у ньому обізвався історик. Бути у Кам’янці-Подільському і не бачити фортеці, в якій сидів колись легендарний Кармалюк?! То вже — над усе! І він помандрував на скелю, що над Смотричем. Людина не копнула тут заступом. Все зробила річка. Утворивши петлю, вона протягом століть точила й точила камінь, одночасно сама опускалась все нижче й нижче, природа заклала майбутню фортецю, — в серпні 1672 року турецький султан Магомет Четвертий на чолі 300-тисячної армії протягом двох тижнів штурмував її, заки взяв, на двадцять сім років покоривши Поділля. Відтак замок був одвойований. Протягом вісімнадцятого століття в його підземеллі тримали гайдамаків, а в останнє століття російський уряд зробив тут тюрму.
Ярослав зупинився біля найвищої вежі, в якій тричі був ув’язнений Кармалюк. І тричі втікав.
Він стояв на скелі, прагнучи уявити, як… стояв тут Устим Кармалюк, — він дивився на місто, в якому кожен, хто приходив сюди з мечем, залишав свої сліди. Загарбала, скажімо, Польща — на Центральній площі збудувала ратушу. А ось Кушнірська башта — семиповерхова, з вітряною брамою. Цікаво, хто її збудував? Ярослав звернув голову до Кафедрального костьолу, який турецькі яничари, здобувши Кам’янець, використали як мечеть, прибудувавши мінарет, а коли шляхта прогнала турків, то на мінареті було встановлено бронзову статую мадонни.
«Треба послухати орган, — подумав Ярослав. — Я так давно не чув справжньої музики…»
Він опустився до річки, сів на камені й засумував. Все йде прахом. Кожне з трьох великих міст Галичини побувало столицею — і Львів, і Тернопіль, і Станіслав, — а що з того? Тільки й «слави», що були столицями. Як ти — парубком…
«Ханжею може бути названий той, хто при королі-атеїсті буде атеїстом…» Але для чого тобі ці слова французького письменника? Вони сказані кілька століть тому. Фантазуй, фантазуй… Приміром, про те, що Платон виділяв у психологічному житті людини три елементи: почуття, волю та інтелект. Відповідно розподіляв характери — емоціональні, вольові, інтелектуальні… А Петрушевич і Петлюра впевнені, що мають усі ці риси. Вони впевнені… Однак впевненість — ще не реальність. Миргородці воювали проти всіх. Миргородський полковник Данило Апостол брав своїм полком разом з Петром Першим Азов, бився проти ворогів Росії у Північній війні, нарешті присягнув зі своїм полком на вірність Петрові й бив під Полтавою шведів, були миргородці і на російсько-турецькій війні, і на Семилітній… Як іще можна було засвідчувати вірність? Але коли в Турбаях спалахнуло повстання, миргородцям за все… подякували: частину села — в Сибір, решту під конвоєм на поселення в Таврію. І мовив Шевченко: недарма сумні й журливі ваші пісні, замріяні земляки мої; їх склала свобода, а співала тяжка, самотня неволя…
Грицану засмакувало горілки. Підвівся. В скособоченій, напівтемній корчмі над Смотричем замочив чарку, потім другу. Стало веселіше. І засміявся сам до себе: один ірландець, котрий прожив понад сто років, попросив зробити собі оригінальний надгробний напис: «Він завжди був п’яний і такий страшний в цьому стані, що сама смерть боялася його…» Жартуй-жартуй!.. Та тривог своїх все одно не приховаєш. Справді, що поробляє мати? А брат? Аскольд? Як він хотів би усіх побачити! Бодай на одну хвилину. Тоді б легше було жити. І все ж, де тепер Оксана?
Виплюнувши недокурок, Ярослав запалив нову сигарету й знов замовив чарку горілки. Однаково ж завтра здохне. То нащо шкодувати грошей на це дике зілля? Перша половина дороги видається довшою, ніж друга… Що я, іду до смерті? Але людина з першого кроку йде до смерті. Час минає, і людина каже: я не встигаю. І ти, Славчику, також не встигаєш, бо не написав своєї книги про те, як народжуються і вмирають держави. А Ленін сказав: великі держави можуть бути демократичними тільки при найповнішій рівноправності націй. Які всі фантазери, надто ж коли треба баламутити народ!
За тьмяним вікном несподівано полив дощ. Послухати б зараз орган у супроводі дощу… Екзотика! Найбільша екзотика, коли в полоні нас називали інородцями… Це теж, либонь, геніальна екзотика… Ні, я не п’янію…
На душі було душно. Без фарисейства, Ярославові не хотілося жити. А навіщо, власне, жити? Пощо жити, коли нічого нема? Хоч би Оксана була поруч. Але де вона? Перейшла чи не перейшла Збруч? Де вона? Де її шукати?
Лив сірий дощ. Били-тріскали громи. Стася дуже боялася грому… Вона хотіла жити… Ніколи не ставала під деревом. Воліла мокнути, бо в дерево може поцілити грім.
Він ще попросив горілки… Коли після дощу вийшов з корчми, на вулицях стояли калюжі, неначе шматки розірваної фотографії. Весь пейзаж літа в них. Однак же фото розірване… У жінок буває кілька боязливо-насторожених, але бажаних етапів, — заборсала інша думка, — перше кохання, перша шлюбна ніч, перші роди… Страшно перший раз. Він запримітив знайомого, що стовбичив на обочині тротуару, — сухий, довгий, брови ширші, ніж вуста, русяві патли до плечей. Де я його бачив? Ага, в Станіславі! Картав уряд Петрушевича і агітував пристати до Селянсько-робітничого союзу.
— Ми, здається, десь виділися з вами? — розбурханий горілкою мозок надав хоробрості, і Грицан, приступивши, сказав: — Даруйте, ми з вами десь бачилися…
— Бачилися, — підтвердив патлань. — Авжеж, бачилися.
— Ми знайомі, вірніше, ви мене знаєте, а я вас ні,— в Ярослава почав заплітатися язик.
— Це легко уточнити: я — Іван Горлицький, а ви — Ярослав Грицан, — і на тонких устах тонка посмішка.
— А чого ви тут? — Грицан ніяк не міг пригадати, про що вони ще тоді, в Станіславі, балакали.
— Тепер усі тут, — мовив Горлицький. — Я в редакції «Стрільця» працюю. Заходьте. Поговоримо.
— Я завтра їду на фронт.
— Жаль… — прицмокнув Горлицький. — Все ж таки я вірю, що ми з вами ще не раз зустрінемося. І поговоримо. Честь!
— Честь… — промимрив Ярослав.
Горлицький пішов, неквапно, впевнено. Грицан протверезів. Хто він, цей Іван Горлицький? Якийсь він не такий, як усі.
«По лижні мчиш швидко. Без лижні іти тяжко, зате ти вільний і сам прокладаєш свою лижню… А хіба я йду по своїй лижні? Як і не буває на троні місця для двох королів, так і на світі нема абсолютної волі для людини. Проклята дійсність! Лише на тому, райському світі, буде тобі воля…»
А довкруж лежали розірвані фотографії… Повно-повно. І не було сонця. Лиш сиві хмари. Невже знову дощ? Скільки він може лити? І хто такий цей Іван Горлицький?
VII
Після тієї наради в Петрушевича командування Наддніпрянської Армії могло нарешті приступити до свого плану звільнення Правобережжя, передусім треба було опанувати Проскурівським районом, щоб надійно прикрити від Червоної Армії напрямок Проскурів — Кам'янець-Подільський, вибити її із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол, аби контролювати всю залізницю Проскурів — Жмеринка — Вапнярка з вітками на Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський. Наступ, у погодженні з галицьким командуванням, намічений був на 26 липня, використавши для цього запорізьку групу Січових стрільців Коновальця та другий корпус Галицької Армії. Водночас, щоб допомогти їм скоріше захопити Проскурів, планувалася атака груп отаманів Тютюнника і Божка на Жмеринку, а підполковника Удовиченка — на Вапнярку. Враховувалось, що червоні, перед тим понісши втрати на Кам’янець-Подільському та Жмеринському напрямах, а крім того, стиснуті Денікіним на Лівобережжі, не матимуть змоги одержати з Києва значних резервів, і боронити Проскурів їм буде нічим. Натомість за всяку ціну намагатимуться утримати Жмеринку — головний залізничний напрямок на Київ.
Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці — Андріївці — Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле — Мазники — Охримівці — Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці — Проскурів, — 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.
